Володимир Гуменецький: «Бог зберіг нам Україну та родину Липів колись, збереже й сьогодні»
20.09.2016 17:50

Нещодавно українці відзначили 25-ту річницю Незалежності України. З нагоди цієї вікопомної річниці сайт «Винники плюс» запросив на інтерв’ю Володимира Гуменецького – зятя Юрія Липи, іменем якого названо обласний госпіталь у Винниках. Як відомо, життя родини знаних українських патріотів Липів було тісно пов’язано з Винниками. У 20-ті роки минулого століття Іван Липа мешкав у нашому місті, тут він помер і похований на місцевому цвинтарі. У Винниках неодноразово бував і його син – відомий лікар, письменник і політичний діяч Юрій Липа. Про життя й маловідомі подробиці з історії родини Липів, а також про свою, нині покійну, дружину Марту Липу-Гуменецьку розповідає Володимир Гуменецький.

- Отож, пане Володимире, коли Ви познайомилися з п. Мартою?

- Із Мартою ми навчалися в Львівському політехнічному інституті. Там і познайомилися. А одружилися на п’ятому курсі.

- Як відомо, історія родини пані Марти є дуже трагічною, які у всіх українських патріотів. Адже всі тоталітарні режими, які в минулому столітті господарювали на наших землях, безжально знищували все українське. Що розповідала про свої дитячі та юнацькі роки пані Марта?

- Життя Марти (в дитинстві), як і її родичів, було трагічним. А ми прожили з нею довге й щасливе життя. Разом із Мартусею виховали й поставили на ноги трьох синочків – Тараса, Павла та Максима. Зараз у них свої сім’ї, є внуки. А починалося життя Мартусі, справді, в трагічних обставинах Другої світової війни. Народилася вона у Варшаві 31 січня 1943 року. Хоча в її метриці вказана інша дата – 22 листопада 1943 року. Це було зроблено для того, щоб заховати від ворогів походження Мартусі. Адже після страшної смерті її батька Юрія Липи від рук енкаведистів у серпні 1944 року Мартусю взяли на виховання чужі люди. І щоб вірогіднішою виглядала версія, що вона саме їхня донька, було змінено дату її народження.

- А хто ж були  ці герої, які не побоялися взяти на виховання доньку українських патріотів?

- Це був референт Юрія Липи – Олексій Грицунь. Після загибелі Юрія Липи він разом зі своєю дружиною Любою взяв на виховання Мартусю. А мати Мартусі – Галина Захарясевич разом із старшою донькою Іванкою (1941 року народження) після цих трагічних подій пішла в підпілля, переховувалась.

- І як, зі спогадів Марти, опікувалися нею її прибрані батьки?

- Вони робили для моєї покійної дружини все можливе й неможливе, щоб її життя було затишним і щасливим. Інколи рідні батьки не дають дитині стільки, скільки вони їй дали. Звісно, вони ховали від дитини її біографію, бо знати про це тоді було небезпечно. Більше того, вони зробили все, щоб Мартуся, яка від родини перейняла нахил до мистецтва (вона чудово писала й малювала), вступила в інститут на технічну спеціальність. Бо знали, яких страждань за життя зазнали, зокрема й за літературну діяльність, її дідусь і батько.

Про свою сім’ю, її історію Мартуся дізналася вже тоді, коли її старша сестра Іванка виходила заміж. Тоді вже змушені були сказати їй усю правду. Щоб читачі зрозуміли, як ставилися до Мартусі її прибрані батьки (своїх дітей у них не було), наведу лише характерний приклад. Старша сестра Іванка завжди нарікала на свою долю. Дорікала вона й Мартусі за те, що її дитинство, на думку Іванки, було щасливішим, що прибрані батьки, мовляв, про неї піклувалися, годували найкращими наїдками. «А я такого піклування не мала ніколи», – казала вона.

- Можливо, в підпіллі й не було можливості дати дитині те, чого вона бажала? А як Ви познайомилися з матусею Марти?

- Ми з Мартусею дізналися їхню адресу у Львові й пішли познайомитися. Глянувши на нас, пані Галина запитала мене: «Гарну дружину я Вам народила?» Пані Галина вже після війни стала відомою мисткинею, мала звання народної художниці України.

- Чи Ви цікавилися долею Галини Захарясевич, звідки вона походила?

- Так. Знаю, що вона дитинчам залишилася круглою сиротою. Нею опікувався митрополит Андрей Шептицький. Саме за його підтримки пані Галина здобула прекрасну європейську освіту у Відні. Вона знала багато іноземних мов, читала європейських класиків в оригіналі. Можливо, вона після жахіть Другої світової війни мала намір самореалізуватись, а дитина цього не розуміла. Тому й виникали непорозуміння між дітьми й п. Галиною. Але в кожній сім’ї виникають складні ситуації, без цього не обходиться в житті.

- Чи відомо Вам, як після підпілля пані Галині з донькою вдалося легалізуватися?

- Знаю, що вона трішки змінила прізвище. Адже з дому вона – Захаріясевич. Можливо, це й врятувало її від таборів і переслідувань. Але як це відбувалося насправді – цього вже ніхто не розкаже.

- А Вам відомі подробиці знайомства Юрія Липи й пані Галини?

- Так. У нашій родині розповідали про це. Ці прекрасні люди познайомилися випадково у Відні. Як я вже розповідав, пані Галина там навчалася. І одного чудового дня вона відпочивала й читала книгу, автором якої був… Юрій Липа. І Юрій це побачив, у них зав’язалася розмова. Юрій жартома кепкував, що викладені в цій книзі ідеї маловартісні. Дівчина запротестувала. Почалася дискусія. А згодом вони заприязнилися й після деякого часу – побралися.

