Галина Шамро: "Пам’ятаю, як виглядала вулиця Галицька у Винниках із 30-х років" (ВІДЕО)
06.06.2016 14:38
Винниківчанка, член товариства репресованих, громадська активістка Галина Шамро (Лема) народилася в нашому місті 18 березня 1932 року. Про перипетії життя у Винниках і тяжку працю в Сибіру, про те, як колись виглядала центральна вулиця міста – Галицька, вона  розповіла кореспонденту Ларисі Кубській.

- Пані Галино, що пам’ятаєте з дитинства?

- Знаю від батьків, що в 1847 році побудований мій рідний дім на вул. Галицька, 36. Я тут народилася.  Мій тато – Іван Лема – був різником. У будинку ми жили і мали свій м’ясний магазин. Тато умів робити все. Багато людей хотіли в нього вчитися. У 1914 р. був на війні в Альпах, а потім – при війську кухарем. Австрійці будували у Винниках залізну дорогу – на Заліщики, там був великий курорт.

Після війни тато дробив молотом каміння для залізної дороги. Але вирішив, що то не для нього. Тому пішов у ремісничу школу. У Винниках було багато різників. Але в нас було все найсмачніше. Дружина татового брата – Михайлина – жила на вул. Ломоносова, була акушеркою, ходила по Винниках і ближніх селах приймати пологи. Пам’ятаю, як я з нею ходила в Лисиничі купати новонароджених.

У 1950 році я закінчила десятий клас у школі № 29. Це був п’ятий випуск. Директором школи був Михайло Чеславський. Після школи вступила в політехнічний інститут. Провчилася тільки тиждень. І нашу сім’ю забрали в Сибір.


Серед діточок – семирічна Галина у винниківському захоронку (дитсадок), яким опікувався отець Гірняк (1939 р.)

- Розкажіть, як відбувалися ці трагічні для вашої родини події.

- У нашому будинку було два виходи. Перший – парадний із вул. Галицької, а ще один – із вул. Франка. «Визволителі» прийшли з Галицької. Винниківчани просили за нас: «Їх не рухайте, вони добрі люди». Але голова казав, що треба вивезти. Тому ми не ночували вдома. Навпроти фабрики, де зараз магазин «Матвол», був буфет, в якому мама працювала. Одного разу прийшла дуже змучена, та й ми заночували вдома.

Біля нас, де зараз «Берегиня», був райком партії. Під ранок за нами прийшли. Дали на збори 20 хвилин. Ми не встигли майже нічого взяти. Люди з Винник нам позносили на машину, на яку нас посадили, якусь їжу.

З Галицької повезли в будинок навпроти колишньої «Юності» – там оформили документи і завезли у Львів на Лонцького, де тримали два місяці – до 9 вересня 1950 р.  У пам’яті збереглася картина: невеличка комірчина і ми всі спимо на підлозі. З нами була ще одна винниківська сім’я – чоловік із чотирма сліпими діточками. Прізвища не пам’ятаю.

4 листопада повезли в Красне в товарних вагонах для корів. Півтори місяці в цих вагонах ми їхали в Сибір. Із вагонів шкребли сніг, бо хотіли їсти та пити. Нас везли доти, доки були прокладені рейки. Потім – саньми по ріці в селище Арбати, а звідти – на Чехань.

- Пані Галино, як Вам жилося далеко від рідного дому? Чим займалися?

- Жили в бараках. Нам видали на виплату валянки, куфайки, ватовані штани, шапки-вушанки… Зі зарплати стягували за цей одяг, а він горів від іскор сосен, що часто спалахували. Весною тільки конем можна було до нас добратися. Тяжко працювали. Валили ліс, сплавляли його, палили гілки. Лізли в воду, щоб сплавити ліс по р. Чехань до великої р. Абакан. Там були плоти і на них бараки, щоб ми зачищали ліс до р. Єнісей. А потім нас машинами везли назад.


Так пані Галина сплавляла ліс у Сибіру

Одяг-взуття були постійно мокрі, ночували в лісах. Щодня нам давали  по 100 г спирту. Хлопці пили, а ми натирали ним ноги. Я зараз ночами не сплю, бо дуже крутять ноги. Руки в двох місцях кожна зламані… Ми мало там заробляли. Як виплатили «долг» за куфайки, то купили теля, свинку. Наші люди там почали господарювати, бо українці – народ працьовитий.

- Коли і як вдалося повернутися у Винники?

- Щомісяця ми розписувалися, що привезені навічно – аж до смерті Сталіна. Я вийшла заміж у Сибіру (1956 р.) за також вивезеного. Через рік народився син Роман. У 1958 р. видали паспорти. Поверталися додому з Сибірі тиждень поїздом. У 1958  ми приїхали у Винники, де нас прийняла тітка. І так ми жили без прописки. Тато повернувся швидше. А мама з братом були ще два роки, бо брат ходив на курси трактористів і мав відробити два роки.

Чоловік влаштувався на цегельний завод, бо туди приймали без прописки. А 1959 р. прийшло сповіщення про прописку. З того часу я працювала на швейній фабриці – до пенсії.   

На вул. Ціолковського ми відкупили ділянку, на якій була машина каменю і вапно. І почали будуватися (1959). Вулиця забудовувалася з 1957 року.

За незалежної України прийшли документи, що нас реабілітували  з поверненням майна на вул. Галицькій, 36. Повернули тільки три квартири, а в інших живуть люди.

- Винники за вашої пам’яті дуже змінилися?

- Колись Винники – то були вулиці Франка, Шевченка, Ломоносова, Забава і «кут». Як їхали зі Львова – вся дорога в ставах, працювали млини. На місці Комсомольського озера – стави. Був став і там, де зараз стадіон (на вул. Франка).

На місці очної лікарні збудували міст,а під мостом проклали залізну дорогу. На місці котельні СШ № 29 розташовувалася станція. Німці, коли тікали, її підірвали. Поїзд заїжджав на подвір’я тютюнової фабрики – була вітка, а біля теперішньої аптеки – брама. Поїзд їхав до вул. Миколайчука – у велику залізну браму біля міської ради. Там був пляц, на якому розташували автобусну спілку. Автобуси возили людей до Львова, але то було дорого.

Дорогу на вул. Галицькій піднесли, хати опинилися в ямі. Там, де поліклініка, то був будинок лікарів. Їх у 1941 р. вивезли в Сибір.

 У будівлі міської ради був жидівський дім. Пам’ятаю, як там роздавали дітям мацу.     

У будинку, в якому зараз знаходиться музей, жив лікар Яків Нагляк і приймав хворих.  Він допомагав усім, навіть тим, хто не мав грошей.   

На вул. Галицька, 59 була німецька школа, а в приміщенні Будинку школяра – німецький клуб.  Будівля дорослої бібліотеки слугувала німцям за ресторан. Тютюнова фабрика працювала на повну потужність. Там добре заробляли, але взяти нічого не можна було, бо пильнували…

Багато часу минуло… Але пам'ять зберегла найважливіше.


На Великодні свята після Служби Божої  святили кошички. Це була «робота» дітей, серед них – семирічна пані Галина. З найменшими приходили батьки. Паски освячує отець Григорій Гірняк.


Галина Шамро (Лема) з родиною в Сибіру


Теги: Михайло Чеславський, Григорій Гірняк, минуле, Сибір, Галина Шамро, винниківчанка, дитинство, репресована

Читайте також:
Коментарі
avatar