«Із Закерзоння українців виганяли до цього небаченими терором, жорстокістю й убивствами», - Антоніна Сус
20.04.2017 16:48

Антоніна Сус

Промайнуло вже майже 72 роки від того страшного дня, коли родину винниківчанки Антоніни Іванівни Сус повантажили у вагон і повезли з рідної землі у східному напрямку, де щойно диктатор Сталін проклав новий кордон поміж українськими етнічними землями. І українців із Надсяння, Лемківщини, Холмщини й інших наших етнічних територій повезли на землі сучасної України. Хто опинився далеко від рідного краю – на Донбасі, на Одещині чи Миколаївщині. А хто потрапив значно ближче – на Львівщину, Тернопільщину чи Івано-Франківщину. Це вже кому як пощастило.

Для всіх без винятку переселенців ця подія стала життєвою трагедією. Багато з них під час акції переселення, а насправді, брутального вигнання чи виселення, яке супроводжувалося грабунками, каліцтвами й убивствами тамтешніх українців, втратили не лише майно, але й найрідніших людей. І недарма ось уже восьмий десяток років жертви цієї брутальної акції, а також їхні нащадки, не перестають згадувати її як одну з найжахливіших сторінок в історії України. Завжди згадує ці події й Антоніна Іванівна. Адже цього травневого дня 1945 року, коли її та її рідних запроторили у вантажний вагон, дівчині було вже 19 років. Тому вона й пам‘ятає до найдрібніших подробиць ці страшні події.

А народилася Антоніна Іванівна Сус (дівоче прізвище – Грисьо) 17 квітня 1926 року в селі Гнатковичі (гміна – Оріхівці), що за 10 кілометрів від Перемишля. І їхнє село, і всі навколишні містечка й населені пункти тоді ще були українськими. Адже споконвіку там жили українці.

Батько пані Антоніни – Іван Миколайович був 1890 року народження, служив старшиною в австрійській армії, згодом працював у рідному селі писарем-секретарем, бухгалтером і, як тоді казали, книговодцем. Мати Марія Йосипівна, з дому Сливінська, була 1898 року народження, займалася вихованням дітей і домогосподаркою. Ще вона мала брата Миколу Івановича, 1928 року народження, як каже Антоніна Іванівна, він був майстром на всі руки.

Антоніна Іванівна закінчила 7 класів (останній рік навчалася в місті Ярослав). У роки німецької окупації вчилася в торгівельній гімназії в Перемишлі. Була змушена 2 тижні переховуватися від вивезення на примусові роботи в Німеччину. Хоча, з її слів, німецька окупація жодних суттєвих збитків їй та її односельцям майже не завдала. Усім, звичайно, доводилося сплачувати податок у вигляді продуктів (тоді це називали «контингент»), але жодних непомірних стягнень з тамтешніх селян пані Антоніна не пригадує.

«У нас було дуже гарне село, була своя церковиця, яку мали перебудувати, бо в першу світову війну туди втрапила бомба, була читальня «Просвіти», - розповідає Антоніна Іванівна. – Я завжди згадую танцювальні вечори, які відбувалися в просторому залі нашої читальні. Щодо церкви, то гнатковицька громада вже придбала всі матеріали, щоб вибудувати новий храм, але події сорокових років все перекреслили. Не знаю звідки в нас узялися, але десь за один кілометр від нашого села жило три польські родини. Адміністративно вони належали до Гнатковичів. І був там один поляк на прізвище Хрущик.

Декілька років тому під час поїздки з винниківською делегацією в Польщу я вирішила побувати й у рідному селі. І, уявіть собі, зустріла там старенького Хрущика. Я сама нічого там не могла розпізнати. На місці нашої хати та ще трьох будинків наших сусідів тепер є одна садиба з великим будинком. І там мешкає польська родина. На місці нашої церкви зараз стоїть костел. А допоміг мені це все розпізнати саме старенький Хрущик. Бо зараз, на жаль, уже ніщо не вказує на те, що на цій землі століттями жили й працювали українці. Ніщо не вказує на те, що наші батьки й прадіди вклали в цю землю свої найкращі роки життя, свою працю, свої кров і піт. Та дух український нікому звідти не вдалося викурити. Бо все одно відчувається, що землі Закерзоння осиротіли, що вони чекають праці рук своїх багаторічних господарів

Нещодавно тамтешня преса повідомила, що в Польщі зараз офіційно працевлаштовано один мільйон українців! Це означає, що без українців ця земля мертва, вона без нас не може залишатися ніколи. Ця свята земля й надалі потребує працьовитих українських рук, нашого натхнення. До речі, один із міністрів польського уряду декілька років тому заявив, що в Польщі є два варіанти: «або заорати свої сільгоспугіддя, або спростити в‘їзд українцям! Мовляв, нехай і далі працюють, але після всіх депортацій, акції «Вісла» вже наймитами – тепер уже на нашій землі!. А щодо насильницької депортації, то я вам скажу, що до неї дуже сильно доклалися росіяни. Як і тепер, вони всіма силами й засобами намагаються посіяти ворожнечу поміж поляками й українцями. Бо де чубляться двоє, там третій користає. Це є загальновідома відома істина. Коли почалися напади поляків на українців, то й на наше село вороги здійснили декілька акцій. Але Гнатковичі тоді були настільки самоорганізовані, що полякам не вдалося вбити жодного нашого односельця. Наші чоловіки завжди були пильними й жодного разу їх не застав ворожий напад зненацька. Для жінок і дітей наперед було приготовано спеціальні підземні схованки. Але навкруги нас уже палали українські села, наших людей поляки вбивали, грабували їхнє майно. І таким страшним, таким нелюдським терором українців змушували покидати рідні домівки. Так і нас вигнали з рідного краю».

