Початок Другої світової війни і Винники (Частина I)
12.03.2015
Другу світову війну розв’язали два агресори, які Пактом Молотова-Ріббентропа фактично стали союзниками у воєнній кампанії 1939 р. у Галичині. Отже, 1 вересня німецькі війська (62 піхотні і танкові дивізії, загалом 1,6 млн. вояків) завдали могутнього удару польській армії, яка мала лише 24 піхотні, 8 кінних і одну бронемоторизовану дивізію, загалом 440 тис. жовнірів. Вже 12 вересня німецькі війська розпочали бої за Львів. 17 вересня у війну нарешті вступив СРСР (800 тис. бійців), зайнявши того ж дня Тернопіль.

19 вересня між союзниками несподівано зав’язався бій у Винниках.

На цей час Львів захищав 15-тисячний польський гарнізон генерала В. Лянґнера. Другу світову війну винниківчани зустріли зі страхом. Поляки почали заарештовувати свідомих українців. Люди ховалися по лісах і ночували по стодолах, бо вдома було небезпечно. Через Винники переїзджали втікачі з корінної Польщі, автобуси з родинами офіцерів їхали аж з Познані в напрямку на Румунію, виснажені польські солдати групами верталися до Львова із сходу. Солдати були змучені, голодні і зневірені. Ходили по хатах винниківчан і просили їсти, люди давали їм що мали. Німецькі бомби почали падати на Винники з перших днів війни.

Масштабне бомбардування Винник розпочалося у неділю, 17 вересня опівдні, коли люди виходили з церкви. З-за гори Жупан (від Львова) виринула хмара літаків. Німці скинули декілька десятків бомб. Біля двадцяти людей було вбито, декілька десятків поранено. Німецькі бомби зруйнували кілька будинків, залізничну колію, повалили телеграфні стовпи.

Подаємо свідчення винниківчанина Теодора Мацьківа про перші дні війни у Винниках (за Михайлом Влохом): «В середу військо будує радіостанцію в саду Сілкової напроти пошти і займає мурований дім. Зауважую, як щодня вранці якийсь літак кружляє над Винниками, але не звертаю уваги, бо то війна. Нагло в неділю, 17 вересня, опівдні, як люди виходили з церкви, Вім у, що з-за гори й лісу від Львова виринає хмара літаків, що летять в нашому напрямі. Я інстинктивно біжу в пивницю, знаючи, що бомбитимуть. У пивниці вже є більше осіб, але в темряві годі когось упізнати. Нагло із свистом падають бомби, навколо чути вибухи, один з вибухів закриває землею вікно пивниці, і ми почуваємо себе, наче в гробі. Далі чути вибухи від залізничної станції. Стало тихо, відлетіли... Там, де була радіостанція, замість дому купа цегли. На другому боці гостинцю дім пошкоджений вибухом, на гостинці ями, повалені телеграфні стовпи й порозкидані дроти... В домі Міллера на колонії бомба завалила пивницю на подвір’ї, а вбиті стоять, як живі, бо в пивниці повно цегли, яка сягає забитим по коліна і так тримає їх у стоячій поставі. Ось мати й син стоять разом під стіною і тільки кров з уст виступає, а вони стоять, хоч уже мертві. Коло них якась дівчина з Чижикова стоїть з баньками для молока на плечах, з піною на устах — також забита. Донька Міллера ранена в ногу і в бік. Одна німка забита з двома малими дітьми, а чоловік у війську. Жінка й мама Бредого ранені. Всього ранених дванадцять, а вбитих дев’ять. В домі, де була радіостанція, вбиті й присипані цеглою дві доньки Фекетого й одна вчителька-полька, яких я бачив ранком, як ішли до костела, а ось опівдні вже мертві... З понеділка на вівторок чую вночі на дорозі якийсь гук, аж дім трясеться від тяжких авт... Виходжу надвір і бачу совєтський танк, а солдат стоїть з піднесеним вгору наганом. Усвідомлюю собі дійсність, що тепер уже все пропало, бо нас «визволили», і нема виходу...

Як нам пізніше вияснили, то стріляли на людей польські поліцаї з лісу над Винниками. Вони спочатку були в фабриці, але їх звідти викурили німці, і ми чули цю стрілянину. Йду на фабрику. Навпроти дома лікаря Становського бачу як горить совєтський танк. В ньому горять і два забиті танкісти. Дим несеться над дорогою. Людей не видно. Два інші совєтські танки горять і куряться напроти нового дому Міллера. На дорозі коло польського «Сокола» лежить у крові німецькій шолом, а на мурі червона пляма від крові. Тут був поцілений в голову німецький старшина, коли совєтський танк їдучі зі Львова попав на німецьку стежу. Німці зараз помстилися за свого забитого, знищивши своєю протитанковою гарматою три совєтські танки, що горіли на дорозі…».

Подаємо ще одне свідчення винниківчанки Марії Левицької про ці жахливі дні війни у Винниках (за Михайлом Влохом): «Переїжджаємо біля тільки що збомбованої тютюнової фабрики, - вся у вогні. Бомба, мабуть, поцілила в магазин тютюну, бо через вікна разом з полум’ям і димом вилітають маси тютюнового листя, встелюючи площу й дорогу, неначе килимом. Поліція зганяє людей рятувати вагони, навантажені скринями з готовими цигарками. Випихають їх на рейки поза фабричні забудовання».

