«Після принизливих характеристик Димінського хотілося кинути все», - Маркевич
01.07.2015 13:20

Почали розмову з "Дніпра", пізніше перебралися до "Металіста" й "Карпат". Найкращий серед своїх сучасників в Україні тренер розповів про свої стосунки з Ігорем Коломойським, згадав, як з допомогою протиставлень одне одному мотивував бризильців у Харкові. Палки в колеса від київських функціонерів, приниження від Петра Димінського, спільна праця з Віталієм Кварцяним – родзинок у цьому інтерв’ю має бути чимало.

Такими словами розпочинається інтерв'ю журналіста UA-Футбол Івана Вербицького з Мироном Маркевичем. Розмова відбулася під час вболівальницького фестивалю "Єврофан 2015", який проходив на стадіоні ім. Богдана Маркевича у Винниках.

- Мироне Богдановичу, нині, коли після завершення сезону-2014/2015 минув місяць, зізнайтеся: приймаючи рік тому "Дніпро", в якому ситуація з кількома провідними гравцями була невизначеною, а Джуліано взагалі пішов, могли очікувати, що все складеться ось так успішно?

- Якщо чесно, то ні, бо ситуація справді була непростою. Джуліано пішов, Іван Стрініч поїхав на оглядини до Англії, Руслан Ротань відправився на оглядини в Казань. Не було відомо, піде чи залишиться Євген Коноплянка. Кожен з них був провідним футболістом. Придбання робилися поспіхом. Як правило, коли поспішаєш, особливого ефекту від поповнення не отримуєш. Мабуть, в кваліфікації Ліги чемпіонів "Копенґаґен" проходити мали, але в тому стані, в якому ми тоді перебували, то було нереально.

Але згодом повернувся Ротань, визначився з найближчим майбутнім Коноплянка. Підтягнулися ми також за рахунок тренувального процесу. Завдяки цьому команда довший час лідирувала у внутрішньому чемпіонаті. Про фінал Ліги Європи ми тоді, звичайно, не думали. Ситуація в групі для нас була дуже складною, кожне очко давалося з великими труднощами. Тому можу визнати, що кінцевим результатом я приємно здивований.

- Те підґрунтя, яке залишив по собі Рамос, було доброю основою для подальших звершень?

- Рамос провів хорошу роботу. Результат він дав, щоправда, лише на четвертий рік. Міг і виграти чемпіонат, але, на жаль, зробити це не вдалося. В принципі, я приймав команду, яка була обучена в тактичному плані. Рамос провів хорошу роботу.

- Осіння частина – то були творчі муки? Зі сторони склалося враження, що ви намагалися переламати команду під власну ігрову філософію…

- Так. І при цьому я розумів, що відразу втілити у життя свої задумки мені не вдасться. В "Металісті" ситуація була трохи інакшою. При Хуанде Рамосі "Дніпро" грав у свій, більше побудований на контратаках футбол. Я постарався усе це об’єднати в одне ціле. Трохи вийшло, хоча не зовсім так, якби мені того хотілося.

- У футболістів було розуміння того, чого ви від них вимагаєте?

- Як професіонали, гравці ставилися до своїх обов’язків дуже відповідально. Їхнім професіоналізмом я був приємно здивований. З перших днів наша співпраця була легкою і врешті це принесло результат. Футболісти в "Дніпрі" нерозбещені, для них гроші – не основне. Можу навіть сказати, що працювалося мені впродовж усього року з приємністю. Єдине – у нас була коротка лава запасних і це не дало нам змоги грати на три фронти.

