Андрій Кікоть: Найскладніше рішення юнацтва – повернення до Львова з Санкт-Петербурга
12.10.2016 11:04

В той час, коли футболісти винниківського «Руху» після впевненої перемоги на виїзді над «Інгулецем-2» (3:1) готуються до домашнього матчу з «Арсеналом-Київщиною» (Біла Церква), Прес-служба ФК «Рух» (Винники) продовжує знайомити з гравцями винниківської команди. Черговий гість – півзахисник Андрій Кікоть. У цьому сезоні Андрій Кікоть взяв участь у 14-ти матчах за «Рух», у яких забив один гол. Андрій охоче погодився на відверте інтерв’ю про кар'єру футболіста і особисте життя.

Андрію, зважаючи на те, що твій батько – відомий футбольний тренер, у тебе, мабуть, не було особливого вибору який вид спорту обрати у дитинстві.

Так. Шансів було мало (сміється). Виріс у футбольній сім’ї, батько був футболістом, згодом став тренером. З дитинства він мене брав на свої тренування. Відповідно любов до футболу у мене була з дитинства. Окрім того, футбол мені дуже подобався. На вулиці грав ганяв м’яча щодня, інші захоплення на той час складно було пошукати.

Чи пам’ятаєш батька-футболіста?

Ні. Тільки тренера. Професійну кар’єру батько завершив скоро, після чого грав уже не на професійному рівні. Хотів переглянути записи його матчів, однак їх знайти так і не вдалося. З тих часів знайти хоча б запис одного матчу дуже і дуже непросто.

Як розвивалася твоя кар’єра у дитячому футболі?

Невдач жодних не було. Спочатку тренував батько, згодом у секції «Карпат» Ігор Артимович. Через сімейні обставини довелося виїхати до Києва, а згодом – до Санкт-Петербурга. Справа в тому, що це були вимушені сімейні обставини, оскільки батьки розлучилися. В Санкт-Петербурзі був до десятого класу. До цього періоду жив у Києві. Там життя не склалося, тому переїхали в Росію.

Футбол, звісно, ти кинути не міг…

Так. У школі, де я вчився, був відбір до футбольних секцій. Спочатку запросили до школи «Зміна». Там тренувався, однак мені не сподобалося. Щоб потрапити на тренування, мені доводилося дві години їхати на метро. Це і було головною причиною чому змінив футбольну школу, її назва була «Московска застава».  Поталанило потрапити до списку гравців, яких запросили до школи «Зеніту». Ця команда якраз їхала на фінальну частину чемпіонату Росії. Нам вдалося виграти чемпіонат Росії серед шкільних команд. Це, мабуть, найяскравіший спогад з цього життя в Росії. Побувши ще рік у Росії, батько запропонував повернутися до Львова, потрібно було готуватися до вступу у вищий навчальний заклад.

Чи було для тебе шоком, коли ти взнав, що потрібно переїжджати з мамою в інше місто, в іншу країну?

Коли ти малий, ти цього не відчуваєш. Зараз б на це подивився по-іншому. Переїхали то переїхали, нічого особливого не було. Важко було в тому плані, що часто змінював школи, а потім звик. З мовою проблем не було. Переключився швидко, оскільки мама допомагала з репетиторами.

Чому не залишився в Санкт-Петербурзі?

Була пропозиція поступити в інститут фізкультури. Я вирішив по-іншому, захотів поїхати до батька до Львова.

Мама проти не була?

Не знаю. Рішення було за мною.

Так розумію, це одне з найскладніших рішень, яке тобі довелося прийняти в юнацькому віці.

Так. Якби в Росії не було, інколи відчував себе «чужим». Народився у Львові, завжди хотів повернутися сюди. Санкт-Петербург подобався, гарне місто. А ритм життя там відрізняється. Щоб дістатися до якогось конкретного місця, тобі потрібно багато часу проводити у метро. Це, звісно, непросто. Якщо відверто, то пропозиції залишитись у Росії були, але я їх не розглядав.

Як тебе сприймали в російській школі? Усі знали, що ти українець?

Тоді війни не було, усе було нормально. Сприймали добре, на це ніхто не звертав уваги. З навчанням проблем не було, вчився добре.