Та не всім селам щастило залишитися без жертв. Бо, з розповіді Антоніни Іванівни, в сусідніх із Гнатковичами Малковичах поляки вбили 156 українців. Жінка згадує, що спочатку польські бандити підпалили на краю Малковичів стодолу. І коли селяни кинулися її гасити, то поляки почали невинних українців упритул розстрілювати. У селі Тричичі, яке також було українським, хоча окрім церкви там уже був і костел, також поляки замордували багатьох українців. Пані Антоніна під час розмови згадала й випадок, коли під час бандитської акції поляків проти українців двоє малолітніх хлопчиків заховалися за великими ящиками зі збіжжям. Таким чином діти врятувалися від смерті й згодом також були вивезені на Львівщину. Ще жінка розповіла, що в цей період неподалік Гнатковичів, в одному селі бандити замордували священика та єгомосць.

Жінка розповіла, що на станції Журовичі, з якої їх і повезли потягом у східному напрямку, їм і іншим переселенцям довелося чекати 2 тижні. Мати весь цей час перебувала вдома, бо треба було щось приготувати рідним поїсти. Тому жінка відчиняла навстіж вікна та двері, щоб було видно здалеку ворогів, і тоді поралася біля кухні. На щастя, станція було всього за декілька кілометрів від їхньої садиби, то родина Грисів ці дні прожила й харчувалася, завдячуючи своїй матері. Їм ще дозволили взяти зі собою корову та коня, збіжжя, хатнє начиння, навіть віз і сани! А перебували вони в дорозі лише добу. Бо проминувши Львів, родини переселенців, яких везли згаданим потягом, висадили на станції села Глібовичі, що поблизу Бібрки. І дев‘ять родин тимчасово поселили в одній хаті. Господарів їхнього тимчасового житла більшовицька влада вже вивезла на Сибір.

Там навколо були великі ліси, була й українська партизанка. Коли Антоніна Іванівна разом із подругами пасла корів, то «хлопці з лісу» виходили до них, жартували з молоденькими дівчатками. Батько пані Антоніни невдовзі домовився, щоб їхня сім‘я перебралася в сусідні з Винниками Чишки. І вже у вересні цього ж року вони пішки перебралися ближче до Львова. У хаті, в якій поселили родину Грисів, вже поляків не було (Чишки до 1945 року були населені поляками, які після війни перебралися в Польщу). А в сусідніх будинках ще залишалися попередні власники. Зі слів пані Антоніни, в цих хатах жили виключно жінки, а чоловіки, на її думку, воювали в цей період проти українців на Закерзонні.

«Тоді в Чишках не було спокою, бо йшла важка боротьба наших повстанців із новими окупантами – радянськими, - мовить Антоніна Іванівна. – Один із керівників підпільників у нашому краї, на псевдо «Ірод», здався енкаведистам. І тоді він видав багато людей, які допомагали українському підпіллю. Водили його вороги й вулицями Чишок. І зрадник видавав людей, які ще недавно давали йому й іншим нашим хлопцям кусник хліба, допомагали чим могли. Тоді через його зраду багато невинних людей потерпіло, потрапили в неволю. Серед них був і наш сусід, який за співпрацю з українським підпіллям декілька років сидів у в‘язниці. «Ірод» навіть видав родину, в хаті якої народила дитину його дружина! Ледь уникнув арешту через цього зрадника й мій батько. Згодом і сам «Ірод» загинув страшною смертю. І зараз ще ніхто не може певно сказати, хто його позбавив життя: енкаведисти чи повстанці? У 1946 році я вийшла заміж. Наприкінці 1950 – их років ми з чоловіком побудувалися у Винниках. Тоді на нашій вулиці було всього декілька будинків. Усе життя працювала на різних роботах у Винниках. І з цих пір живу тут, дочекалася вже внуків і правнуків».

Один із онуків пані Антоніни – отець Степан Сус є настоятелем Гарнізонного храму Петра і Павла у Львові, а також капеланом УГКЦ.

Не дивлячись на поважний вік, а 17 квітня Антоніні Іванівні Сус виповнився 91 рік (!!!), жінка й надалі залишається в курсі всіх подій своєї сім‘ї, родини, громади, України.

Редакція сайту «Винники плюс» і газети «Винниківський Вісник» сердечно вітає Антоніну Іванівну Сус із 91-им Днем народження й бажає ще довгих і світлих років життя, міцного здоров‘я, радості й щастя.

Розмовляв Володимир ГАВРИЛІВ


Теги: Надсяння, переселенці, Антоніна Сус, Лемківщина, Холмщина, депортація


Читайте також:
Коментарі
avatar