Передвеликодні реколекції для волонтерів в монастирі отців селезіан у Винниках
02.04.2014 10:37
28-29 березня 2014 року у Винниках, в монастирі отців селезіан, були проведені чергові передвеликодні реколекції для волонтерів Центру Опіки Сиріт.

Найперше хочеться сказати, що реколекції – це справді щось особливе. І напевно не варто виділяти реколекції в часі Великого посту від тих, котрі проходять в інші часи року. Кожного разу вони відбуваються по-своєму незвично, хоча, здавалось би, на реколекціях завжди одне і те ж: молитва, роздуми, духовна наука, сповідь.

Не хочеться перебільшувати в своїх враженнях про реколекції, але кожного разу по їх завершенні усі повертаються у щоденний ритм свого життя з таким міцним бажанням робити щось добре, зі світлими думками, з чистим серцем. Справді, кожен раз, коли проходиш ось цю, так би мовити, духовну школу (і останні реколекції, про які піде мова, не виключення), відчуваєш, наскільки змінюються твої думки, твої погляди. В кожного, хто перебуває на реколекціях, відбувається переоцінка свого життя, своєї свідомості. Так, можливо, в когось це відбувається більш глибокими роздумами, а хтось, можливо, лише вчиться зазирати собі в душу. Але у кожного з нас тою чи іншою мірою відчувається спокій, тепло і навіть насолода. Насолода від того, що твоє серце зараз, в цю мить, забуває геть про все те, що відбувається в твоєму житті за стінами цього невеликого монастиря. Воно тут, в тишині і спокої затишної каплиці. Воно тут, перед образом Господнім. Воно на одинці в розмові з Богом.

І ось так на сьому годину вечора п’ятниці наші волонтери з рюкзаками на плечах і зі смиренністю в серцях прибували у місто Винники і потрохи підходили до монастиря отців селезіан, котрий радо відгукнувся на нашу пропозицію провести у них свої реколекції. Поселившись кожен у своїх кімнатах, порозкладавши свої речі, всі учасники реколекцій (а було нас не мало-не багато – 20) зібрались у їдальні, де усі найперше повечеряли і з уст о. Романа Прокопця почули загальну програму, котра планувалась на період перебування в монастирі. Після вечері усі попрямували до каплиці, проводити першу на цих реколекціях спільну молитву.

Перше, що одразу помічаєш, коли заходиш у каплицю – це її затишність і краса.Головна особливість в тому, що на вулиці вже давно вечір, в каплиці майже темно і вона освітлена лише кількома свічками і лампадами. При такому освітленні зображення ікон видаються ще більш суворими і в той же час такими, котрі передають Боже очіккування щирої молитви і зосередження від нас. Ця вся атмосфера направду кожного заставляє серйозніше зануритись в глибини своїх молитов і допомагає ще більше у великій покорі відкривати своє серце перед Богом. Здається, що тепло тих лампадок передається кожному з нас. І, стоячи перед образами, перед Животворним Хрестом на тетраподі посеред каплиці, ніби відчуваєш, як це помірне світло переносить свою тишину і спокій у твоє серце. З галасливої та шумної вечері на кухні із дзенькотом ложок та посуду і гамірними розмовами про прожитий день, відбувається швидка зміна до затишної, спокійної, смиренної тиші та покори в каплиці.

І якраз Ісусова молитва, котру саме відмовляли в той час у каплиці, дала, так би мовити, офіційний початок нашим реколекціям. Спокій, спокій, спокій. Чомусь саме це слово хочеться постійно промовляти, коли в головні прокручуються моменти перебування у каплиці. Молитва була справді наповнена тихим спокоєм. Коли ти разом з іншими учасниками цієї молитви стоїш на колінах і в кожного з уст одночасно, в ту ж мить, вимовляється і оспівується молитва «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!», то по-справжньому відчуваєш неймовірний спокій. Той спокій, котрого нам всім так бракує у нашому насиченому повсякденному житті. Спокій, котрого особливо нам всіх не вистачає в часі Великого посту.

Підкріплені тепер вже не тільки тілесно, але й духовно, усі волонтери піднялись на гору, де в невеликому залі переглядали фільм, котрий заставив усіх в черговий раз пережити разом з нашим Спасителем розповідь про останні дванадцять годин Його життя. «Страсті Христові» справді особливий фільм, котрий нам допомагає більше і більше зрозуміти, наскільки важкими є наші гріхи і які гіркі, надважкі терпіння і страждання приносять Христу наша гордість, брехня, наші брудні думки і вчинки, наша нелюбов і байдужість до людей, до Бога. Хтось зі сльозами на очах, хтось із зосередженим і неспокійним обличчям, але всі з непростими пережиттями та відчуттями в душі, мовчки розходяться по своїх кімнатах і з глибокими думками лягають до сну. Так пройшли вечірні години першого дня наших реколекцій.

