Мені дуже пощастило, що займався футболом під керівництвом батька Мирона Маркевича, - Роман Покора
22.02.2013 15:24
Сьогодні виповнюється 65 років відомому українському футболісту і тренеру Роману Покорі.

Кращі роки у кар’єрі гравця він провів у львівських "Карпатах", з якими у 1969 році став володарем Кубка СРСР. Як тренер з найкращого боку проявив себе в "Поліграфтехніці" (Олександрія) та команді "Сімург" (Закатали, Азербайджан).

- Пане Романе, в якому настрої підійшли до свого ювілею?

- Дні народження не є свято радості, бо стаєш на рік старший. Час біжить. Деколи думаєш, що якби повернутись назад, можна було щось по-іншому зробити. Але є три заповіді, які вважаю правильними: "Не жалкуй, не бійся, не проси".

- Як вважаєте, змогли себе реалізувати в футболі?

- Думаю, що я себе реалізував. Були, звісно, набагато кращі футболісти. Але майже десяток років пограти в "Карпатах" теж про щось свідчить.

- Ви народилися у Зборові на Тернопіллі…

- Так, а коли мені було років п’ять, сім’я переїхала у містечко Винники, що біля Львова. Мені дуже пощастило, що займався футболом під керівництвом батька Мирона Маркевича – Богдана Дмитровича. Якби не він, в мене би по-іншому життя склалося. Він виховав чимало відомих футболістів. Лише в один 1966 рік з тодішньої команди "Спартак" (Винники) п’ятеро футболістів перейшли в "Карпати". Під керівництвом Богдана Дмитровича тренувався років десять. Багато навчився в нього, зокрема, поваги до людей, до старших.

- Мирон Маркевич також тренувався разом з вами?

- Так. Він трішки молодший, пізніше за мене почав тренуватись.

- Скільки років знаєте нинішнього наставника "Металіста"?

- Років 55 точно.

- Зараз з ним підтримуєте контакти?

- Рідко, але підтримую. Коли є якісь проблеми, то телефоную і знаю, що не відмовить. Все, що в його силах, допоможе.

- Вас з Мироном Богдановичем виховав один тренер. Як в тренерів у вас є щось подібне?

- Важко сказати (Сміється). Ми різні. Маркевич більш стриманий. Я більше емоційний, навіть скандальний. Мирон, здається, лише одного разу зірвався, коли його на один матч дискваліфікували. Я вже своїх дискваліфікацій навіть не рахую.

- Найдовша дискваліфікація яка була?

- На чотири гри, в Азербайджані. Вважаю, тоді делегат матчу себе неправильно повів. Футбол, расизм і націоналізм – різні поняття. А делегат матчу мені закинув: "Їдь в свою Україну і там будеш командувати". Звісно, я не стримався, сказав усе, що про нього думаю. Був оштрафований на 5 тисяч доларів і дискваліфікований на 4 матчі. Правда штраф клуб заплатив.

- В 2006 році ви очолили "Сімург" (Закатали), команду, яка була створена рік перед тим. В тому році вашу команду визнали відкриттям року в Азербайджані.

- Восьме місце, здається, зайняли. Я працював там більше чотирьох років. Практично був господарем команди, ніхто зі спонсорів не ліз в команду. Мені довіряли і дали можливість себе розкрити. В 2010 році я був визнаний кращим тренером Азербайджану.

- В 2008 році команда досягнула найвищого до цього часу успіху, посіла третє місце.

- Так, забезпечили собі призове місце за два тури до закінчення чемпіонату.

- Єдиний раз команда виступала в єврокубках і програли ізраїльській команді "Бней Ієгуда"…

- Десь ми були слабші. Хоча могли виступити краще. Ми виграли третє місце, треба було тим складом грати. А ми почали реорганізацію, омолодження. Азербайджанців запросили. Відверто кажучи, мене викликали і сказали ставити азербайджанців на ті матчі.

- Та команда могла б грати у нас в Прем’єр-лізі?

- Важко сказати. Зараз на зборах азербайджанці грають на рівних з нашими командами. Я думаю, 12-13 місце могла б команда зайняти. А, можливо, і за місце в десятці поборотись.

- Після чотирьох з половиною успішних років вам не запропонували продовжити контракт. Чому?

- Спонсори і президент пішли з клубу і мені також прийшлося іти. Там успіхи успіхами, але приходить інша команда, треба йти. І вже наступного сезону команда мала вилітати з вищої ліги. Залишили її лише тому, що регламент поміняли. Вважаю, що в Азербайджані провів найцікавіші роки в своїй тренерській кар’єрі.

