Володимир Грабовецький: «Частину свого серця залишив у Винниках»
07.12.2015 15:15
Майбутню знаменність хотіли відрахувати з університету через те, що ходив у Винниках до церкви і читав «Апостола» на Богослужіннях

4 грудня на 88-му році життя помер видатний український історик, Почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, засновник і директор Історико-меморіального музею О. Довбуша, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук Вищої школи України НАН України Володимир Грабовецький – Почесний мешканець Винник, який завжди, навіть в останні роки свого життя, з радістю приїжджав у наше місто. Кілька разів  із ним поспілкувалася. Усі регалії Володимира Грабовецького переважували на важелях його скромність, інтелігентність, енциклопедичні знання і… надзвичайна любов до Винник.  Він міг розповідати про наше місто годинами, адже провів тут найкращі роки свого життя. Це інтерв’ю опубліковане у «Винниківському Віснику» три роки тому. Вічна пам'ять світлій та унікальній людині.


У Винниках один із найвизначніших істориків сучасної України – академік Володимир Грабовецький – провів найкращі роки життя – юність (1942-1956 рр.). Відомий вчений жив, навчався в нашому містечку, а потім працював вчителем, завучем, директором Винниківської середньої школи робітничої молоді, вивчав історію першого на Україні пам’ятника Кобзаря у Винниках, брав участь у місцевих шевченківських вечорах, виступав на урочистостях з нагоди уродин поета. 

Він був у Винниках з нагоди святкування 20-річчя Історико-краєзнавчого музею, залишивши в дар кілька книжок, серед яких найсвіжіша – «Мої незабутні Винники в літописі та люстраціях».

– Ваш шлях до науки бере початок з Винник. Що досліджував тоді ще молодий учений?

– Історія Винник цікавила мене з часу мого проживання у цьому мальовничому містечку. Коли працював у Винниківській середній школі робітничої молоді вчителем, а потім директором, я постійно у вільні хвилини займався розробкою різноманітних питань історичного краєзнавства і у 1953-1954 рр. задумав написати науково-популярну працю про Винники.

Разом із місцевим вчителем М.Керницьким почав збирати різні матеріали з історії Винник, ми підготували до друку спільну працю, яка з невідомих причин не була опублікована, проте один екземпляр цієї рукописної книги зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки. Назва книги – «Винники. Матеріали до історії нарису». У ній – колишні опубліковані статті, зібрані в журналах, газетах  та деяких наукових публікаціях, де йде мова про нашу працю з літопису Винників, а також спогади про діячів науки і культури, з якими зустрічалися в свій час у Винниках.

За підтримкою Крип’якевича започаткував у молодіжній обласній газеті серію публікацій з історії містечок Львівщини під рубрикою «Вивчай рідний край».

На початку наукової кар’єри (1953-56 рр.) знімав квартиру у Львові, не покидаючи при цьому рідні Винники. Брав участь у культурних заходах, грав ролі у п’єсах, виступав із доповідями перед урочистими концертами, що були присвячені Шевченку, хоч цьому перешкоджали місцеві партійні чиновники. 18 березня 1956 року комуністи відкрито зірвали шевченківський вечір у клубі тютюнової фабрики, виключивши світло під час мого виступу.

Саме на початку 50-х мене зацікавила історія скульптурного пам’ятника Кобзаря у Винниках. Опрацювавши це питання на основі архівних даних, опублікував у журналі «Жовтень»  статтю «Перший пам’ятник Шевченкові в західній Україні».

Винниківська тематика з літопису історичних подій особливо проявилася під час відзначення 150-річчя Шевченка у 1964 році. Тоді я виступив біля пам’ятника Кобзаря. У пізніше надрукованому путівнику «Скульптурна Шевченкіана Прикарпаття» я описав пам’ятник у Винниках. Згадав про ці події у книзі «З любов’ю до Кобзаря». Остаточно узагальнені дані з Винник у монографії «Моринці. Сторінки історії села Тараса Шевченка та вшанування Кобзаря».

На жаль, більше праць з історії Винник я не писав, працюючи над іншими проблемами з історії України. І тільки недавно мені передали буклет «Історико-краєзнавчий музей м.Винники», що нагадав 14-річний період мого перебування у цьому місті.

– Як стали мешканцем Винник, адже народилися на Коломийщині?

– Про це я детально розповідаю в книзі «Мої незабутні Винники», але, можливо, не всі можуть її прочитати. Народився я у багатодітній селянській родині. Найстарша сестра Олена у 1935 році поїхала з дому і замешкала у Винниках.  Чому переїхала саме туди, на жаль, не знаю. Відразу влаштувалася помічницею в місцевій аптеці. Спочатку винаймала кімнату в родини Рибаків – у районі «Кут». Вони добре ставилися до сестри і навіть не хотіли брати плати за помешкання. Незабаром вона вийшла заміж за їхнього сина Славка.