- Була інформація, що після завершення осінньої частини чемпіонату у вас була розмова з власником клубу й Ігор Коломойський начебто пообіцяв надати вам карт-бланш на формування команди. Проте судячи з придбань під час паузи, далі обіцянок справа не пішла. Настільки, що вам довелося залишати в команді Лео Матоса, хоча попередньо робити цього ви ніби й не збиралися…

- Такі обставини, нікуди від них не дінешся. Хоча крайнього оборонця Ежідіо ми таки взяли. Гравець він доволі непоганий, вони відразу знайшли спільну мову з Коноплянкою. Після від’їзду бразильця становище було справді скрутним. В обоймі залишилося лише чотири оборонці, які мали право грати в рамках Ліги Європи. Папа Ґуйє з Павлом Ксьонзом потрапили до нашої заявки з запізненням. З цими двома в Лізі Європи було б набагато легше. На жаль, певні процеси розвивалися не в унісон з потребами команди. Звичайно, я сподівався на більше, хотів знайти заміну Джуліано. Спробували реанімувати Романа Безуса, але поки що, на жаль, цього зробити не вдалося.

- Ви ще вірите в те, що ця реанімація відбудеться?

- Найперше все залежить від самого гравця. Роман повинен повністю змінити своє ставлення до тренувань, повинен багато працювати самостійно. Поки що великого бажання у нього я не бачу. Найближчим часом придивимося, що з того вийде. З того часу, як ми Безуса запросили, він зіграв на тому рівні, на якому грав у "Ворсклі", лише один матч – вдома із "Шахтарем". Можливо, той поєдинок чи якісь інші фактори трохи збадьорять Романа і він перегляне своє ставлення до футболу.

- Найближчим часом ви від Безуса відмовлятися не збираєтеся?

- Поки що ні.

- Історія з Безусом не нагадує вам прикладів з кар’єри Ротаня і Сергія Кравченка. Які теж рано заявили про себе, але після переходів у "Динамо" стали зовсім іншими футболістами й дуже довго приходили до себе?

- Так і є. Але в нас часу немає. Ротань також після "Динамо" повернувся до "Дніпра" не в найліпшому стані. Але взяв себе у руки. Нині Руслан капітан "Дніпра" і збірної України. Хотілося б, щоб так само було й із Безусом.

- Конфліктів із керівництвом клубу через те, що комплектація була проведена не так, як би вам того хотілося, не було?

- Серйозних – ні. Що конфліктувати, якщо є така ситуація і нікуди від неї не дінешся. Намагався відключитися від усього і зосередитися виключно на досягненні результату. В принципі, чогось ми досягли. Сподіваюся, що тепер ставлення зміниться.

- Можна сказати, що в зимовому антракті вам з огляду на можливості гравців довелося піти на поступки і трохи зрадити власній тренерській філософії?

- Я трохи відступив від своїх принципів і то було видно. Усвідомив, що так буде краще і гравців не треба ламати під своє бачення повністю. Для того треба мати повноцінно вкомплектований склад. Потребу в поступках я відчув і взимку наша реакція на усі процеси була спокійнішою.

- Цьогоріч ви ввели до складу команди багато молодих футболістів. Навдивовижу багато, бо в часи роботи з "Металістом" вам іноді якраз закидали небажання підводити до складу місцеву молодь…

- У Харкові ситуація була іншою, оскільки школи як такої при "Металісті" не було. Лише в процесі роботи я попрохав Олександра Ярославського, аби він цю школу будував. Олександр Владиленович прислухався і нині в Харкові є клубна академія зі штучними полями. Але в той час, коли "Металіст" тренував я, школа існувала лише чотири роки. Про підсилення для першої команди говорити було ще зарано.

В "Дніпрі" до підготовки молодих футболістів відносилися серйозно дуже давно. Фундамент тут був збудований значно раніше. Я дав шанс усім молодим гравцям, тим, хто виступає за дубль. Їх випускав у матчах чемпіонату, брав на збори, постійно залучав до тренувань з основним складом. Уяву встиг скласти про кожного з хлопців. А сподівання наразі виправдав лише Валерій Лучкевич. Серед інших реального підсилення конкуренції для основних гравців поки не бачу. Зараз візьмемо на збори п’ятьох-шістьох юнаків 1997 року народження, дамо шанс їм. Буде дуже добре, якщо заграє бодай один з них.