Як розвивалася кар’єра, коли повернувся до Львова?

Закінчив школу, поступив в комерційну академію, після чого потрапив в «Карпати-3». Добре себе зарекомендувавши в цій команді, через півроку перейшов в «Карпати-2». Пригадую разом з Віктором Полівановим, Миколою Грештою та Юрієм Паньківим добре зіграли з івано-франківським «Спартаком». Ця команда тоді була в лідерах. Після цього матчу нас перевели в другу команду.

Чому вирішив поступати саме в комерційну академію?

Хотілося б мати якесь майбутнє після футболу. Розумів, що кар’єра рано чи пізно завершиться, а тренером можу не стати.

Як складалася кар’єра в «Карпатах-2»?

Непогано. Втім, важко було конкурувати з іншими командами. У 2004 році «Карпати» вилетіли з вищої ліги. Часто ми тренувалися з першою командою. За основу «Карпат» зіграв шість матчів. Тоді з основи команди багато футболістів пішли, «Карпати» омолоджували склад. Так сталося, що повернувся знову в «Карпати-3», у другій лізі ми посіли третє місце. За цю команду грали брати Баранці.

Потім була оренда в буршинський «Енергетик».

Туди віддали мене, Юру Паньківа та Миколу Грешту, а братів Баранців та Ігоря Ількова віддали в івано-франківський «Спартак». Півроку в «Енергетику» був оренді, після чого повернувся в «Карпати» і забрав документи. Їздив в «Оболонь» на перегляд, де отримав травму. Повернувся до «Оболоні», де підписав контракт з цією командою на рік. З «Енергетика» уже отримав запрошення в «Нафтовик» з Охтирки. Окрім мене, туди з «Енергетика» запрошували Павла Худзіка, якого з нами, на жаль, уже немає.  Павло вибрав ФК «Львів», а я переїхав в Охтирку.

У «Нафтовику» на той час були дуже серйозні завдання – вихід до вищої ліги.

Ми це завдання виконали. Це був один з найкращих періодів у кар’єрі. На жаль, через рік у вищій лізі ми знову вилетіли у першу.

Чи пам’ятаєш свій дебют у Прем’єр-лізі?

Так, це був матч проти харківського «Металіста». Після перерви одразу вийшли на заміну. Пригадую, тоді «Металіст» при Маркевичу був сильною командою. Ми поступилися з рахунком 0:2. На початку ми мали дуже складний календар, здебільшого програвали. Команду після 5 туру очолив Валерій Городов. При ньому спочатку не грав за основу, лише за дублюючий склад команд. На зборах він мене поставив на позицію правого захисника та правого півзахисника, після чого я повернувся в основний склад першої команди. На жаль, втриматись у вищій лізі нам не вдалося, забракло одного очка.

Чому покинув «Нафтовик»?

В цій команді був три з половиною роки, хотілося уже додому. Був уже батьком, хотілося до сина, до дружини. Приїхав на оглядини в ФК «Львів», тренером команди був Олександр Рябоконь. Зіграв у двосторонньому матчі, після чого мені запропонували контракт з клубом. З ФК «Львів» успіхи були непоганими. Після першого кола ми були другими, мали усі можливості, щоб вийти у вищу лігу. На жаль, в президента почалися фінансові пробеми, почалися борги і команда розсипалася. Залишилася тоді одна молодь, яка і догравала чемпіонат.

Андрію, як виник варіант з харківським «Геліосом»?

Зателефонував тренер команди Роман Покора, запросив до команди. Спочатку вагався, оскільки не дуже хотів знову виїжджати зі Львова. Якщо б ситуація стабілізувалася в ФК «Львів», повернули бодай частину боргів, була б якась перспектива, я б залишився в команді. На жаль, нічого не повернули і я підписав контракт з «Геліосом», де був півтора року.

Чи вдалося перевезти у Харків сім’ю?

Ні. Сину було лише півроку, вирішив сім’ю залишити у Львові. Було важко. На початках хотілося перевезти рідних до себе, але передумав. Довелося часто їздити до Львова, відпрошуватися в тренерів. Чесно кажучи, вони не дуже добре до цього ставилися, але іншого виходу у мене не було. Дуже сильно хотілося додому, до сім’ї.