Молода сім’я винайняла окрему квартиру у віллі пані Шатковської. Сімейне життя Славка і Олени складалося добре. Вони обидвоє влаштувалися на роботу на Винниківську тютюнову фабрику, планували побудувати хату, адже добре заробляли, але почалася Друга світова війна.

1 вересня 1939 р. Ярослава Рибака призвали на військову польську службу, незабаром він помер у гітлерівському полоні. Сестра навіть не знала, де він похований, але встановила у Винниках символічну могилу, що нагадувала про чоловіка.

Коли Олена приїхала погостювати додому, їй стало шкода мене, бідного й голодного,тому й забрала до Винник. Я дуже переживав, не спав, думав, яка доля мене чекає у тих Винниках. Пам’ятаю, що зі Львова до невеликого містечка ми йшли пішки 8 км.

Але я ніколи не нарікав на те, що доля закинула мене у Винники. Я почувався тут щасливим. Сестра готувала обіди: була кухаркою для родини директора тютюнової фабрики. Вона, спостерігаючи моє бажання вчитися, віддала мене у греко-католицьку духовну семінарію, оплачуючи навчання, харчування. Щонеділі я приходив у Винники до сестри. 

У цей час сталася найсвятіша подія – незабутня зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким, який мене благословив своєю правою рукою. Відтоді минулого багато десятиліть, проте цей дотик відчуваю й досі, пережив панування кількох окупаційних режимів і щасливою долею дожив до незалежної Української держави. А тоді до Львова наближався фронт. Деякі семінаристи покинули рідний край, а я залишився і перетерпів важке бомбардування Львова у підземних катакомбах. Незабаром я покинув храм св. Юра і пішов пішки до Винник.

У 1943 р. прийшло повідомлення, що мій рік підлягає набору на роботи в Німеччину. Місцевий винниківський парох о. Антон Поточняк змінив мою церковну метрику і це мене врятувало. 
У 1944 р. ховатися від директора фабрики довелося сестрі, бо німці втікали, а він хотів забрати Олену зі собою. Повернувшись у Винники з духовної семінарії, виживав, як міг. Працював у Винниківській кооперативній організації, заготовляв для фронту картоплю, капусту, а по суботах і неділях торгував у маленькому продовольчому кіоску.

– У післявоєнні роки важко було навчатися тим, хто мав причетність до церкви, бо в суспільстві панував культ атеїзму. Як вдалося здобути повну середню освіту?

– Я дуже хотів вчитися. Семирічна освіта за Польщі, короткочасне навчання в Коломийській гімназії, семінарії не відповідали програмам радянської школи. Тоді я задумав продовжити навчання у Винниківській середній школі. Тодішній директор Михайло Чеславський, подивившись на мої документи про освіту, довідку про навчання в духовній семінарії, порадив, щоб я її заховав. Зарахував мене до 9 класу (1946 р.).

Я одночасно навчався і працював. До сьогодні пам’ятаю тодішніх вчителів: директора і вчителя фізики М.С.Чеславського, вчителів хімії М.П.Шевчук, геометрії, тригонометрії та алгебри І.А.Безрука та історії Д.О.Гайворонюка, мови і літератури І.Т.Полєка.

Закінчивши школу, вступив на історичний факультет. Під час навчання мене хотіли відрахувати з вузу через те, що ходив у Винниках до церкви і читав «Апостола» на Богослужіннях.

– Ви готувалися до вчительської праці. Що сприяло тому, що звернули на стежину науки?

Після університету працював вчителем у середніх школах Нестерівського району. А потім перевівся у Винниківську середню школу, де вчив історію у 5-10 класах. Незабаром працював завучем, директором Винниківської середньої школи робітничої молоді.

Маю подякувати долі  – мене помітив відомий дослідник історії України, професор Іван Крип’якевич, який тоді був директором Інституту суспільних наук АПН УРСР у Львові, і запропонував зайнятися наукою.

– У вашій новій  книзі «Мої незабутні Винники у літописі та ілюстраціях»  є розділ «Спогади про незабутніх діячів культури Винників». А кого знали особисто?

– Гімназійного професора Миколу Полєка. Жив він в районі «Кут». Щодня доїжджав до Львова, де в гімназії викладав латинську, німецьку й українську мови. Також він займався науковою роботою, вивчав побут римлян і греків. Сестра завела мене до професора, щоб він підтягнув мене з латинської мови перед вступом до гімназії. Від нього я вперше довідався про відомих українських діячів культури.