- Кажете, що сподівання виправдав лише Лучкевич. Про Андрія Близниченка нині теж говорять дуже багато…

- Якщо ми не хочемо Андрія зіпсувати взагалі, його треба віддати в оренду, аби він десь грав. За "Дніпро" він виходить раз на місяць. Великого бажання працювати в Близниченка я не бачу. У нього висока зарплата, комфортне життя. Це розслабляє. Андрієві треба опуститися трохи нижче, показати себе, довести, що він може грати у нас. Не кажу, що від Близниченка треба відмовлятися, але в оренду віддавати варто, бо Андрій нещодавно продовжив контракт з "Дніпром".

- Обрана на весну стратегія викликала чимало дискусій. Одні вас засуджують за те, що відмовилися від боротьби за перше-друге місця і путівку в Лігу чемпіонів. Інші вас підтримують, що обраний шлях був єдиноправильним…

- То по-перше. А по-друге, єврокубки є єврокубки. Такий чемпіонат, яким він був у минулому сезоні, особливо приваблювати не міг. Не хочу робити жодних закидів, адже розумію, що живемо в скрутні часи, але чемпіонат проводився радше для галочки. Ліга Європи – то було серйозно. Де б ми не грали, на трибунах збиралося по 50-60 тисяч глядачів. За таких умов футболістам навіть не треба говорити зайвих слів. Футболісти теж обрали результат в Лізі Європи основним і я бачив то по їхніх очах. У чемпіонаті України вони ще чогось досягти можуть, а ось дійти до фіналу єврокубка вдруге буде складно. Це пам’ять на все життя.

- Ви казали, що напередодні минулого сезону не було ясності з Коноплянкою. Нині ситуація та сама…

- Так. Але зараз очевидно, що Євген таки піде. Тільки не знаю куди. Хотів би, щоб ця історія нарешті якось закінчилася, бо це пересмикує й команду, і мене як головного тренера.

- Вважаєте, що постійні дискусії про переходи вплинули на якість гри Коноплянки?

- Безперечно. Євген міг грати набагато сильніше. Уся ця возня, коли гравець то їде, то не їде, відволікає. Казали, що під час матчу з "Інтером" у Мілані дивитися за грою Коноплянки приїжджали представники "Роми". Він нервується. На користь футболістові це не йшло.

- Якщо в "Дніпрі" фундамент для звершень був закладений ще до вашого приходу, то в "Металісті" ви закладали його самотужки. З яким серцем залишали Харків після дев’яти років безперервної роботи?

- Важка для мене тема. Щоб то відчути, треба пережити. Словами передати складно. "Металістові" віддав тривалий відрізок свого життя, створив серйозну команду, яка могла досягти й більшого. Але до керівництва клубом прийшли люди, які не розуміють, що вони роблять. То не їхнє. Може, вони хороші бізнесмени, які вміють заробляти гроші, але футбол треба любити. Не стільки розбиратися в тонкощах гри, скільки просто любити, довіряти тренерові, говорити чесно з футболістами. Я побачив, що розпочалася дурилівка.

- Відразу?

- Так, то було добре видно. Точніше, попервах це було наче й непомітно, команда ще була хорошою. Та коли продали Тайсона, я зрозумів, що то початок кінця. Так воно й сталося. Зараз від "Металіста" залишилася лише назва. Я провів у Харкові фантастичні роки. Місто було хворе футболом. І команда була гарною, і футболісти дружніми. Мені було приємно з ними працювати. Але раз так сталося, то нікуди від цього не дінешся?

- У вас були особисті зустрічі з Сергієм Курченком?

- У мене до нього особливих претензій немає, але я відразу зрозумів, що то людина, яка говорить зі мною, але думає про щось інше.

- У вас не було бажання піти відразу після того, як пішов Ярославський?

- Хотів подати у відставку значно раніше, але мене постійно стримували, говорили, мовляв, зачекай, щось зміниться. Визначився, приїхавши після третього збору команди. В лютому 2014-го. Тоді якраз були розстріли на Майдані, сепаратистські зборища були у Харкові. Спрогнозувати, що буде далі, було неможливо. Та ще й у команді накопичилися борги по зарплаті й інших справах. Тоді зрозумів, що це кінець.

