Про працю з владикою Андрієм Сапеляком у Аргентині та в Україні згадує отець Василь Король
22.11.2017 12:27

Про найстарішого єпископа УГКЦ Андрія Сапеляка, який помер на 98-ому році життя у Винниках, розповів його багаторічний секретар, отець Василь Король.

Салезіянин, якому минуло 90-то років, є невтомним сповідником і добрим духовним порадником, який своїм словом, усмішкою, простотою, жартом зачіпає серце кожного, хто знайомий із Салезіянським Згромадженням у Львові, а зокрема мав нагоду завітати до церкви Покрови Пресвятої Богородиці, де уже впродовж багатьох років отець здійснює своє душпастирське служіння.

Пам’ятати традиції та мову, щоб повернутися в Україну

- Отче Василю, Ви багато років пропрацювали з владикою Андрієм Сапеляком в Аргентині. Пригадайте, як Ви познайомилися.

- Мушу для того коротенько розказати про себе. Я народився в Аргентині в провінції Місіонес (авт. – територіальна одиниця, як у нас область). В першу хвилю еміграції з України в Аргентину поїхав мій дідусь і бабуся з трьома доньками і сином – моїм батьком. Він був зовсім маленьким, тому майже нічого не пам’ятав про Україну. Мама також була українського походження. Більшість емігрантів скеровували в Місіонес. Українські емігранти намагалися оселитися поряд із краянами. Ми виховувалися як українці. Ходили в українську церкву, вивчали українські традиції та мову, святкували релігійні свята. Знаєте. Я не мав права вдома сказати слова іспанською мовою. Ми розмовляли тільки українською, хоча контактів із Україною в батьків не було. Листи йшли по кілька місяців, та й адреси забулися…От такий я виріс українець у Аргентині…І саме такого помічника потребував владика Сапеляк. Він дізнався про мене заочно. Але мав гарну інтуїцію. І вона його не підвела.

- Отець Андрій Сапеляк був першим єпископом для українців в Аргентині із 1961 року. І ви з того часу знайомі?

- Так. Він запросив мене до себе в бюро. Коли я його вперше побачив, то сказав: «Слава Ісусу Христу. Як Ви знаєте, що я існую на світі?» Це, справді, мене неабияк здивувало – чому саме мене він запросив бути його помічником. Владика пояснив, що його вибір невипадковий. 1961 року він ще працював ректором Папської малої семінарії в Римі. І тут його іменували єпископом для українців Аргентини. Він мав вибрати собі одну людину з монастиря, щоб йому допомагала. Іспанської мови не знав. Хоча мов знав багато, студентом оволодів італійською, французькою, латинською… Місцевості не знав… Задумався, кого ж брати в помічники – іспанця чи українця? Тому все зваживши, почав шукати українця. А в салезіян була книжка, де всі були записані. Він побачив запис «Василь Король». Зрозумів, що то українець. Якраз зустрівся зі знайомим священиком із Риму і запитав, чи такого знає. Той дуже добре знав мене і сказав, що я «спокійненький». Це владиці сподобалося, адже шукав секретаря, який мав бути розсудливим, спокійним, чесним і відповідальним.

Якось він мене витримав, а я його (сміється). А якщо серйозно, то владика не помилився. Багато років ми працювали разом, і жодного разу я його не підвів.

«Я сьогодні буду обідати. Долийте в баняк зі зупою горнятко води»

- Отче Василю, Ви були помічником владики Андрія. Він щось розповідав про свою родину? Що можете сказати про його працю?

- Дуже мало. Але я знав, що має, крім брата отця Василя ще мав молодшого брата Ярослава, який одружений з Оксаною, і двох сестер – Марію та Емілію, які живуть у Львові.

Владика мав дар передбачати, мав відмінну інтуїцію. Не покладаючи рук трудився в багатьох парафіях, будував катедри, відвідував українські церкви, віддалені від столиці, заснував школи для салезіянської молоді… У кожній парафії він говорив про необхідність дотримуватися українських традицій, вчити мову, щоб не втратити свою українськість. «Це для того, – пояснював він, – щоб ви могли повернутися в Україну».

Владика Сапеляк зумів підняти престиж української спільноти та української церкви в аргентинському середовищі. Завдяки його невтомній праці вона стала відомою в Аргентині, українську єпархію затвердили Папською буллою.

- А в побуті яким був?

- Був спокійним, врівноваженим, доступним і невибагливим. Вже тут, у Львові, не обідав, коли відлучався у справах. Але коли планував бути на місці, то казав кухарці: «Я сьогодні буду обідати. Долийте в баняк зі зупою горнятко води». Хоч це було не за правилами, але до нього можна було зайти, коли було потрібно, а не просити дозволу заздалегідь. І розмовляти можна було на будь-які теми.

- Ви спілкувалися як друзі.

- Я був другом, помічником, секретарем, канцлером, як він казав – його «правою рукою». Коли він відлучався у справах Церкви, я його заміняв. А також завіряв кожне його рішення, важливі листи. Займався справами з будівництва церков. Як секретар я записував усе, що відбувається в парафіях. Тоді ж не було ні радіо, ні телебачення. А інформація була потрібна. Так в Аргентині я написав 12 зошитів по 200 сторінок. Продовжував свої хроніки й в Україні. На правій сторінці зошитів писав інформацію, а зліва розміщував фото. Це було цікаво. Згодом ці мої записи стали в нагоді владиці Сапеляку, коли він писав книжки. В пам’яті всього не втримаєш. А хроніка стала історичним правдивим джерелом інформації.

«Салезіяни працюють в Україні, зокрема у Львові та Винниках, завдяки родині Сапеляків»

- Як сталося, що Ви – аргентинець – приїхали жити і працювати в Україну?

- Владика мене питав, чи я хотів би поїхати в Україну. І я дуже втішився цій перспективі. Я дуже цього хотів. Коли служив першу свою Службу Божу, то, казали, що Бог дасть, що попросиш. Я тоді просив відправити Службу Божу в Україні. Чекати на здійснення бажання довелося протягом десятиліть. Але воно збулося. Так є. Коли щось просиш, хоче, щоб так було моментально. А Бог знає, коли тобі це дати, коли прийде час. І він прийшов на початку 90-их. Якби мені Бог це дав раніше, де б я був? На Сибіру. Бо церква була заборонена. А після проголошення незалежності України крига скресла.

На прохання владики Андрія керівництво Салезіянського об’єднання погодилося відпустити з Аргентини двох салезіян – о. Василя Сапеляка і мене, щоб розпочати справу св. Івана Боско в Україні. Ми зорганізували парафію, почали працювати з молоддю, люди дізналися, хто такі салезіяни, бо на початках думали, що це якась секта. Побачивши, як салезіяни працюють із молоддю, дізнавшись, що це УГКЦ, почали довіряти. Хоча з подивом сприймали те, що діти співають і танцюють на подвір’ї церкви. А владика повернувся в Україну через чотири роки після нас – доживши до пенсійного віку (75 років). І зробив надзвичайно багато для виховання дітей і молоді України. У 2014 році переїжджає в ораторію у м. Винники, де прожив до останніх днів, не перестаючи працювати і писати. Я часто з ним спілкувався, підтримували один одного…

Скажу без перебільшення: ми, салезіяни, є в Україні, зокрема у Львові та Винниках, завдяки родині Сапеляків, їхній титанічній праці.

Розмовляла Лариса КУБСЬКА


Теги: отець, Аргентина, владика, Салезіяни, Андрій Сапеляк, Україна, Василь Король


Читайте також:
Коментарі
avatar