Леся Боровець: «Завдяки пісням Богдана Янівського я відчула себе популярною»
19.07.2016 15:34

Винниківчанка, відома співачка, заслужена артистка України Леся Боровець поділилася з «Винники plus» ексклюзивною інформацією – спогадами про співпрацю з відомим львівським композитором, піаністом і педагогом Богданом Янівським, який творив естрадну культуру 1960-1979-их років, зробив неоціненний вклад у розвиток українського мистецтва  Одна з найвідоміших пісень композитора – «Не забудь». Виявляється, вона і ще кілька присвячені саме Лесі Боровець.

Леся Боровець

- Пані Лесю, вас вважають першою пісенною музою  композитора Богдана Янівського. Розкажіть про ваше знайомство.

- Богдан Янівський – цілий пласт пісенної культури, починаючи  від зародження українського естрадного пісенного жанру у 70-х роках минулого століття. У Львові в цей час популярним був композитор Ігор Хома, який створив ансамбль «Медікус» при Львівському медичному інституті. Його музика в жанровій основі тяжіла більше до джазу.

Ігор Йосипович був членом джазового клубу в Польщі, звідки отримував нові платівки світових джазових виконавців зі всього світу. За це комуністична влада йому всіляко перешкоджала втілювати творчі задуми, обливала словесним брудом, розповсюджувала карикатури на нього та на весь музичний колектив – сатиричні памфлети з образливими карикатурними малюнками голих жінок на фоні фортепіано, за яким сидить маестро під назвою: «Сегодня ты играешь джаз, а завтра Родину продашь».

Але незважаючи на підлі дії комуністичного режиму, ому не вдалося знищити мистецький потяг композитора до джазової музики. Навпаки – аранжування та обробки українських народних пісень у джазовому стилі полонили серця львів’ян, які завжди стояли набагато кроків ближче до вільного західного світу та намагалися хоча б за допомогою музики звільнитися з комуністичного полону.

На цій творчій ниві виріс талант Богдана Янівського. Коли ми познайомилися, то   Богдан робив перші спроби в пісенному жанрі. Він шукав виконавців для втілення своїх мистецьких задумів.

Наше знайомство  відбулося в міському парку культури ім. Б. Хмельницького. Я там виступала як солістка естрадного гурту від музичної школи-інтернату Соломії Крушельницької, яку якраз закінчувала.

Після мого виступу я сіла на стіл за сценою, бо стільців поблизу не було, і з нетерпінням чекала на керівництво нашого колективу, щоб запитати думку про мій виступ. У цей час до мене підійшов Ігор Хома, представився і запитав, чи я б хотіла бути солісткою його колективу «Медікус». Я згодилася, бо це був знаний на той час колектив.

Тільки відійшов Ігор Йосипович, підбіг Богдан Янівський, дуже захеканий. Було помітно, що він бачив, як зі мною розмовляв керівник «Медікусу», тому вирішив, що я йому відмовлю. Він якось сором’язливо запитав: «Чи ви б не хотіли стати солісткою колективу «Веселі скрипки»?

Я ніколи не чула про такий колектив, але Богдан продовжував: «Цей колектив є при студії радіо та телебачення. Я хотів би записати з вами мої нові пісні».

Його голос переривався, може від хвилювання, а може від того, що Богдан біг, щоб швидше запросити мене до співпраці. Я була здивована такою надмірною увагою до мене, але знову погодилася.

- Як молодій співачці працювалося відразу в двох колективах?

- Почалися репетиції, знайомство з новим репертуаром в обох колективах і з новими людьми. Життя стало насичене – записи, виступи, зустрічі з мистецьким бомондом тогочасного Львова.

Зустрічі з новими людьми, неабияка увага до мене, симпатії молодих – у майбутньому – відомих митців нашого стародавнього Львова не закрутили мені голову, не зробили мене гордячкою, а навпаки, націлили мою увагу на вступ у консерваторію на фортепіанне відділення, про що я мріяла з дитинства.

Ігор Хома запропонував мені складати іспити до медичного вузу, оскільки ансамбль «Медікус» був створений на базі медінституту. А в цей час художня самодіяльність була розвинута у всіх державних вузах і всіляко заохочувалася керівниками цих державних закладів. Але я була переконана в правильності  свого рішення вступати в консерваторію.

Богдан як молодий починаючий композитор запропонував мені послухати його твори, які я повинна була підготувати до запису в радіоцентрі. У той час, як і зараз, радіокомпанія знаходилася на вулиці Князя Романа. Тут відбувалися перші записи, кімната містилася всередині будівлі – ближче до подвір’я. Хоча кімната була ізольована від навколишніх звуків, але частоти записувального пристрою ловили гуркіт. Тому оркестр та солісти записували свою програму вночі.