Ось як описує перші дні війни у Винниках відомий український поет, винниківчанин Іван Златокурд: «Першого вересня тридцять дев’ятого німецькі війська розпочали Другу світову війну… Хрестоносна Luftwaffe бомбардувала Львів… Від першого налету потерпіла німецька колонія у Винниках – Weinberg – як місцеві німці називали тут місце свого поселення… …Фабричний гудок сповіщав чергові набіги бомбардувальників… Озивалися зенітки… Осколки косили віти поодиноких дерев… Ставало душно в пивницевих криївках… Диміли пригасаючі свічки… Дрожала земля… Сипався тинк із мурованих склепінь… Голосили біловолосі бабусі… Шептали молитви, тулячи малят, молоді матері…».

З 17 вересня в район Львова просуваються радянські частини. О 2.00 год.19 вересня моторизований підзагін Червоної армії, що налічував 600 солдат з 5-ї кавалерійської дивізії і неповний батальйон танків 24-ї танкової бригади в числі 30 легких танків БТ-7 під командуванням комбрига Я. С. Шарабурко, командувача 5-ї кавалерійської дивізії підійшов до Львова з боку Винник. По польським даним оборонці східного відрізку оборони Львова були попереджені про можливість нічного нападу.

Втім, як доводить М. Слободянюк (Слободянюк М. Перше зіткнення Червоної армії з Вермахтом під Львовом 19 вересня 1939 р. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – 2009 р., частина 2 (2). 2009.– С. 52-61.) імовірно вони таки були заскочені зненацька. Згідно спогадам учасника тих подій лейтенанта П. Боброва, радянський бронетанковий загін у 2.00 год. спробував вдертися до міста через вул. Личаківську та пробитися через дві барикади: 1 - в районі траси Винники-Львів перед Броваром Грунда (дріжджевою фабрикою) та 2 - десь перед верхніми кошарами Язловецьких уланів (на схід від розвилки Личаківська – Глинянський тракт). Досвідчений командир колони — командуючий 24-ї легко танкової бригади полковник Петро Фотченков вирішив не ризикувати залишати техніку у вразливому застигнутому положенні на вулиці міста, де її могли розстріляти з гармат з-за будинків чи знищити запалювальною сумішшю та наказав відійти до Винник і там почекати основних сил загону Шарабурка та інших підрозділів РСЧА.

Про професіоналізм П. Фотченкова свідчить його рішення взяти під охорону міст на шляху до Винник на перетині шосе та залізниці. На шосе існувало два мости: один над залізницею, безпосередньо на в’їзді до Винник; другий на підході до міста, але тут залізниця проходила над дорогою до цього населеного пункту. Підрив будь-якого з цих мостів надовго блокував би шлях (з одного боку була гора, а за іншого урвище) та унеможливлював маневр танків. Вранці 19 вересня під Винниками дійшло до бойового зіткнення з німцями, що надходили з півдня з боку Сихова. Це був авангард 2-ї гірської дивізії німців, що з 2 версеня з боями пробивалася до Львова. Бойову групу німців очолював командувач 137-го полку гірських єгерів полковник Ернст Шлєммер. Німці напевне отримали звістку про колонну бронетехніки, яка пройшла до міста, але напевне по боях з бригадою полковника С. Мачка прийняли її за польську, тож на в’їзді до Винник розгорнули протитанкові гармати. Згодом вони трактували бронетехніку загону, який П. Фотченков послав для охорони залізничного мосту біля в’їзду до Винників, як польську.

Польські поліцаї знаходилися у тютюновій фабриці, але німці їх швидко з звідти «викурили» і вони перемістилися у ліс, звідки почали стріляти по людях. Радянські танки на той час не мали жодних розпізнавальних знаків, а БТ та Т-26 за силуетом були схожі на аналогічні польські 7ТР та 10ТР. Спроби примітивного надання німцям сигналів маханням прапорців результатів не дали. Тому єдиним порятунком для радянської боронеколони став силовий прорив, на який і пішов командир 218-окремого розвідувального батальйону Олександр Єгоров.

Капітан Єгоров залишив спогад про цей бій: «За моїм наказом батальйон розгортається. Дали німцям зрозуміти, що на територію зайняту радянськими військами вони не повинні заходити, та вони відкрили вогонь по наших танках. Танкісти зробили кілька залпів з гармат. Наш вогонь виявився відносно ефективним: замовкли дві батареї німців, що були висунуті на відкриту позицію, загинуло кілька десятків солдат та офіцерів. Не обійшлося і без власних втрат. Загинув у танку політрук Василь Поздняков. Згоріли дві бронемашини. На другий день німці вибачилися перед нами і висловили жаль з приводу цієї сутички».

А ось опис цього ж бою в спогадах М. Кройтлєра генерал-майора гірських військ Вермахту: «Алярм! – пролунало раптом. Танкова атака перед Винниками! Ми припускали, що поляки іще раз наважаться на відчайдушний напад. І ось танки котяться полем у наш бік. Ці сірі потвори, які у нас, гірських солдатів, викликали мало радості. Вже РаК-и (легкі протитанкові гармати) вдарили з усіх стволів. Ворожі танки робили неймовірні віражі, розїжжаючись урізнобіч. Півгодини тривала запекла стрілянина…Аж тут надїхали збуджені крадмельдери (зв’язкові на мотоциклах) з командою припинити вогонь. Раптом і танки замовкли. Що сталося? Врешті все прояснилося: перед нами були не поляки а росіяни».

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

І частина  ІІ частина


Читайте також:
Коментарі
avatar