- А на початках то був ще далеко не один з аналогів латиноамериканського колективу в Європі. Команду ви почали будувати з українців…

- Можна сказати, що нам десь пощастило, бо футболістів ми тоді взяли достатньо серйозних. Валентин Слюсар – вихованець київського "Динамо", Сергій Валяєв – "Дніпра". З "Волині" запросили Марко Девіча і Папу Ґуйє. Ми взяли хороших футболістів, які на той час були вільними, оскільки "Закарпаття" і "Волинь" залишили вищу лігу. Жажу Коельо я взяв після перегляду на першому ж тренуванні. Не захотів продовжувати співпраці з Олександром Рикуном "Дніпро". Денис Олійник прийшов до нас, не закріпившись у "Динамо". То були серйозні гравці, які теж могли дійти до фіналу Ліги Європи.

Латиноамериканці почали з’являтися тоді, коли Ярославський увійшов у смак. Завершилося будівництво стадіону і бази й після того власник вирішив брати хороших аргентинців і бразильців. Ось і вийшло, що одні закінчували, а інші прийшли їм на заміну. Веду до того, що в комплектації спостерігалася поступовість. Ми з нуля починали, але закінчили, маючи дуже серйозну команду.

- Перша нагода дійти до вирішальних стадій Кубка УЄФА в "Металіста" була в 2009-му, але тоді все перекреслив автогол Андрія Березовчука в матчі-відповіді 1/8 фіналу Кубка УЄФА…

- Пригоди у нас почалися ще до гри. За чотири дні до першого матчу проти киян мали проводити виїзний поєдинок чемпіонату проти "Львова". Нас загнали у Добромиль, де змусили грати на болоті. Просто змусили – і судді, й інспектор. Тоді був такий знаменитий діяч Борис Воскресенський, знаний київський протеже. Ось його слова: "Даже єслі тут вообщє поля нє будєт, ви вийдєтє і будєтє іграть". Мало того, нас ще три години тримали у повітрі над Львовом. Виявилося, що зіпсований літак, потім нам не дали приземлитися у Києві і довелося повертатися назад у Львів. А гра з "Динамо" вже завтра. Довелося добиратися порізно, хто як. Просто знущання над командою. Програли київський матч 0:1, а вдома вели 3:1, до завершення залишалося десять хвилин, коли стався той прикрий автогол. Але у футболі так буває.

Не менш боляче було в сезоні-2011/2012, коли Клейтон Хав’єр не забив пенальті у чвертьфінальному матчі-відповіді Ліги Європи проти ліссабонського "Спортінґа" і ми, зігравши 1:1 в Харкові після 1:2 на виїзді, втратили шанс пробитися до півфіналу.

- Натомість "зона Ліги чемпіонів" тривалий час залишалася для "Металіста" мрією…

- Та хто б нас туди пустив, я вас прошу… Спочатку була ґеґемонія "Динамо" і ніхто нічого вдіяти не міг. Пізніше її змінила ґеґемонія "Шахтаря", коли робилося все, щоб чемпіонами були донеччани. То є український футбол. "Металіст" чи "Дніпро" мали нізащо. Вони сприймалися "кашею".

- З принадами "динамівського" правління ви мали змогу зіткнутися тісніше…

- То коли тренував збірну?

- Рішення про свою відставку ви тоді аргументували тим, що за цієї системи нічого путнього зі збірною не зможе досягти жоден тренер. Що тоді мали на увазі?

- Скажу так: час, щоб розповісти всю правду, ще не настав. Подальші події правоту моїх слів підтвердили. Я тоді сказав, що шансів досягти на чемпіонаті Європи-2012 успіху з таким відношенням немає. В підсумку цілком боєздатна команда навіть не вийшла з групи.

- Як на мене, однією з осоновних причин було те, що майже рік збірна залишалася без головного тренера. Відповідальності за ту невдачу не поніс ніхто…

- Отож бо й воно. Але хіба у нашому футболі колись було інакше? Для мене нічого дивного в усій цій історії не було. Переконаний в другому: з групи та збірна могла виходити однозначно.

