Військовий лікар Ігор Ільків про Майдан, війну на Сході України, реабілітацію демобілізованих
24.05.2017 14:00

Ігор Ільків

Ігор Ільків – миротворець у Югославії, Іраку, Кувейті, Лівані, лікар Майдану, військовий лікар на Сході України. Полковник медичної служби три місяці працює заступником начальника Обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих імені Юрія Липи, що у Винниках.

Надзвичайно відкрита і комунікабельна людина. Чоловік, який бачив не одну смерть, не соромиться своїх емоцій, «міцного» слівця, навіть скупої чоловічої сльози, коли розповідає про Майдан і війну. Згадуючи про 2 роки 9 місяців, які пробув на Сході України, рятуючи людські життя, викурює цигарку за цигаркою. Каже, що це допомагає позбутися хвилювання, бо тяжко згадувати те, що там бачив.

«Працював лікарем, викладав і… таксував»

– Ігоре Петровичу, розкажіть, як розпочалася ваша військова кар’єра?

– Я полковник медичної служби у відставці. Львів’янин. У нас династія лікарів. Тато – лікар, його брати також. Один – дійшов до Берліна, другий – до Угорщини, тато був поранений під Вязьмою… Коли закінчив школу, також хотів вивчитися на лікаря, але не пройшов за конкурсом. Пішов в армію, де попрацював санінструктором, командиром підрозділу. За два місяці до демобілізації мене відіслали у відрядження в Афганістан. Це був 1981 рік. Під час бойових дій отримав травму обличчя, був прооперований. Коли повернувся до Львова, вступив на підготовче відділення і незабаром став студентом лікувального факультету медінституту. Одружився. На четвертому курсі відбирали кандидатів для навчання на військово-медичному факультеті. Я був серед обраних. Наш інститут курував Саратовський медичний факультет. На той час я поєднував навчання і роботу санітаром, медбратом, займався спортом…

Військово-медичний факультет закінчив із відзнакою. За розподілом, як відмінник навчання і старшина курсу, мене скерували у Чехословаччину. Переїхав туди з дружиною і сином.

Після Чехословаччини працював у московському військовому окрузі. У ті часи погони не встигали за моїми посадами. Тоді ж розпочав писати кандидатську дисертацію з госпітальної терапії і отримав пропозицію вступати у Вищу медичну академію. Дружина була вагітна, тому я відмовився, і ми повернулися в Україну. Пройшов спеціалізацію з госпітальної терапії, судмедекспертизи, криміналістики. Працював і за штатом, і за сумісництвом.

Далі було відрядження в Югославію. Коли повернувся, працював начальником терапії в гарнізонному госпіталі Самбора, поєднуючи клінічну практику з науковою роботою. Коли цей госпіталь скоротили, перейшов у госпіталь 1120, працюючи в якому ми відправляли військових у Південний Ліван, супроводжували делегації. У Лівані був дві ротації (2002-2003). Там йшла локальна війна, тобто воювали два-три тижні – потім місяць затишшя. Ми виїжджали на розмінування, патрулювали на блокпостах. Те, що найбільше запам’яталося, як врятували дитину, яка підірвалася на міні.

У Лівані отримав звання підполковника. Під кінець ротації мене нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Із отриманням цієї нагороди пов’язана комічна історія. Її вручав Кучма. Але нагороди забули. Ми п’ять годин стояли на плацу, поки їх привезли. Це із серії «Хто служив в армії, в цирку не сміється».

– Ви вже у відставці?

– Так. Давно. У 2004-2005 роках у мене була сімейна драма. Я розлучився. Мав достатньо вислуги і пішов на пенсію. Але роботи не покинув. Працював на посаді в.о. головного лікаря в «Верховині» Івано-Франківська, був депутатом райради.