- Поговоримо про вашу кар’єру гравця. Як потрапили у "Карпати"?

- У 1966 році наш винниківський "Спартак" грав товариську гру з "Карпатами". Вигравали в першому таймі 2:0, але програли 2:3. Не вистачило нас до кінця. Але після тої гри мене, Ростислава Поточняка і ще трьох гравців забрали в "Карпати". Очолював команду тоді Микола Тимофійович Дементьєв.

- Як вам тоді гралося в "Карпатах", де було багато видатних футболістів?

- Я вдячний долі, що вона мене звела з Валіонтою, Крощенком, Власенком, Снєгірьовим… Не відчувалось різниці між відомими футболістами і новачками. Сьогодні вже нема Валіонти. Він мав тоді шефство над Поточняком і мною, вчив нас не тільки футболу, але й життя.

- Які матчі за "Карпати" найбільше запам’ятались?

- З московським ЦСКА. Ми програвали 1:2. Я вийшов на заміну і першим своїм дотиком я забив Пшенічнікову. З київським "Динамо" також вийшов на заміну і забив гол.

- Коли "Карпати" у 1969 році виграли Кубок СРСР, ви не грали у фіналі…

- Весною захворів на вітрянку і не вдалося зіграти. У фіналі на Лужниках був в запасі. Ми програвали 0:1 після першого тайму. Але змогли зламати хід гри. Завдяки чому? По-перше, в нас був сильний дух. А по-друге, можливо, через то, що на трибунах львівські вболівальники заспівали "Всюди буйно квітне черемшина". Тоді це, можна сказати, недозволено було.

- Ваша остання команда – харківський "Геліос". Чому не склалося в ній?

- Тренеру потрібний час. Я звик працювати, коли мені повністю довіряють і коли я господар в команді. Крім того, я не міг зрозуміти, яку гру команди хоче бачити президент клубу. Ніяк не зміг я з ними спрацюватись. Я звик працювати в Азербайджані, в Олександрії, з людьми, які повністю віддають себе футболу, які є фанатами футболу. В Олександрії ми вийшли з другої ліги в прем’єр-лігу. І не вилетіли, а просто команду було розформовано. В Олександрії я попрацював під керівництвом Миколи Лавренка та Ігоря Матакова. Це один з кращих дуетів в Україні. Люди повністю віддавались футболу. Тому Олександрія піднялася до рівня вищої ліги. Два стадіони, база, готель, штучні поля… Якби був конкурс на кращих президентів в Україні, то, вважаю, що Лавренко мав би ввійти в трійку. Мені шкода, що така людина, як Лавренко, покинула футбол. Але надіюся, це не на довго і він повернеться.

- В квітні 2011 року вас звільнили з харківського "Геліосу". Чим займались після того?

- Виховую внука. Взагалі, в мене два сини і п’ятеро онуків – чотири хлопчики і дівчинка. Чи були запрошення очолити якусь команду? Конкретних ні. Відчуваю в собі ще сили займатись тренерською діяльністю. Але я вже в такому віці, що краще, мабуть, не працювати, ніж влазити в якесь болото.

- Не жалкуєте, що ви, львів’янин, а у Львові не вдалося попрацювати тренером?

- Це питання не до мене. Не скажу, що не хотілось, бо то було б не правдою. Я завжди старався працювати, а не сидіти. Рік я попрацював в "Карпатах", у 1992 році. Але зрозумів, що то не моє. Прийшлося шукати долі в інших містах.

Взагалі, було б смішно, якби я стільки погравши в "Карпатах" не вболівав за цю команду.
Я взагалі дивуюсь, як Петро Димінський, в такій складній економічній ситуації, на такому рівні тримає клуб. І коли я читаю в Інтернеті, що Димінському починають розказувати, як все робити, то я прошу тих людей, хай прийдуть, хоч покладуть 10 гривень і спробують самі щось зробити. Бо ніхто не рахує, скільки коштують три збори в Туреччині, скільки Лукас отримує… Ці гроші десь треба знайти. Якби не було Димінського, то мені здається і в другій лізі команда б не виступала. Джерело: http://www.ua-football.com/
Фото: http://pfca.com.ua/

Теги: Роман Покора, Богдан Маркевич, Мирон маркевич

Читайте також:
Коментарі
avatar