Я попередила маму, що об 11 годині вечора буде проводитися запис нових творів Богдана Янівського, але вона була категорично проти, боялася за мене – єдину дочку, недавно ще ученицю 11-го класу. Але вмовити батьків таки вдалося.

- Як виглядала праця над записом пісень уночі? Яку першу пісню записали?

- Тоді були ще бобінні магнітофони, апаратура старого взірця, тому писалося дуже важко. Богдан закупив провізію – пиріжки, каву, щоб підкріпитися, бо бадьоро налаштувалися, адже попереду нас чекала складна ніч. Твори писалися та переписувалися, прослуховувалися декілька разів, ми робили багато дублів, оцінювали записане…

За такими марудними справами і промайнула ніч. На годиннику 4 година ранку. Нарешті здійснилося – перша  пісня Богдана «Побачення» на слова Романа Кудлика була готова.

В цій пісні вже чітко було помітно власний стиль Богдана – його лірична задушевність, специфічні ладові ходи, цікава гармонія, яка згодом упродовж довгого періоду його творчості буде нагадувати перші паростки мелодійної специфіки жанру, структурної побудови мелодичних зворотів, притаманних тільки його музиці.

- Ви, щойно закінчивши школу, активно взялися до роботи. Для навчання був час?

- Та наступного дня після нічного запису в мене був вступний іспит у консерваторію. Я склала його на «добре». Але мамі пообіцяла, що більше ніяких виступів чи записів під час іспитів не буде. Я дотрималася свого слова.

Після всіх іспитів я з нетерпінням чекала, коли вивішать списки прийнятих абітурієнтів. У цей час до мене подзвонили з телебачення, щоб домовитися про виступ у телепередачі «Музичні моменти» з піснею «Побачення», яку ми записували вночі на радіо.

Телепередачу проводив викладач консерваторії Олександр Зелінський. Співати потрібно було без фонограми, наживо з оркестром. Пан Зелінський розповів про молодого композитора Богдана Янівського, який разом із поетом Романом Кудликом написали пісню, яку виконає студентка Львівської консерваторії Леся Боровець. Після передачі я з докором зі сльозами на очах сказала, що чи я є студенткою було відомо тільки завтра.

Наступного дня у вестибюлі консерваторії вже висіли списки людей, яких прийняли на навчання. Не встигла я переступити поріг, як Богдан, усміхнений і веселий, наче з-під землі з’явився переді мною і весело сказав: «Ти студентка! Вітаю. Тепер ми підемо на каву. Запрошую всіх знайомих, яких зустрінемо». Але я не рушилася з місця. Мені потрібно було переконатися і самій глянути на списки, знайти своє прізвище і заспокоїтися.

Перед дошкою оголошень стояла юрба молодих абітурієнтів. Я ледве протиснулася й зосереджено почала переглядати списки. Нарешті я побачила своє прізвище і радісна вибігла на вулицю. Там на мене чекали Богдан, декілька поетів і музикантів. Дорогою до кафе зустріли ще багато знайомих і спільних друзів. Разом попрямували на каву. Я була щаслива, бо стала студенткою.

Виявляється, що Богдан Янівський вже о восьмій годині ранку нервово прогулювався біля консерваторії. Списки студентів, прийнятих на навчання, ще не були вивішені. Богдана мучила совість, що він перед самим іспитом затіяв запис на радіо, хоча я нічого йому не сказала про мій перший вступний іспит.

Студентське життя плинуло у звичному руслі – заняття, наука, підготовка до екзаменів. Богдан часто заходив до консерваторії, знаходив мене на парах, щоб узгодити програму нових пісень, знайомив мене зі своїми новими творами. Крім сольних творів («Побачення», «Гуси-лебеді», «Сум Афродіти», «Верховинська колискова», «Калини цвіт» та ін.), він почав писати музику до театральних вистав у театрах Марії Заньковецької та ТЮГу, сольні номери яких стали популярними хітами сьогодення – пісні «Не забудь», «Віхола», «Пісня про Львів». Вони часто звучали на радіо та телебаченні, їх замовляли у радіослухачі для привітань.

- Мабуть, із того часу ви відчули себе популярною співачкою?

- Зі мною почали записувати інтерв’ю, навіть московські журналісти. Оскільки на телебаченні я часто виступала з новими піснями Богдана, мене почали впізнавати на вулицях, зі мною знайомилися невідомі люди – молоді та літні, дякували за нові пісні та гарне їх виконання. Отже, якщо одним словом, я стала популярною співачкою.