- Може, вартувало стерпіти і довести почате до кінця? Бо в той незначний відрізок, коли збірну тренували ви, команда справді грала в футбол, а не мучилася на полі…

- Складно працювати, коли тобі ставлять палки в колеса. Хоча жаль є і дуже великий, бо, повторюю, команда у нас була дуже класна. Андрій Шевченко, добре виглядав Олександр Алієв, почав ставити Коноплянку, Андрія Ярмоленка, Романа Зозулю, Артема Федецького. І молодь хороша, і досвідчені гравці сильні. Такий сплав дав би результат. Навіть у цьому не сумніваюся.

- Алієв при вас виглядав у збірній значно цікавіше, ніж у матчах за клуб. Але реанімувати Олександра повноцінно, так, як то було у випадку з Рикуном, ви не встигли. Крім того, в цьому ланцюжку можна згадати також Жажу Коельо…

- Підхід можна знайти до будь-якого футболіста. Але гравець має відчути до себе увагу від всього тренерського штабу й узагалі всіх, причетних до команди людей, починаючи від прибиральниці і сторожа на базі. На таких футболістів увагу мають звертати усі, для них то дуже важливо.

- Головний тренер має йти таким гравцям на поступки?

- Можливо, десь і повинен. То не означає, що треба дати футболістові вилізти собі на голову. Треба дати йому зрозуміти, що закривши на певні речі очі сьогодні, завтра потрібно віддячити гарною роботою на тренуваннях і під час матчу. Є такі футболісти, з якими треба возитися. Бо вони роблять результат. Скільки у мене було проблем із Жажею… А з Тайсоном!

- Знаю, що харківські бразильці в один момент між собою сильно посварилися. Настільки, що перед вами навіть постала небезпека обирати когось одного…

- Було й таке. Я зараз не хочу, через що саме.

- Від людей, пов’язаних з клубом, певні деталі знаю (між Тайсоном і Клейтоном Хав’єром виник конфлікт через жінку)…

- Треба було якось ці гострі камінння обходити, розмовляти з одним й іншим, грати на протиставленнях. Казав обом окремо: а візьми й доведи йому, що ти ліпший. Вони з цим прагненням і виходили. То була додаткова мотивація. З цього теж можна мати користь. Не подумайте, що я такий простий. Випускав обох в одному складі і обидва завжди були зарядженими.

- А зворотнього ефекту не могло бути?

- Ні. Якщо футболісти професіонали, він був неможливий. Ми не ризикували нічим.

- Правда, що того Маркевича, якого ми знаємо по роботі в "Металісті" й "Дніпрі", остаточно сформував тяжкий період між 2004-м і 2005-м роками, коли ви не тренували нікого?

- Так. Я у той час займався в основному своєю школою у Винниках. І переосмислював. Взагалі, кожен тренер у ході кар’єри змінюється. Коли працював наставником у часи СССР, ситуація була одна, на початку 90-х – ще інша. У 1980-му, коли навчався у Вищій школі тренерів у Москві, моїм викладачем був Гавриїл Качалін. То – геніальний тренер, який виграв чемпіонат Європи. Він нам казав: "Хлопці, бачу, що у вас горять очі і ви вже хочете працювати. Але повірте мені, що все прийде з досвідом. Не вже і зараз, а колись".

І справді, озираючись назад, можу сказати, що в молодості я мав великі амбіції. Коли прийняв після закінчення ВШТ "Волинь" у 1984-му, почав втілювати на тренувальних зборах усі нові тенденції. Команда літала, але щойно розпочався сезон – зупинилася. Тоді зрозумів, що більше так поступати не можна. Й так крок за кроком – там обпікся, там і поступово сформував свої принципи. Цей шлях має пройти кожен тренер. Так, щоб стало виходити все й одразу, не буває. Я ж у 1978-му розпочинав у Луцьку ще як граючий тренер. Теж досвід. Привіз тоді п’ятьох нових футболістів, які мене добре знали, а керівництво запропонувало не лише грати поряд, а й тренувати. Власне, це й допомогло потрапити до ВШТ. Тоді дуже цінувалося, що до поступлення абітурієнт вже мав тренерський досвід. Я ж ще в дитячій школі три роки пропрацював. Усі ці зліплені до купи складові й дали свій ефект.