Після «Геліосу» ти отримав запрошення в білоцерківський «Арсенал».

У «Геліосі» перестав грати, а ігрову практику хотілося мати. Поговорив відверто з тренером Віктором Шеховцовим, який дав мені зрозуміти, що в команді на мене особливо не розраховують. В команді була така політика, що кожних півроку до команди приходило по 5-7 нових футболістів. Окрім того, півтора року був далеко від сім’ї, відчув, що це уже забагато. Хотілося грати ближче до дому (сміється). Був у пошуках команди. Мені зателефонував Ігор Артимович і запросив на оглядини до білоцерківського «Арсенала». Ми з Олегом Шептицьким поїхали до Білої Церкви, де і підписали контракти. Окрім того, був варіант перейти в чернігівську «Десну», яка на той час виступала у другій лізі. Втім, я вибрав першоліговий «Арсенал».

За «Арсенал» ти зіграв лише 12 матчів.

Спочатку тренери мені не довіряли, однак з часом ситуація змінилася. На жаль, в клубі почалися серйозні фінансові проблеми. Президент по ходу сезону сказав, що команди не буде. Результати в команди були незадовільними, через що з команди пішов Ігор Артимович. Президент був готовий розформувати команду, однак ми його впросили дограти сезон до кінця. Незважаючи на це, він відмовився від фінансування клубу, після чого почалися пошуки нових інвесторів. Знайшлися люди, які дали нам кілька копійок, щоб ми не знялися з чемпіонату по ходу сезону. Можна сказати, що перспектив жодних не було, потрібно було просто дограти чемпіонат. За три гри до завершення чемпіонату я уже поїхав додому, в команді робилися незрозумілі речі. Маю на увазі те, що команда розвалювалася на очах. На дальні виїзди ми їздили у день матчу, почалася дуже серйозна економія грошей.

У «Ниву» ти отримав запрошення від Ігоря Яворського.

Він мені телефонував, запрошував в команду. Втім, перед «Нивою» поїхав до команди польської першої ліги з міста Новий Сонч. Там було багато футболістів з України на перегляді. Там був два тижні, мав підписувати контракт, але поляки незрозуміло для мене відтягували підписання контракту, після чого я зрозумів, що треба їхати додому.

Можна сказати, що варіант з «Нивою» для тебе був резервним?

Можливо. У Польщі уже обговорив усі умови контракту, мав підписувати документи про співпрацю, однак не склалося. Ситуація тягнулася протягом одного місяця і я вирішив поїхати додому. Зателефонував Ігорю Яворському, який сказав приїжджати у Тернопіль.

Яворський не мав образ за те, що ти поїхав до Польщі, а «Ниву» мав, як резервний варіант?

Не без того. Незважаючи на це, я підписав контракт з «Нивою». Пригадую, через деякий час команду підсилили брати Баранці, Віталій Романюк, Ігор Ільків. Відігравши друге коло, ми вийшли до першої ліги. Там був непоганий період: у першій лізі ми посіли сьоме місце та вийшли у чвертьфінал Кубка України. На жаль, потім знову стара пісня: немає грошей і пішло-поїхало. Губернатором міста була людина від Партії Регіонів, а відтак через політичні події в Україні він перестав фінансувати команду. П’ять місяців гравці не отримували грошей, писали різні листи, але це ситуацію не змінило. Судилися ми довго, а незважаючи на це «Нива» отримувала атестат і продовжувала грати у першій лізі. Це було дивно. З боку КДК ФФУ не приймалося жодних рішень. «Нива» й надалі заявляла нових гравців.

Пригадую, до винниківського «Руху» ти отримав запрошення через матчі за команду з Артасова на матчах меморіалу Ернеста Юста.

Після матчу ФК «Артасів» - «Рух» я та Андрій Гурський поспілкувалися з президентом «Руху» Григорієм Козловським. Була пропозиція перейти в «Рух», на яку ми відгукнулися з радістю.