Повернувся до Львова. Мав викладацьку практику в медичному коледжі. Старший син вчився в інтернатурі, молодший – готувався вступати на перший курс… Я викладав госпітальну терапію, патанатомію, патфізіологію. Була криза. Я вас здивую, але майже не спав, бо ще й підтаксовував. Волею долі склалося так, що мені запропонували контракт на п’ять років із харківсько-російською фірмою на газонафтові родовища в Західному Сибіру. Там я працював начмедом вахти і одночасно в службі безпеки. Два з половиною роки я від’їздив на вахти, там добре платили, хоча й обманювали. Але почався Майдан, і я відмовився від цієї роботи.

«Прийшов на Майдан, відчуваючи, що моя допомога необхідна»

–  Розкажіть про Майдан. Яким чином Ви там опинилися?

– У мене був чималий досвід участі в миротворчих місіях ООН. Відчував моральну відповідальність допомогти своєму народові як лікар. Я був одним із керівників медслужби Майдану, начальником медичної служби у Жовтневому палаці, куратором медпункту на Грушевського. Допомагали побитим, контуженим, обмороженим, із гіпертонією, інфарктами, бронхітами, психологічними розладами. Був випадок, що людина від страху отримала інфаркт і померла… Особливо тяжко згадувати той злощасний вечір розгону Майдану… Безліч постраждалих, які обледеніли, бо їх поливали водою, поранених – спочатку від гумових, а потім вже й від бойових куль…. Пам’ятаю, як у мене на руках померли Герої Небесної Сотні Сергій Нігоян і Михайло Жизнєвський.

Це був конвеєр, армагедон. Коли почалася зачистка «Беркутом», я звернувся до керівників, і ми домовилися, щоб медпункт, лікарів із прапорами «Червоного Хреста» і «На службі Майдану» не чіпали.

Поранені були зі всіх сторін. У той вечір, коли була масова стрільба снайперів, ми відправили 28 швидких… Появилися кулеметники, снайпери…

Ми падали з ніг. Три доби зовсім не спали. Зранку нам прислали «санітарку», і ми випадково заїхали на сторону «Беркуту». Але якось Бог милував. Офіцери наказали нас не чіпати, а снайпери в цей час вже стріляли. Наступної ночі горів медпункт. Ми перенеслися в КМДА. І тут оголосили перемир’я. Розгорнули госпіталь на Трьохсвятительській, щоб якось вести облік усього, що в нас було – обладнання, медикаментів.

– А звідки? Було державне забезпечення?

–  Ні. Це все приносили люди. Приходили бізнесмени і питали, що нам потрібно, що купити. Саме таким чином у нас була сучасна техніка – кардіографи, дефібрилятори, кардіомонітори, операційні столи…

–  Як використали це обладнання після Майдану?

–  Всі медпункти згорнули. І тут чуємо – анексія Криму. Ми відразу почали формувати медструктури, відправляли на госпіталізацію тих, хто мав поранення. Далі – почалися Луганськ-Донецьк.

Кістяк волонтерів-медиків Майдану був на передовій і продовжував рятувати життя солдатів, які воюють за незалежність України. Туди і пішли все обладнання і медикаменти.

«Нам вдалося створити Першу медичну роту при Нацгвардії»

–  Як організовували роботу військових лікарів на Сході України?

– Службу на Сході Украї­ни я починав із начмеда батальйону Кульчицького, потім – координував роботу районної лікарні в Слов’янську.

У першому сформованому медпункті на Сході було 12 лікарів, 10 медсестер і санітарок. Ми правдами і неправдами отримали першу «таблетку» (санітарна машина). Її подарував якийсь нардеп – напевно, гріхи замолював. Ми користувалися тим, що привезли з Майдану. Щодня були поранені і вбиті. Втрати були великі. А по телебаченню казки розказували… Дійшли до Артемівська. Там розгорнули медпункт. Виїзні групи чергували в Дебальцевому, Попасній, Луганську. Потік поранених був нескінченним. Щодня –15-30, але ставало все більше і більше.

Із другої ротації ми повернулися в Київ. Я підняв шум, що потрібен військовий госпіталь Нацгвардії. Так ми «пробили» військову медичну роту імені Пирогова при Нацгвардії. При безпосередній підтримці глави МВС Арсена Авакова, керівництва Нацгвардії і народних депутатів вдалося створити працездатний, професійний і необхідний підрозділ. Його завданням було надавати професійну невідкладну медичну допомогу, лікувати, вивозити та евакуйовувати поранених у клініки, госпіталі.