- Вашим помічником у "Волині" тривалий час був Віталій Кварцяний…

- Віталій тоді був трохи іншим. Йому було 28, він був молодим. Як помічник він був людиною виконавською. Вже тоді у Кварцяного були непогані задатки для самостійної роботи. Я розумів, що рано чи пізно піду з Луцька, а Віталій як людина місцева може зайняти моє місце. Власне, футбол на Волині зараз існує найперше завдяки ньому. В Івано-Франківську, Рівному людей, які зберегли б професійні клуби, не знайшлося. Радий, що тоді вгадав з ним.

- Очолити "Карпати" - то була ваша мрія?

- Звичайно. Не буду цього приховувати. Я там свого часу грав, був у команді, яка у 1969-му виграла Кубок СССР. Нехай був на других ролях, але постійно тренувався з цими видатними гравцями, перебував з ними на зборах. Тому очолити "Карпати" на початку 90-х було для мене дуже престижно. Дякувати Богу, з перервами сім років я там пропрацював.

- До "Карпат" ви поверталися чотири рази…

- Вдалим було моє друге тренерське повернення. Найперше тому, що в сезоні-1997/1998 мені вдалося створити класну команду. У нас тоді був хороший спонсор в особі Георгія Кірпи, хороший президент Остап Семків та глава Львівської облдержадміністрації Михайло Гладій. Пан Кірпа дав мені повний карт-бланш. "Я в футболі нічого не розумію, - казав, - але все, що ти мене попросиш, зроблю. Єдине побажання – команда має зайняти призове місце. Розумію, що перше місце не розігрується, друге теж зайняти важко, але третє – прошу дуже". Нам вдалося купити класних гравців – Івана Гецка, Олександра Паляницю, Сергія Ковальця, багатьох інших. Плюс підійшла непогана молодь в особі Володимира Єзерського, Юрія Беня, Олександра Чижевського, Любомира Вовчука.

Команда побігла. Хто тоді міг обіграти київське "Динамо"? Ми ж перемогли і на виїзді, і вдома. Кияни тоді були об’єктивно одним із найсильніших клубів Європи. Випадковість, що вони не виграли Ліги чемпіонів у 1999-му. Дійсно класна команда, але ми їх у сезоні-1997/1998 обіграли два рази. А третю гру в Києві на старті наступного чемпіонату зіграли внічию. Та через два місяці мене зняли з роботи.

- Чому так сталося?

- Колись розкажу… (Після паузи) Як зазвичай, допомогли добрі люди. Кірпа тоді вже поїхав до Києва. Ми наприкінці першого кола йдемо третіми, відстаємо від "Шахтаря" всього на очко. Ще поїхали в Емірати, виграли там турнір, а 60 тисяч доларів призових наші "керовніки" відразу забрали, бо не було за що заїхати додому. Невдовзі після приїзду мене викликав президент клубу Семків. "Не можу тобі сказати чому, - каже, - але ти звільнений". Все.

- Втретє у "Карпати" ви прийшли, коли клубом керував вже Петро Димінський…

- То була найбільша у моєму тренерському житті помилка, про яку не люблю згадувати. Не знаю, чому я так вчинив, адже в Запоріжжі мені працювалося непогано, команда була цілком пристойною. На жаль, повівся на авантюру. Обіцянок було чимало…

- Вам так само як і тим тренерам, які працювали в "Карпатах" після вас, розповідали, за якою тактикою команда має грати?

- Так, те все було. (Після паузи). Можливо, все так і повинно було бути, може, без цього не було б "Металіста". Пережити треба усе. Зокрема й ту зневагу, з якою до мене він ставився.

