Пригода: Як горе-санітари повернули до життя людину
18.11.2016

Востаннє я бачив свого доброго знайомого, колишнього мешканця Винник Степана Михайловича М., ще далекого 2008 року.

Це трапилося саме першого листопада, коли сотні людей з‘їжджаються на місцеві кладовища, щоб помолитися за своїх покійних родичів.

Степан Михайлович більшу частину свого життя прожив і пропрацював у Винниках, але згодом, як і багато винниківчан, отримав квартиру у Львові. Та про місто, яке стало для нього рідним,  ніколи не забував і при нагоді відвідував його. Ось так ми зустрілися й тоді і Степан Михайлович  розповів мені про незвичайну подію, яка його перед цим спіткала.

«Далекого 1968 року, мене, молодого солдата, як  і тисячі інших бійців, відправили в колишню Чехословаччину, де відбувалися тепер усім добре відомі події, - почав свою розповідь здалеку Степан Михайлович. – І там я отримав важке поранення, наслідки якого відчуваю протягом усього свого життя.

Отож, одного гарного дня в мене трапився приступ, пов‘язаний із колишнім пораненням, і я втратив свідомість. Донька, яка перебувала тоді вдома, побігла за сусідом-медиком, який багато років викладає в місцевому медуніверситеті. А вже «досвідчений» медик, оглянувши мене, констатував, що я помер. «Викликайте відповідну службу», - порадив він моїй доньці. Розгублена й перелякана донька так і зробила.

І ось мене повезли в морг. Я був без свідомості. А санітари тим часом розгледіли, що в мене є золоті зуби. І вирішили, що в іншому світі вони мені вже не потрібні, а їм тут, у земному житті, ще згодяться. Не буду стверджувати, що всі працівники їхньої служби займаються такими темними справами. Але з допомогою плоскогубців, під час руху  автомобіля, ці особи почали вирвати мої зуби. Перший зуб легко піддався. А з другим їм довелося помучитися, бо, як я згодом зрозумів, під час цього процесу він їм зламався. Ось тоді я й прийшов до тями й сів.

Моє «воскресіння» стало для санітарів і водія, мабуть, повною несподіванкою. Але я й сам ще добре не усвідомлював, де ж я перебуваю та що ж зі мною відбувається. Горе-медики терміново змінили маршрут і з вулиці Пекарської, куди доправляють покійників, повезли мене в обласну клінічну лікарню.

Я свідомий того, що вони дуже боялися відповідальності за свої дії стосовно мене, тому відвезли в лікарню й там просто залишили на лавочці в коридорі. А я був у домашній піжамі й просто сидів, не усвідомлюючи того, що зі мною відбувається.

Мої документи санітари залишили на прохідній цього медзакладу. Отож, сидів я там, сам не знаючи чого. З дверей кабінету хтось виходив, хтось туди заходив. А я все сидів собі та й сидів. І ось, пригадую, одна особа в білому халаті запитала мене: на кого ж я чекаю? «Я не знаю», - була моя відповідь. «Тоді йдіть звідси», - почув на свою адресу. І я пішов.

Вийшовши на вулицю, не знав куди йду й що роблю. Та на одній з маршруток побачив добре знайомі мені цифри. А ще один із чоловіків, який, як уже згодом з‘ясувалося, перебував зі мною на зупинці громадського транспорту й запропонував мені разом із ним зайти в маршрутку, виявився моїм сусідом! Цей чоловік заплатив і за мій проїзд, бо я був у піжамі й не мав при собі жодної копійки! Він і провів мене до моєї квартири. Ось так я, «воскреслий», не доїхавши до моргу, несподівано для всіх повернувся додому.

А пам‘ять повернулася до мене аж через місяців три. Було й так, що зі мною розмовляли люди, а я згодом запитував рідних про те, хто ж ці особи?

А щодо членів медичної бригади, які так зі мною поступили, то зла на них я не мав, бо ж міг і не прийти до тями. Могло зі мною трапитися й щось гірше. Хоча вони мали б повідомити моїм рідним, що я не помер, а просто втратив свідомість. Адже те, що я зустрів тоді свого сусіда, який і допоміг мені повернутися додому, просто щасливий збіг обставин.

Через певний час я побував на місці праці санітарів, але там мені сказали, що люди, які працювали в згаданий мною день, уже давно звільнилися з роботи».

Ось така історія трапилася з одним із колишніх мешканців Винник. Розповідаючи її, Степан Михайлович мовив: «Якщо матимеш бажання розповісти про мою пригоду людям, то пиши, але, прошу, прізвища мого не згадуй».

Володимир ГАВРИЛІВ

Читайте також:
Коментарі
avatar