Остап Маркевич: Із Зіданом розмова була короткою
08.01.2016 12:10

Старший син Мирона Маркевича дав перше інтерв’ю у своєму житті. Розповів журналісту "Футбол 24" Олегу Бабію про початок тренерської кар’єри, стажування в Іспанії, батькову науку і діалоги з Ярославським та Саакашвілі.

- Остапе, ваше стажування у топових представників  іспанського тренерського цеху спричинило фурор тут, в Україні. Дель Боске, Зідан, Вальверде, Емері… Хто з них справив найграндіозніше враження?

- Будь-який тренер такого високого класу, який тренує збірну Іспанії, «Вільяреал», «Севілью» - це особистість. І тому називати когось із них кращим, когось гіршим буде некоректно. Для мене в Іспанії №1 – це Унаї Емері, у якого я стажувався упродовж тижня. На мою думку, цей тренер є одним із найперспективніших у світі. З часом він тренуватиме або «Реал», або збірну Іспанії. Маючи у своєму арсеналі не таких вже й зіркових футболістів, Емері дає результат. Порівняйте склади «Севільї» дворічної давності  і теперішній – залишилося буквально кілька футболістів. Коли так часто змінюються люди – потрібно швидко ставити гру і давати ще й при тому результат. Унаї це вдається. До того ж він «реанімує» деяких гравців, бо «Севілья» не може собі дозволити лише «безпроблемних» футболістів. Беруть таких, які не режимлять або мають якісь проблеми з характером. Оце, я вважаю, - вершина професіоналізму Унаї Емері. Імпонує, як цей спеціаліст поводиться на тренуванні. Він може самотужки фішки переставити, м’ячі занести. Це людина, яка живе футболом.

Сподобався і Дель Боске. Спокійний, врівноважений, надзвичайно мудрий. Для нього у футболі секретів вже немає. Для мене ж Дель Боске також є еталоном, бо виграв усе і на клубному рівні, і зі збірною. Коли ми з ним розмовляли, було відчутно, що він – відкритий до спілкування. Зрештою, як і всі тренери та люди в Іспанії. Вони ніколи не покажуть, що для них бесіда – нецікава. Було дуже приємно, бо мене запитували, що я думаю з того чи іншого футбольного приводу. Тому-то Іспанія завжди йде вперед, бо вони ніколи не соромляться навчатись. Постійно проводять форуми, тренінги, семінари. Це така по-доброму «гонка озброєнь». Всі добре працюють. І Марселіно у «Вільяреалі», і Вальверде у Більбао. Рівень дуже високий, тож тому іспанці щороку щось виграють.

- Ви не розгубилися в такій поважній компанії?

- Звичайно, я хвилювався (Сміється). Особливо, коли потрапив на тренувальну базу збірної Іспанії. Мій товариш і агент Олег Смалійчук сказав, що йдемо до Антоліна Гонсалеса, помічника Дель Боске. Піднімаємося нагору, а там – Дель Боске власною персоною. Я спершу розгубився, але потім відчув, що не варто хвилюватися, бо люди дуже відкриті,  позитивні. Переймався лише тим, що забракне часу, аби про все розпитати. Але Дель Боске нікуди не поспішав, тому я отримав відповіді на все, що мене цікавило.

Повірте, мені й самому є що їм розповісти. У мене друзі у «Вільяреалі», «Леванте», «Севільї». Ми часто зідзвонюємося, вони уважно слухають. Український футбол має чим поділитися з іспанцями.

- Днями Зінедін Зідан очолив «Реал». Вам же поталанило його бачити незадовго до історичного призначення. Який він – Зідан?

