«Із 60-их років буваю у Винниках не як гість, а як свій», – Іван Врецьона
12.09.2017 12:05

Іван Врецьона (псевдонім – Іван Златокудр – народився 7 квітня 1930 р. у Винниках) – український поет, перекладач, член Спілки польських письменників. Багато років чоловік живе в Польщі, але з 60-х років щороку приїжджає у Винники, звідки родом.

– Пане Іване, розкажіть про своїх батьків.

– Колись пан Михайло Чеславський, директор Винниківської школи, мій вчитель (вчив фізику), в приязній розмові вже після моїх зооветеринарних студій згадав моїх батьків як дуже порядних людей.

Мій батько Володимир Врецьона, греко-католик, походив із старого роду винниківських хліборобів, господарів. Завчасно, ще малого, осиротила мати, а коли підростав Перша світова війна забрала йому батька. Опікувалася сиротою мачуха.

Закінчивши початкову школу, тато опановував столярське ремесло. Після служби в двадцятих роках у польському війську, одружився, збудував дім на винниківському Куті, відкрив столярну майстерню. Був працелюбом, давав можливість заробити іншим, люди його поважали.

Після «золотого вересня» 1939 року змушений був віддати столярні машини соціалістичній робітничій кооперативі, залишився там робітником. Після німецько-радянської війни працював у столярному цеху Львівської тютюнової фабрики.

Мати Валерія, римо-католичка, дипломована акушерка, мала власну практику. В радянський час була медсестрою поліклініки. Мамин батько Валентин Жолиняк був австрійським військовим. Її мати, моя бабця, походила із рільничого маєтку Зендвалевичів, що сусідив із підльвівським броваром, де тепер дріжджова фабрика.

Мамин дідо, Войцєх Біньковській, колишній власник дому на Куті (вулиця Руська,4), був митцем, різьбярем і грав на органах у винниківському костелі. Серед його потомків – науковці, підприємці, відомі в Польщі архітектори... Й з роду мого батька вийшли вчені люди, письменники, видавці, політики...

– Що найбільше закарбувалося в пам’яті з дитинства?

– Моя добра пам'ять сягає перших років мого дитинства, я пам’ятаю війну. На довоєнній фотографії з липня 1939 року, зробеній на Чортовій скелі, я, дев‘ятиліток, із м’ячем у руках , який отримав як нагороду за відмінне шкільне свідоцтво після закінчення другого класу. На звороті напис: «Тут ми щасливі...». Це не подобалося Гітлерові і Сталінові: кинули бомби, від котрих загинула моя пані вчителька... Війна забрала мені дитинство...

– Ви закінчили зооветеринарний інститут у Львові. Подобалася ця професія?

– У німецько-радянську війну я закінчив сьомий клас. Німці не встигли навчити мене якогось ремесла. Після війни здоганяв втрачені  роки на повновартісне навчання. Закінчивши середню школу, складав вступні іспити на відділ художнього оформлення книг і журналів Львівського поліграфічного інституту, але поставили мені четвірку за рисунок і порадили здавати ще екзамен із математики, щоб стати студентом інженерного факультету. На цьому неулюбленому відділі я вчився недовго. Щоб мене не забрали в армію, знайшов собі у поспіху інший інститут –зооветеринарний. Здобув там добру посвідчену дипломом біологічну освіту (любив чи не любив).

– Як сталося, що ви переїхали в Польщу?

– Після зооветінституту без поспіху шукав якусь роботу. Не тягнуло мене на оспівувані в патріотичних піснях цілинні землі. Вже перед тим мав я пригоду з емгебистами. Згодом львівські міліціонери вночі обшукали наш дім, забрали мене на міліцію, де зробили мені фотографії і зняли відбитки пальців.

На мою скаргу, яку вислав до Києва, прийшла коротка відповідь: «Вас пригласили для вияснения некоторых обстоятельств». Стало мені тяжко дихати в СРСР. Шукав повітря. Вже зійшовши з колієвого вагону в польському Перемишлі, ступив на інший світ! Повіяло ароматом моїх літ дитинних. І дійсно: польський соціалізм із примруженим оком відрізнявся від радянського – як львівське «Тилько ве Львове» від вульгарної російської частушки...

У Польщі я працював на посаді головного інспектора тваринної продукції в одному із нижньосілезьких районних інспекторатів державних сільськогосподарських підприємств.

Однак мені хотілося мати більше трудової незалежності. І так я став студентом правничого відділу Вроцлавського університету, який успішно закінчив. До слова, моя магістерська робота була номінована до нагороди. Після того, як відпрацював дворічну практику і склав складний іспит, став представником престижної професії...

Коли почали писати вірші? В Україні чи вже в Польщі?

– У дитинстві я любив гортати книжки з гарними ілюстраціями, милувався поштівками, які були збережені в альбомі, барвисто розмальованими сторінками байок. Малим почав щось малювати на обрізках дощечок із татової столярні, а в перші шкільні роки радів лекціям із малювання. В десятирічці я малював стінні газети. В той час охоче писав літературні вправи «на вільну тему». Пробував писати вірші. Мій вірш «Небо» (зі студентського товстого записника) у 1961 році надрукував варшавський український тижневик «Наше слово».

Від того часу мої вірші також появлялися в його додатках –«Світанок» (для дітей і молоді), «Наша культура» та щорічному «Українському календарі». У видавничій серії «Українського календаря» вийшли дві перші збірочки моїх віршових творів: «Народній Польщі» та «Пейзажі». Моєю творчістю зацікавилося польське радіо. Вірші перекладені з української з’явилися в польських журналах . За рекомендаціями польських поетів я став членом Спілки польських літераторів. У 1999 році одержав творчу стипендію від польського міністра культури. Мої твори публікували українські журнали «Дзвін», «Прапор» («Березіль»), «Зерна», «Дукля», «Нова думка». У моєму творчому доробку тринадцять віршових збірок, у тому числі дев’ять українською мовою, чотири – польською.

Із 2000 року друкую твори в щорічному «Українському літературному Провулку» , що видається в Польщі.

– Надія Мориквас згадала про вас у своїй новій книжці «Винова гора». Ви там поет, який повертається в Україну. За її словами, від вас вона почула багато цікавих історій, які використала при написанні книги. Про що саме розповідали?

– Пам’ятаю Винники мого дитинства і молодих років, коли тут вчився, підростав, молодів. Знаю всі стежки у винниківському лісі. Пані Надія Мориквас, пишучи «Винову гору», довідалася від мене про винниківський ставок, колишню німецьку колонію, ліс, «веселий» поїзд, фігуру Матері Божої, війну. Авторка розмістила в романі й два-три вірші з моїх книжечок.

– Ви щороку приїжджаєте у Винники. Чим приваблює наше місто? Які зміни бачите?

– Від половини 60-их літ буваю у Винниках не як гість, а як свій. Покидаючи СРСР, не покинув я своєї родини, друзів і усіх порядних людей... Щораз більше могил на винниківському підлисівковому цвинтарі. Щораз родяться діти, змінюються покоління... П’ятитисячні Винники з тридцятих літ розрослися до двадцятитисячного містечка. Давно зникли ще де-не-де дрімаючі під солом‘яними дахами хатки, котрим снився сон про австрійського цісаря і "давні добрі часи". Винники своєю карпатської краси вродою й новою забудовою уподібнилися б до курортних містечок, коли б не щербаті тут вулички й пощерблений, ніби розумними істотами, людьми, ліс...

Розмовляла Лариса КУБСЬКА


Теги: життя, поет, творчість, Іван Златокудр, Іван Врецьона


Читайте також:
Коментарі
avatar