- Знаю, що Ви знайшли портрет Юрія Липи, який належить художникові на прізвище Грузденко. Яка історія створення цього портрету?

- У 1943 році Юрій Липа в якихось важливих справах три дні перебував у Львові. Він тоді приїхав із Варшави. І за цей час Грузденко встиг створити його портрет. До речі, цікавою є й постать самого художника, який був євреєм і зумів дивом вижити у період німецької окупації Львова. Коли фашисти затримували євреїв, то він також був серед них. «Назви твоє прізвище!» – наказав німець художникові. Злякавшись, він не міг вимовити своє прізвище, й мимрив: «Груз, Груз…» Із натовпу хтось вигукнув: «Грузденко!» Ось так він і став із Грузмана – Грузденком.

Я зустрічався з цією людиною, багато розмовляв із ним. Та він з якихось своїх міркувань не хотів дуже вдаватися в подробиці цих подій. А сам портрет зберігся в українській родині, яка після війни оселилася в Австрії. Коли Мартуся там перебувала, то познайомилася з цими людьми. І так ми дізналися, що існує цей портрет її батька.

- Ви сказали, що Юрій Липа до Львова приїхав із Варшави. Він там тоді мешкав?

- Так. У Варшаві в його сім’ї був будинок. Там, до речі, народилися Іванка й Мартуся. Після того, як у 1944 році він повернувся в Україну, знаємо, що в цей варшавський будинок потрапила бомба, й він був знищений. Ось так Бог тоді врятував цих діточок від смерті.

- Юрій Липа наголошував, що прагне жити в Україні, тому й у 1944 році не емігрував на Захід, а приїхав сюди, в Україну. Зараз діти міністрів і високопосадовців в Україні роблять навпаки. Тут вони безмежно наживаються за рахунок простих українців, а тоді з краденими грошима живуть на Заході. Яка разюча ментальність у сина міністра УНР Юрія Липи й у дітей нинішніх наших держслужбовців! І ось свіжий приклад – колишній мер Києва й екс-депутат ВРУ Леонід Черновецький зараз щасливо живе в… Грузії. А його син Степан, за відомо чиї кошти, придбав шикарну віллу в Іспанії, а нащодавно тамтешня влада його за корупцію навіть заарештувала (зараз він на волі, але щодо нього триває слідство). Ось такі тоді були діти у високопосадовців, а тепер – їхня повна протилежність. Чому, на Вашу думку, така деградація відбувається з  деякими людьми в Україні? І вони не звертають уваги на страждання простих українців, на те, що в Україні триває війна. Чому так відбувається?

- Бо вони – чужинці! Їм байдужа доля українців і України. А Юрій жив Україною, страждав разом із українцями! Знаю, що у Варшаві він не мав спокою, бо польські шовіністи весь час намагалися йому зашкодити. Можливо, що повернувшись додому, він урятувався тоді від смерті…

- На жаль, і в Україні вік його був коротким.

- Так. Юрія Липу жорстоко замордували енкаведисти, хоча запевняли дружину, що візьмуть його для лікування свого хворого на короткий період. Давали слово честі радянського офіцера… Зараз уже ми не дізнаємося про всі подробиці трагічної смерті Юрія Липи. Але відомо, що замордували його за те, що він був патріотом України! Довгий час комуністична влада нищила хрест на його могилі. І тільки в 1988 році ми отримали змогу поставити там великий хрест. І відтоді комуністична влада дала спокій цій могилі.

- А як Ви з п. Мартою дізналися, де похований її дідусь Іван Липа?

- Це також дуже довга й загадкова історія. Дізнавшись про своє коріння, Мартуся шукала рідних, перечитала багато літератури своїх батька й дідуся, вивчала документи. Одного дня ми дізналися, що могила Івана Липи – на цвинтарі у Винниках. Також ми там познайомилися з дуже гарною людиною – п. Дудар, яка багато років доглядала за могилою Івана Липи.

- Пане Володимире, 24 серпня Незалежній Україні виповнилося 25 років! І всі ці роки, протягом яких Україна є незалежною й самостійною, багато псевдопатріотів нарікали й нарікають, що це – несправжня незалежність, бо вона, мовляв, здобута без краплини крові. І ось уже понад два роки в Україні триває жорстока й жахлива війна. Ті, хто хотів крові, мають її. Але ж ніхто з них не рветься на Донбас воювати, захищати Україну. Чи з родини Липів хтось воює на Сході України?

- Із прибраної родини Мартусі вже троє хлопців захищали Україну на Донбасі. Дякуючи Богові, вони повернулися додому, відслуживши свій термін. Ми тішимося, що жодних поранень ніхто з них також не отримав. Ми хвилюємося за долю України, за життя й здоров’я наших вояків. А щодо тих, котрі нарікали… Такі люди завжди є й будуть. І від них, звичайно, користі суспільству, Україні мало. Та що ж поробиш?

- Отож, пане Володимире, можемо твердити, що, незважаючи на всі життєві перепони, родина Липів росте й розвивається. І жодні окупанти, чужинці, бандити не змогли цьому завадити, хоча й як не намагалися винищити її.

- Так. Бог зберіг Україну, зберіг і нашу велику родину. Я вже казав, що виховав із Мартусею трьох синочків, є вже внуки. І всі наші нащадки мають вищу освіту, всі розбудовують Україну так, як це робили Іван та Юрій Липи. Вірю, що Бог і тепер збереже нам Україну.

Розмовляв Володимир ГАВРИЛІВ


Теги: Історія, Іван Липа, Володимир Гуменецький, родина Липів

Читайте також:
Коментарі
avatar