- По-перше – це мій улюблений гравець. По-друге, це вже друга людина в ієрархії «Реала» після Флорентіно Переса. Зрозуміло, що Зідан був дуже заклопотаний, тому розмова була короткою. Але мені Зінедін не був настільки потрібний, адже я спілкувався з Луїсом Йопісом, людиною, що керує в «Реалі» всіма процесами – починаючи від шкіл і U-21. Він – голкіпер. Розробляє вправи, алгоритм сезону, раціональність, аналітику. Від нього можна дізнатися набагато більше, ніж від Зідана. Зідан – це зірка, яка досягнула самі розумієте яких висот. Повірте, з того, що ти бачиш навколо, йде величезний потік інформації. Іспанці спонукають дітей думати. У виховному процесі все йде згори, від голови, і до ніг.

- Чи відбувалися паралельно із неформальними зустрічами класичні курси лекцій?

- Ну, форма була довільною. Наприклад, у «Вільяреал» я взагалі маю можливість приїхати, коли завгодно. Це є стажування. Мене зустрічає людина (аналітик чи другий тренер), я приходжу на тренування, спостерігаю. І так – тиждень чи 10 днів. Наприкінці – розмова з головним тренером у форматі запитання-відповідь. Мені простіше, спеціального семінару не потрібно було, бо маю батька, від якого теж багато що черпаю. Якщо ти все життя провів у футболі, то дивишся на процес і майже все розумієш сам. З тренувань, вправ мені одразу було зрозуміло, яку філософію сповідує Дель Боске, Емері чи Марселіно.

У мене є товариш – аналітик із «Вільяреала». Я з ним постійно на зв’язку. Є ще тренер «Сельти В», а також директор школи «Вільяреала». Ми один раз на два тижні збираємося вчотирьох і спілкуємося про футбол. Хтось щось нове почув, чи зрозумів – ділиться з колегами. Люди в Іспанії живуть футболом. Я й сам там ожив.

- Виділіть, будь ласка, два-три пункти, якими іспанські підходи і філософія футболу відрізняються від українських реалій.

- Найголовніше, що мене вразило – надсерйозне ставлення усіх до своєї роботи. Починаючи з поведінки футболістів і тренерів за межами тренувальної бази. У нас таких людей називають професіоналами, а для них це – звичне діло. На футбольному полі всі виконують дуже чітко вказівки тренера. Якщо тренер гукає до себе футболіста – футболіст не йде, він біжить. З таким ставленням усіх до своєї справи дуже легко працювати, ставити гру. Ти не розпилюєшся на вмовляння футболіста, щоб він не пив або ще чогось там не робив.

Коли я їхав до Іспанії, мені було цікаво: що ж вони таке роблять, аби їх команди вигравали? Адже, подивіться, успіхів досягають не лише футбольні клуби. Гандболісти – чемпіони світу. Баскетболісти у вересні стали чемпіонами Європи. Ватерполо, футзал. У всіх командних видах спорту Іспанія у світі - №1. Оце їхнє серйозне ставлення дає результат.

Плюс – вони змалечку виховують в дітях колективізм у хорошому розумінні цього слова. Дивишся – грають 9-річні. Хтось впав – його біжать підіймати навіть гравці суперника. Ніколи не побачиш, щоб старші ображали молодшого. Мій син загубив машинку, то зібрався увесь двір дітей, і поки вони не знайшли іграшку, не заспокоїлися.

І ще дуже важливо: іспанці уважні до деталей. Як казав Бєсков: «Нет мелочей в футболе». Я в Іспанії це побачив по-новому. Кожна деталька їм важлива. Коли ми зустрічалися із Коноплянкою, він нам зізнався: «Вони такі дрібниці помічають!» Тому й виграють.

- Як, до речі, справи у Коноплянки? Що розповідав?

- Женя, звичайно, молодець. Просто йому потрібно якомога скоріше зрозуміти, що це – Іспанія, і варто пристосовуватись до навколишнього середовища. Адаптується – і все піде. Нехай собі візьме за приклад гру з «Реалом». Якщо він гратиме в такому ключі, то все у нього буде гаразд. Він – така людина, яка завжди з настроєм, у повну силу викладається на тренуваннях. Коноплянка повинен зрозуміти, що він є послом всього українського футболу. І якщо він добре зарекомендує себе в Іспанії, наші хлопці потім будуть їхати за ним.