Коли записи проводили в пізній вечірній час, то Богдан Янівський разом із своїми друзями завжди проводжав мене додому. Одного разу після вечірньої програми на телебаченні до Богдана завітали його друзі – Богдан Ступка, Олег Криса, які погодилися мене провести додому. Я тоді ще не знала з ким повертаюся додому. Олег Криса – світовий скрипаль, лауреат конкурсу імені Паганіні, який грав на його скрипці, Богдан Ступка – відомий український актор, за плечима якого багато зіграних ролей у кіно та театрах. Отже, троє молодих, красивих, обдарованих, творчих людей, включаючи Богдана Янівського, стояли біля моєї брами на вулиці Стрийській.

До речі, Богдан боявся моєї мами, яка дала зрозуміти, що якщо ще раз будуть нічні записи, то вона зуміє зупинити «це неподобство», бо «студентка повинна вчитися і крапка».

- Як складалося життя після закінчення навчання?

- По закінченню консерваторії мене запросили працювати у філармонію у вокально-естрадний колектив «Ватра». Почалися далекі поїздки: Сахалін, Камчатка, Владивосток, Хабарівськ, Алтайськи край, де я виконувала і пропагувала твори Богдана Янівського, зокрема «Верховинська колискова», «Калини цвіт» на слова Богдана Стельмаха. Приїхала московська студія звукозапису «Мелодія», щоб записувати колектив «Ватра» і колектив Богдана Янівського на платівки. Звукооператори звернули на мене увагу, а точніше – на мій голос, бо він, за їхніми словами,  добре «клався» на звук.     

Через рік після довгих гастролей наш колектив «розвалився». Багато вокалістів залишили колектив і я також.

Минуло декілька років. Наші творчі плани припинилися через моє особисте життя, бо я була змушена виїхати зі Львова до іншого міста. Не буду розповідати про сумні сторінки мого особистого життя, яким нагородила мене лиха доля. Зустрічалися творчо ми все рідше. Тільки тоді, коли я приїздила до рідного Львова. І ось настав сумний день, коли нас посварили люди, які не мали ніякого відношення до творчості. Посварили надовго, жорстоко і підло, стараючись вигадувати при цьому різні нісенітниці, хоча я не була винна ні в чому.

Богдан Янівський дуже розсердився на мене, бо вважав мене винною. Він вирішив переписати всі мої записи, які на той час зберігались у фонді радіо та телебачення, і попросив Марту Кінасевич – головного редактора та упорядника цих фондів – знищити все, що пов’язане з моїм ім’ям. Марта вчинила дуже розумно: вона взяла весь матеріал із фонду, переписала на велику бобіну і залишила у себе вдома. Тобто весь репертуар зберігся неушкодженим. Дякуючи їй, тепер він знову зберігається у «Золотому фонді України».

Силами інших співаків Богдан переписав частину мого репертуару і пустив в ефір… Повернувши назад у Львів, я згодом зустрілась із Богданом. Ми довго розмовляли і нарешті дійшли до порозуміння. Богдан давно пробачив своєму кривднику і поставився до моєї  тодішньої ситуації з розумінням. Ці сімнадцять років неспілкування з Богданом Янівським були втрачені у творчому відношенні, хоча ми навіть після цього виступили декілька разів з його новими творами, заспівали дуетом на одному з вечорів у клубі медінституту пісню «Журавочка».

Згодом мене запросили працювати в колективі «Львівське радіо». І знову я зустрілась із паном Олександром Зелінським, який колись давно вів програму «Музичні моменти», коли я вступала до консерваторії.

Отже, в житті все повторюється. Але вже в інакшому часі. Пан Зелінський як художній керівник «Львівського ретро» запросив мене працювати з колективом, згодом ми поїхали на гастролі до Канади та Америки.

Минуло знову одинадцять років. Я декілька разів перетинала океан, брала участь у різних концертах, але з Богданом більше не зустрічалася.

Одного разу, після моєї останньої поїздки за кордон, я зустріла Богдана біля консерваторії. Він дуже змінився. Погладшав. Розпитував про гастролі, виступи, життя. Це була остання наша зустріч.

…Різдво я святкувала у знайомих, які мешкали біля Богданової вулиці. Оскільки вони були його сусідами, то вирішили запросити його в гості. Зателефонував спочатку господар дому, запросив, а потім передав слухавку мені. У Богдана був кволий голос. Він відповів: «Я не зможу прийти, Лесю, бо довго хворію, схуд на 25 кілограмів». Це була остання наша розмова, а на початку літа 2005 року Богдана не стало.  

Розмовляла Лариса КУБСЬКА


Теги: пісня, співачка, Богдан Янівський, винниківчанка, музика, Леся Боровець

Читайте також:
Коментарі
avatar