Мати-героїня з Винник святкуватиме 90-річний ювілей
20.05.2016 22:08

Іванна Стефанишин з Іванною Іванчук

Винниківчанці Іванні Стефанишин, яка має почесне звання «мати-героїня», 24 травня виповнюється 90 років. Про це розповіла спеціаліст із питань соціального захисту Винниківської міської ради Іванна Іванчук.

Ми вирішили розпитати про життя матері-героїні, яка народила і виховала п’ятьох дітей, має десятьох онуків і сімнадцять правнуків.

Батьки пані Іванни – Володимир і Агнеса, жили в Америці. Тато працював у редакції українського журналу в Філадельфії, був при церкві. Мама працювала на швейній фабриці. Потім переїхали в Польщу, де народилася пані Іванна 24 травня 1926 року в с. Костево Перемиського повіту. Батьки купили 15 моргів поля в глухому селі та провадили господарство. Мали чотирьох дітей.

«1939 року почалася війна, – пригадує пані Іванна. – Німці розділили річку Сян. Ми були саме на тій території, де вони панували.  Українцям тоді стало жити вільніше, мали свою «Просвіту», свій Український дім, де тато був головою. Організовували різні фестивалі. Було весело, але так тривало недовго – до 1941 року. Німці напали на Союз, і знову розпочалася війна». 

Пані Іванна запам’ятала, як у їхню хату привезли двох «русских солдат на постой». Один із них говорив: «Зачем держите эти иконы на стенах?  Никакого Бога нет».   Потім їх німці забрали. Війна тяглася до 1944 року. Німці залишили ці землі, а «рускі» наступали. 

Іванна Стефанишин продовжує розповідь: «Я поїхала в Нижанковичі до двоюрідної сестри, а там – фронт. Ми поховалися, а як все затихло, то через кілька днів почали виходити. Я хотіла повернутися додому. Але вже не було як, бо зробили кордон, переоравши поле. Мене затримали і посади в підвал у Нижанковичах. За мною прийшла сестра, але їй повідомили, що мене не можуть відпустити, бо очікують початку переселення в Україну.  Але мені вдалося перейти до Перемишля».

А далі почалися страшні події 1945 року – поляки виганяли українців із будинків, грабували, безжалісно вбивали.  Родину пані Іванки привезли возом  до Перемишля. Там, як худобу, позакидали у вагони, і вони ще тиждень були в цих вагонах – без одягу та їжі, бо все відібрали.  Їх привезли на станцію Красне, дали хату в Буську, в якій нічого не було – тільки стіни. «Ми нічого не мали, – згадує жінка, – тільки одяг на собі – голі-босі. Тому гуртувалися з іншими українцями, їздили по селах і просили харчів. Люди нас шкодували і допомагали. Ось так помалу звикали. Влітку, коли рускі військові верталися додому і їх оприділили по хатах, у нас мешкали два капітани. Вони мали величезні валізи і багато різних речей – тканину, сукенки, взуття. І все віддавали за самогонку. Ото вже було в що вбратися!».

Осінню 19-річна Іванна вийшла заміж за 27-річного Миколу. І вже наступного року щасливе молоде подружжя тішилося народженню первістка Михайла. Жили в Буську до 1952 року. 1947 року народилася Маруся, 1949 – Гануся, 1951 – Володимир. Коли переїхали у Винники, то 1953 року з’явилася на світ наймолодша Христина. Купили півхати на вул. Шевченка та й помаленьку ґаздували. Діти ходили до місцевої школи. Родину підтримував старший брат, який жив в Америці. Доля занесла його туди після війни, був у дивізії СС «Галичина». Чоловік пані Іванни працював у буфеті, а вона займалася дітьми, господаркою і підробляла пошиттям суконь.   У 1958 році добудували хату на вул. Бандери. 

Коли діти підросли, у 1962 році влаштувалася  на роботу кравчинею в комбінат побутових послуг. Пропрацювала там до 1978 року і вийшла на пенсію – як матері-героїні їй достатньо було мати 15 років трудового стажу.

У Винниках живуть два сини пані Іванни з родинами Михайло і Володимир. Всі її діти закінчили СШ № 29. Син Михайло здобув спеціальність «стоматолог», працював у Центральному військовому клінічному госпіталі західного Округу м. Львова на посаді техніка-стоматолога.  Син Володимир закінчив Львівський політехнічний інститут (інженер-механік).  Працював на посаді інженера-механіка в житлово-експлуатаційній канторі м. Винники.  До слова, його син Петро Стефанишин – директор СЗШ № 47.

Найстарша донька вийшла заміж за українця з Америки і виїхала з ним за кордон у 1977 році. Коли Україна стала незалежною, поїхали в Америку ще дві дочки, де живуть з родинами і зараз. Дочка Марія закінчила Дрогобицький педагогічний інститут, працювала в музичному училищі викладачем музики. Дочка Анна обрала Івано-Франківський педагогічний інститут, спеціальність – «культмасова робота». Після закінчення працювала завідувачем Будинку школяра Личаківського району м. Львова.

Дочка Христина закінчила Львівський поліграфічний технікум за спеціальністю «технік плоского друку», працювала в друкарні журналу «Україна» в м. Києві на посаді технік-друкар.

…Пані Іванна не один рік прожила в Нью-Йорку, починаючи з 1978 року. Одержала там грін-карту, отримувала допомогу, а ще заробляла шиттям. Побачила чимало світу. Але найбільше запам’ятався пам’ятник Шевченкові у Вашингтоні. «Який там гарний пам’ятник! – ділиться враженнями Іванна Стефанишин. – Шевченка увіковічнили молодим, а в нас чомусь зображують його старим і згорбленим, хоча він помер у 47 років».  

Жінка пробула в Америці 14 років, але, як вона каже, підійшли поважні роки і захотілося повернутися в Україну.

На закінчення розмови каже: «Я дякую Богу за все, що мала у своєму житті. Чоловік помер три роки тому. А я тішуся за своїх дітей, десятьох онуків і сімнадцятьох правнуків. Вони виросли достойними людьми і мені є чим пишатися. Вважаю себе щасливою людиною».

Лариса КУБСЬКА

На фото: Іванна Стефанишин з Іванною Іванчук після міського концерту, на якому влада  привітала матерів-героїнь м. Винники


Теги: матір-героїня, Іванна Стефанишин, винниківчанка, Іванна Іванчук

Читайте також:
Коментарі
avatar
Вітаємо нашу дорогу Бабцю!!! Міцного Здоров'я!!!
avatar