- Донедавна українці, скажімо відверто, про вас практично не чули. Відомо, що раніше ви працювали на митниці. Невже не було бажання професійно займатися футболом?

- У мене були спроби, але так сталося, що в цей період часу мав певні проблеми зі здоров’ям. Відповідно, футбольний ритм втратив. Але я завжди знав, що буду у футболі. Потрібен був своєрідний етап у житті, який належало пройти. Повірте, робота на митниці дала мені дуже багато в плані розвитку. Зараз я в Іспанії спробую довести: українські тренери можуть і повинні працювати за кордоном.

- Із середини 80-х Мирона Богдановича поглинула тренерська робота: постійні поїздки, матчі, тренувальні збори. Чи не бракувало вам батька в дитинстві?

- Якраз я дуже вдячний батькові, що мене з шести років брав із собою. Він тоді тренував луцьку «Волинь». Тож усе дитинство я провів у футбольних командах. З шести років я бачив усі процеси, на моїх очах змінювались покоління і ставлення до футболу. Так, бували моменти, що мені його бракувало, коли я пішов у школу. Але коли батько тренував «Карпати», то я знову ж таки був присутнім всюди – на базі, на стадіоні. Мені було дуже цікаво, що ж він каже футболістам у перерві. Я, до речі, не пропустив жодного домашнього матчу «Карпат», коли їх очолював мій батько. І на передматчевих установках я був. Мені подобався його дуже переконливий стиль спілкування з футболістами. Справді, там було що послухати. Та й є зараз.

Назавжди запам’ятався день, коли «Карпати» виграли «бронзу» чемпіонату України. Такої радості і таких емоцій я більше не бачив. Але це з поправкою, що мене не було у Києві, коли «Дніпро» пробився до фіналу Ліги Європи. Тоді теж було дуже і дуже радісно.

- Чи встигав Мирон Богданович перевіряти ваші оцінки в шкільному щоденнику?

- (Сміється). По-різному було. Спочатку мною займався Богдан Дмитрович, дідусь. А потім… Ви розумієте, це як у дитячо-юнацькому футболі. Перевіряти і змушувати – неправильно, це старе радянське поняття. Потрібно давати можливість дітям зрозуміти, що їм це потрібно, що вони без цього не обійдуться. Це завдання вчителів, тренерів, батьків. І якраз це ми зараз впроваджуємо у нашій школі. Та й взагалі є мета організувати у Винниках школу світового рівня. Маємо певні домовленості з іспанцями і з Олегом Смалійчуком. Він скоро стане дуже відомою людиною. Я б запропонував ФФУ скористатися його талантом та знаннями, запросивши на роботу у Федерацію. Повірте, він пише програми розвитку футболу для мадридського «Реала», для «Атлетіка» (Більбао). Ми мусимо нарешті зрозуміти: нам потрібно щось робити з українським футболом, бо ви бачите, що робиться. Такі програми на 10-15-20 років колись розробили у себе голландці. Зараз – бельгійці, австрійці. І вони починають працювати. Малесенька Бельгія, подивіться, які результати демонструє! Ну а про іспанців чи німців я взагалі мовчу. Все раціонально, алгоритмічно і продумано.

- Повертаючись до вашого дитинства. Чи були у вас кумири серед батькових підопічних?

- Я спілкувався з великою кількістю гравців. Наприклад, з Андрієм Тлумаком провели дуже багато часу. З Дмитром Топчієвим – також. Дуже хороший колектив був у «Металісті», тому й результат давали відповідний.

- Чи була у Мирона Богдановича фраза, яка вам запам’яталася на все життя, яку ви взяли собі за девіз?