Наступний ранок розпочався з ранішньої молитви-подяки Господу за те, що дозволив нам зустріти цей сонячний гарний день і з проханнями про те, щоби Він в цей день дарував нам розум і смирення, щоб ми могли достойно сприймати ту науку від отця-реколектанта, котра була запланована для нас.

А таким отцем для нас був о. Андрій Корчагін. Направду дуже цікаво і дуже просто, беручи багато прикладів з власного життя і з життя людей, о. Андрій доніс нам головну тему наших реколекцій – «Любов людини до Бога. Любов Бога до людини. Любов людини до людини».

Першій частині нашої науки отець приділив роздумами про чистоту нашого тіла і душі. Особливо значну увагу було приділено роздумам про вчинений у райському саду первородний гріх. Отець наголошував, що після того, як Адам і Єва спожили плід з дерева Добра і Зла, Господь проганяє їх з раю не через Свою нелюбов до людини, не через кару. «Насправді Бог хотів, щоб людина покаялась у вчиненому злі і навернулася до Нього. Бо, споживши плід вже з дерева Життя, перебуваючи в стані гріха, людина була би засуджена на вічні муки… Бог – джерело любові! Живучи за Законом Божим людина буде щасливою і їй насправді нічого не буде бракувати у її житті!» – наголошує о. Андрій.

В другій частині наших наук були роздуми про те, наскільки важливе значення має молитва для спасіння людини. Але не та молитва, котру ми вимовляємо просто автоматично, навіть можливо і не до кінця роздумуючи над словами, котрі виходять з наших уст; не та молитва, котру ми часом мовимо тільки для «галочки», буцімто «Я ж молюсь зранку і вечором». Отець навчав, що молитва, наче те рятівне коло в морі нашого життя, переповненого спокусами і злом. Молитва – це як зарядний пристрій до телефону. Якщо телефон не під’єднати до електроживлення, то з часом його екран просто згасне і він в такому стані нікому не буде потрібний. Так і щоденна щира молитва повинна нас завжди укріпляти і додавати нам тієї «енергії», котра нас буде приводити до творення добрих діл, до милостині, до любові. А тим самим буде приводити і до Господа, котрий завжди сумує, коли грішна людина пропадає пропадом у її земному житті. Але Він, як люблячий батько в притчі про блудного сина, чекає на навернення і покаяння кожного. «Господня рука завжди простягнута до нас. Треба лише свою руку підняти і простягнути її назустріч руці Господній. Треба «відчути» дотик Його руки, схопитись за неї і вже ніколи її не відпускати», – вчить о. Андрій.

Треба зазначити, що між цими навчаннями волонтери мали можливістю поговорити про «наболіле» з самим о. Андрієм, а також нашими «рідними» отцями-капеланами Романом Прокопцем і Тарасом Миркою. Такою нагодою не один волонтер скористався. І, скажу вам, правильно зробив!)

Вже ближче до завершення самих реколекцій була літургія очолювана о. Романом. На початку отець звернувся до нас всіх з проханням розважати в часі цієї літургії кожному про своє намірення, кожному увійти у свій внутрішній світ і щиро молитись до Бога у своїх потребах, просьбах, подяці. А вже після прочитаного уривку зі Святого Письма о. Андрій дарував нам, волонтерам, останню на наших реколекціях науку. Головною думкою їх була любов. Любов така, якою вона є. Любов така, якою вона повинна бути – чиста, світла, тендітна, ніжна. «Улюблені! Будемо любити один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог є любов. Любов Божа до нас відкрилась в тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми жили через Нього. У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого на очищення від гріхів наших». (Перше послання Іоана, 4.7-10)

На такому доброму слові і закінчились наші реколекції. Волонтери подякували отцю-реколектанту за направду корисні настанови. А перед самим прощанням з монастирем отців селезіан, усі волонтери на чолі з отцями щиро подякували вже отцю настоятелю Григорію за те, що його стіни так тепло і ласкаво нас прийняли.

Дійсно, кожен, переповнений свіжою духовною наукою, з теплим світлом тих лампадок, котрі освітлюють каплицю монастиря, пішов у вир свого життя. Але спогади про ці реколекції ще насправді скоро не минуть і будуть вести нас впродовж всього часу Великого посту, а то й далі. Кожен старався взяти і напевно взяв від реколекцій те, чого йому бракувало. А якщо часом не вдалось цього зробити, то в подальшому задуматись точно буде над чим. І знову хочеться велику увагу звернути на слові, котре дуже часто вже повторялось – «спокій». Так хочеться, щоб той спокій, котрий був у каплиці монастиря на вечірній молитві першого дня наших реколекцій, перебував з нами завжди. Надіємось, що все так і буде.

Усі з хорошими і приємними відчуттями покидали монастир. А розмови про реколекції почали поєднуватись із розмовами про святкування свого 3-го дня народження волонтерського руку при місії Центру Опіки Сиріт «Руки Допомоги», котрий ми святкуємо вже завтра. Але це вже інша історія…

Андрій Гринда, Центр опіки сиріт

Теги: реколекції, селезіани, монастир, волонтери

Читайте також:
Коментарі
avatar