Пізніше доля звела мене з ним знову – в 1946 році, коли вступив вчитися до Винниківської школи, де Микола Полєк викладав мову і літературу. Згодом я розшукав його могилу на місцевому цвинтарі й кожного разу, коли бував у Винниках, вклонявся незабутньому професорові.

На одному із шевченківських вечорів познайомився з Олександрою Любич-Парахоняк. Ніколи не забував вчителя, педагога, довголітнього директора Винниківської середньої школи Михайла Чеславського. Добре знав художника і педагога Миколу Федюка. Микола Іванович працював зі мною у школі робітничої молоді.

Пригадую, як під час дороги додому дуже цікаво розповідав про свої зарубіжні студії, на яких зустрічався з провідними європейськими художниками. Викладав Федюк і німецьку мову.

Коли я вагався, чи залишати школу і йти в Інститут суспільних наук, запитав поради у Федюка. Він відповів, що в школі зможу працювати завжди, а потрібно зробити щось вагоме з історії України.

Згадую також гарні винниківські родини, які не раз мені допомагали, – Сарамаки, Кияки, Врецьони, Дмитерки. Довгі роки я дружив з родиною Калитовських. З ними ми сходилися час від часу, відпочивали на місцевому озері.

– Завдяки Вам створено Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Знаючи ставлення в нашій державі до культури, можна тільки уявити, наскільки це було важко.

– 50 років досліджував наукову проблему «Карпатське опришківство ХVI – XIX» та життя і діяльність легендарного героя України Олекси Довбуша, видав про нього 150 праць і протягом півстоліття збирав історико-літературні та мистецькі експонати, на базі яких відкрив Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Тішуся, що вдалося перебороти численні перепони, щоб музей запрацював.

– Ви, мабуть, людина, з якою ніхто не зрівняється у знаннях про Довбуша. А скарби легендарного опришка шукали?

– Шукачiв опришкiвського золота було досить в усi часи. Легенди про Довбушевi пивницi та комори iз золотом, захованi вiд стороннього ока в карпатських лiсах, продовжують бентежити уяву. За життя я нічого не нажив: ні особняка, ні машини. Але справжнє багатство таки маю – музей, який відвідують іванофранківці та гості Прикарпаття, і всі вони дякують за те, що він є.

Розмовляла Лариса КУБСЬКА, http://vynnyky-rada.gov.ua/

Фото: http://pravda.if.ua/

Довідка:

Володимир Грабовецький народився 24 липня 1928 року у селищі Печеніжин на Коломийщині в сім’ї селянина-ткача, учасника національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. Початкову освіту здобув у рідному селі, навчався у Коломийській українській гімназії (1939), малій духовній семінарії у Львові (1942-1944 рр.), закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка (1952 р.), після чого вчителював на Львівщині. З 1953 року працював науковим співробітником відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові.

Науково-педагогічна діяльність В. Грабовецького поділяється на два періоди – Львівський та Івано-Франківський. 22 роки працював у Львові (1953-1975). З 1975 р. працює в Прикарпатському національному університеті ім.В.Стефаника. З 1990 р. 17 років очолював кафедру історії України. У 1958 р. захистив кандидатську, а в 1968 р. – докторську дисертації.

Наукові праці друкувалися в країнах Європи і Америці. Створив свою Прикарпатську історичну школу. Лауреат премій імені І.Вагилевича, І.Крип’якевича, В.Стефаника, Д.Яворницького, В.Полєка.

Опублікував понад 1000 наукових і науково-популярних праць. Автор шести «Нарисів історії Прикарпаття», трилогій «Ілюстрована історія Прикарпаття», «Шашкевичіана і шевченкіана», «Українські святині Прикарпаття крізь століття».

Двічі відмінник освіти України, почесний професор кафедри країнознавства Українського державного університету, почесний доктор Ужгородського національного університету, почесний професор Прикарпатського національного університету, почесний завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету, народний історик Прикарпаття, нагороджений 35 урядовими та громадськими грамотами і дипломами, урядовими орденами та медалями.


Теги: винниківчани, Володимир Грабовецький, музей, літопис

Читайте також:
Коментарі
avatar
Я памятаю i так само вчився у учителiв М. С. Чеславськiй (фiзика), М. П. Шевук (хiмiя), М. О. Гайворонюк (iсторiя), i саме головне я вчився у I. А. Безрука (геометрiя, тригонометрiя, алгебра). У останнього вчителя в мене були однi пятiркi. Тому я став iнженером!!! Дякую моiм вчителям!!!
avatar