- Димінський?

- Так. "Що то за тренер, у ньому ніякої перспективи" - після цих слів хотілося все кинути. Але ні, думаю, треба довести, що зневага мене не зламає. У мене був "Металіст", зараз "Дніпро". З обома давав результат. А у Львові? Не вилетіли – і добре (сміється). Я довів своє вміння роботою. А ви за цей час не показали нічого. Основне завдання – залишитися у вищій лізі. Постійно порожній стадіон, у Винниках на матчі аматорського "Руху" більше людей ходить. У такому місті як Львів має бути серйозний футбол, а не те, що там є зараз.

Так чи інакше, душа за "Карпати" мене болить. Тому що я тут виріс і знаю, як тут вміють вболівати. Можу лише уявити, щоб робилося, якби тут була справді серйозна команда. У 70-ті на наших матчах збиралося по 40-50 тисяч народу. Коли назбирувалося 25 000, говорили, що щось ми не в те граємо. Нині на "Україні" зазвичай сидять тисячі дві людей, половина з них потрапляє на стадіон випадково.

- Останній карпатівський період змінив вас зокрема й по-людськи?

- Мабуть, залишився таким, яким був до того. Намагаюся найперше бути людяним. Так, не дуже комунікабельний, не дуже йду на контакт. Не всім це подобається. Але який є, такий є. Не змінюся вже, певно, ніколи.

- А ще ви були й залишаєтеся одним з тих небагатьох представників українського спортивного естеблішменту, хто не цурається висловлювати свою політичну позицію.

- Я українець до мозку кісток. Україна для мене – то найголовніше, що може бути. Я ж більше пропрацював на сході, ніж на заході. Всі ми однакові. Просто на сході розмовною зазвичай є російська. Однак я всюди говорив українською і мені за це не дорікав ніхто. Та й взагалі я на свою адресу не чув кривого слова ні в Кривому Розі, ні в Запоріжжі, ні в Харкові, ні в Дніпропетровську. Дійшов до висновку, що на сході мені працювати трохи легше. Бо там дуже хороші, відкриті люди. Та вся Україна така. Найбільше ж тішить те, що зараз ми стали такою нацією, якої вже не візьме ніхто.

- Особливо помітними є зміни в національній свідомості серед жителів Дніпропетровська...

- Якщо чесно, то для мене це теж трохи несподівано. Гадаю, дуже сильним ходом з боку керівництва держави було призначення на посаду голови Дніпропетровської облдержадніністрації Коломойського. Вони зі своєю командою змінили світогляд людей. Основне своє завдання Ігор Валерійович, на мій погляд, виконав.

Люди в Дніпропетровську справді інші. Та не лише там. У нас інша держава. Відчуваю це всюди, куди б не приїхав. А що робилося у Києві, коли ми грали з "Наполі"? Люди поз’їжджалися з усієї України, потім тисячами з усіх куточків нашої держави їхали, щоб підтримати нас у Варшаві. Ми дійсно стали нацією. Попередніх 23 роки ми спали. Усім було комфортно, думали, що якось пронесе. Не пронесло. Зараз усе по-іншому. Я зі свого боку як можу так якусь частинку в нашу спільну боротьбу вкладаю. Вірю, що ця війна закінчиться якомога швидше. Там гинуть наші найкращі хлопці. Ось що страшно. Про час, коли ця війна закінчиться і більше ніхто не буде до нас пхати свого носа, мрію більше, ніж про будь-які перемоги.

P.S. ...Зовсім іншого, заведеного і азартного Маркевича вдалося побачити через кілька годин, незадовго до того, як наша єврофанівська команда мала повертатися з Винників назад до Львова. Мирон Богданович сам грав у футбол, забив з коротким інтервалом два ефектних голи, вражав надзвичайною технікою і... емоційними зауваженнями до партнерів за командою. Виходило їм виконувати вказівки, ті старалися і реагували мовчки. Заперечити Тренерові не наважувався ніхто.


Теги: Мирон маркевич

Читайте також:
Коментарі
avatar