Чи не лякало те, що команда на той час грала не на професійному, а на аматорському рівні?

«Рух» хоч і мав статус не професійної команди, однак порівняно з іншими командами, а саме з першої та другої ліги, у них був професійніший підхід до роботи. Це не могло не подобатися. Хотів грати за «Рух», оскільки хотів бути уже вдома.

Мабуть, було цікаво виграти з командою майже усі аматорські турніри.

Коли ми грали ще в аматорах, то згадайте скільки матчів ми грали на тиждень: неділя-середа-неділя. За сезон у нас були дуже багато матчів, навантаження було більшим, аніж в команді першої ліги. Можливо, навіть важче було, аніж зараз. Водночас було дуже цікаво: багато матчів і не так багато тренувань. Звісно, коли у першій рік виграли усі турніри, емоції були незабутніми. Наш президент Григорій Козловський дуже хотів виграти чемпіонат України серед аматорів, і ми це зробили. Словом, було дуже багато позитивних моментів.

Зважаючи, що «Рух» виграв майже усі турніри на аматорському рівні, мабуть, перехід у професійний футбол для нашої команди був неминучим.

Всі вболівальники на це чекали. До мене часто телефонували і запитували чому ми не граємо на професійному рівні. Навіть не знав, що відповідати, казав усім, що це питання не до мене.

Яким зараз бачиш потенціал «Руху»?

Не хочеться загадувати наперед, але вихід у першу лігу – це посильне завдання для команди. До цієї цілі ми йдемо. З кожним туром стає грати легше. Один до одного починаємо звикати, більше зігруватись.

Відійдемо від футболу. Згадай якусь веселу історію, яка б розсмішила наших вболівальників.

Пригадую момент, коли ми розіграли лікаря «Нафтовика» на зборах в Туреччині. В його номері в готелі був лише інтернет через кабель, відповідно до мережі він приєднувався не через безпровідну мережу. Нам сказали, що в інтернеті він сидів кілька днів, відповідно у готелі ми попросили, щоб надрукували «лівий» рахунок на 300 євро. Цей рахунок ми і засунули зранку у двері, якраз перед виїздом додому. Чесно кажучи, на нього зранку було боляче дивитися: блідий дядько позичав гроші у футболістів. Коли зрозуміли, що йому стало погано, ми уже розповіли про цей жарт. Що цікаво, він нам не повірив, а ходив далі позичати гроші. Ми дуже довго сміялися.. Цю історію він, мабуть, згадує не з позитивом (сміється).

Які у тебе захоплення крім футболу?

Люблю з батьком поїхати на рибалку, не проти з тестем поїхати і на гриби. Два тижні тому з батьком їздили на рибалку, і, на жаль, через погану погоду зловити нічого не вдалося. А перед тим, пригадую, ловив коропів вагою приблизно по одному кілограму.  

Чимало гравців «Руху» полюбляють грати у великий теніс.

Коли був в «Нафтовику», часто грав з Романом Каракевичем. Мені подобалося. Зараз, на жаль, немає стільки часу. Якби був вільний час, можливо б, зіграв би. Після футболу тепер стараєшся більше часу приділяти сім’ї.

Твій син займається футболом?

Так. Хочу, щоб чимось займався, не сидів вдома. Зараз займається у секції «Карпат». Не знаю чи стане футболістом, але головне, щоб був здоровим.

Кажуть, твій тесть також має відношення до футболу.

Так. Ігор Мосора – колишній нападник львівських «Карпат». З ним та з татом часто обговорюємо про футбол. Втім, коли з нами присутні жінки, про футбол стараємося не говорити.

Де познайомився з дружиною?

На дискотеці, в одному з львівських клубів. Але найбільший парадокс у тому, що ми жили у сусідніх будинках на вулиці Липовій Алеї і не знали один одного.

І на останок, чи любиш подорожувати?

Так, я б сказав, що дуже. Влітку з дружиною були на морі у Хорватії. Загалом хотілося б об’їздити усю Європу. На жаль, бракує часу: влітку хочеться на море, а зимою подорожувати холодно.


Теги: Андрій Кікоть, Рух Винники

Читайте також:
Коментарі
avatar