- (Сміється). «Пауза – це велика справа». Можете зразу це записати.

- Чим займається ваш брат Юрій?

- Він працює у селекційному відділі «Дніпра». Паралельно веде бізнес. Юрій добре розуміється у футболі, футболістах. Думаю, з часом ви також про нього почуєте.

- Коли ви зрозуміли, що хочете вчитися на тренера?

- Усвідомив, що можу стати тренером, десь 2-3 роки тому. Маючи поруч батька з такими успіхами, не вірилося, що можна хоч приблизно повторити ці досягнення. Але в Іспанії зрозумів, що немає нічого нездійсненного. Потрібно працювати і йти до своєї мети.

- Через кілька днів ви відлітаєте у Валенсію на постійне місце проживання?

- Так. Я вже мав пропозицію від клубу із Сегунди В, але змушений був відмовитися, бо перебуваю в процесі навчання на диплом категорії А. В Іспанії з цим дуже суворо – без наявності диплома ти не маєш права тренувати. Тому належить завершити навчання. Паралельно поїду і подивлюся, як працюють «Барселона» і «Сельта». Ну й вивчатиму іспанську мову, тому що без неї неможливо реалізувати себе. Причому, її потрібно знати на дуже хорошому рівні, щоб донести до футболістів свої думки і бачення.

- Спершу Україна дізналася про існування винниківського «Руху», а тепер команда декларує наміри виступати у Другій лізі. Можливо, колись Винники гратимуть ще вище і складуть конкуренцію «Карпатам»?

- Повірте, ми б не хотіли ні з ким конкурувати. Прагнемо зробити цю команду професійною, щоб наші діти, яких ми тут виховуємо, мали де грати, коли підростуть. Спільними зусиллями із Григорієм Козловським, думаю, нам це вдасться. Дай Боже, щоб у Львові було якомога більше хороших команд. Щоб наше місто узагалі стало центром футбольного життя країни. Своєю роботою маємо показувати приклад. Щоб існувала нормальна, здорова конкуренція.

- Новий рік ви зустріли у товаристві Олександра Ярославського. Чи можна його назвати другом сім’ї Маркевичів?

- Не те що можна, а й треба. Він давно є другом сім’ї. Тому ми в повному складі відгукнулись на його запрошення і приїхали у повному складі, щоправда, без маленьких діток. Із задоволенням відвідали наш рідний Харків. Так багато хороших спогадів, пов’язаних із цим містом!

- Який настрій в Олександра Владиленовича? Усіх цікавить, чи не відмовився він від ідеї повернути «Металіст»…

- З його слів і реакції я зрозумів, що він часто згадує колишні часи. Не знаю, які в нього настрої. Нам він про це не казав. Побачимо, як буде далі.

- Я так розумію, що нудьгує він без футболу? Напевно, хотілося б знову бути «у справі»…

- Думаю, що у нього є багато справ і окрім футболу. Зрозуміло, те, що пережив «Металіст» і ми всі разом з ним – таке важко забути. Надто яскравими були перемоги…

- Вам поталанило зустріти ще й Міхеїла Саакашвілі. Як так зірки зійшлися?

- Це було вже першого січня. Ми якраз перед тим прочитали в інтернеті, що Саакашвілі зустрів Новий рік в компанії наших захисників, в окопі. Тож коли побачили його в Харкові, вважали за необхідне підійти і потиснути руку цій видатній людині, побажати йому, щоб він все-таки допоміг нам змінити нашу країну на краще. Саакашвілі спочатку батька не впізнав. А потім, коли ми сіли вечеряти, він повернувся. Сфотографувався з нами. Розповів, що його син займається футболом, і що для сина це буде знакова фотографія. На темі футболу пан Саакашвілі знається. Він на всіх темах знається. То є людина з великої літери.


Теги: Остап Маркевич, Мирон маркевич

Читайте також:
Коментарі
avatar