Як тільки створили медроту, нам дали вісім санітарних машин. Подарували два джипи. А на фронті був бардак – госпіталі не сформовані, були лікарі й фельдшери, які далекі від війни, не завжди знали як діяти.

В Артемівську, що за 20-30 кілометрів від передової, влада дала приміщення під госпіталь – закинуту базу залізничної лікарні. І за п’ять діб ми розгорнули там госпіталь, де розмістили 60 ліжок, дві операційні, перев’язочну, діагностичну… Мали вже 15 машин, з них п’ять – реанімаційних, якими возили поранених до Харкова і Дніпра. З передової забирали хлопців «санітарками» і санітарним бетеером. Коли почалася епопея з Дебальцеве, були величезні втрати, я постійно перебував або в лікарні, або в морзі. Статистику вбитих і поранених замовчували. Але ми спілкувалися між собою, тому знали, якою ситуація є насправді.

Крім поранених, нашої допомоги потребувало і місцеве населення. Наприклад, із Світлодарська вивезли в Артемівськ 14 стареньких – шестеро з них отримали інфаркт, решта – інсульти. У такій колотнечі нам і далі допомагали люди – заправляли, приносили запчастини, давали гроші на те, що було необхідно.

Із Дебальцеве ми відправили за добу вісім вертольотів і до 30 «санітарок», які пішли на Харків. Це все виглядало як в американських фільмах про часи Великої Вітчизняної війни. Я все на війні бачив. Але такого не бачив. Ми всі в крові, лікарня забита… Але ми зі всім справилися.

–  Ворогів лікували?

–  Лікували, оперували і сеперів, і військовополонених. Усі ми люди.

 Мабуть, ніхто не рахував скільком людям ви надали допомогу.

–  За 1,5 роки існування медроти ми прийняли 10 566 осіб, половина з них з пораненнями і контузіями, 485 – «двохсоті». Лікували й хвороби – лор-інфекції, грип, інфаркти, бронхіти, серцеві недуги… А також допомагали дітям, проводили на базі госпіталя медичні конференції.

Коли почалося трішки затишшя, були розмови, що медрота вже не потрібна. Я демобілізувався, пробувши на Сході 2,9 роки, дружина – 1,5 роки, син-хірург – 1,5 роки.

Які маєте нагороди за час праці військовим лікарем?

–  Важливих – 16. Найпочесніші – ордени «За мужність» ІІІ ступеня, «За вірність присязі», медаль «Захисник Вітчизни», міжнародні нагороди за роботу в Кувейті та інші. Мій кабінет, як музей – тут зібрані численні грамоти та подяки.

«У госпіталі надаємо підтримку майданівцям і учасникам АТО»

 Як реалізовуєтеся після війни?

Мене обрали депутатом Львівської обласної ради. Три місяці працюю у Винниківському госпіталі на посаді заступника головного лікаря з питань медико-психологічної реабілітації учасників АТО. І, повірте, тут достатньо роботи, адже в госпіталі лікуються майданівці, учасники АТО та бойових дій, репресовані… Вони потребують допомоги і медичної, і психологічної. Їм необхідна підсилена реабілітація. Раніше більше йшло на передову, тепер нарешті є розуміння, що демобілізованим потрібна увага. Налагоджена взаємодія зі всіма структурами – військовим госпіталем, реабілітаційними центрами тощо.

–  Ігоре Петровичу, Ви бачили ситуацію на Сході зсередини. Як думаєте, коли закінчиться це кровопролиття?

–  Одному Богу відомо. Хоча… Є простий варіант – попросити в ради ООН миротворчі війська. Вони стали б перед обома сторонами-учасниками війни. Два-три дні – і кінець війні. Чому цього не роблять? Я не готовий відповісти. Не знаю.

Розмовляла Лариса КУБСЬКА


Теги: Винники, майдан, медрота, ато, госпіль, Ігор Ільків


Читайте також:
Коментарі
avatar