Український Крим: Кримське ханство і Московія (Росія)
16.03.2014
Сьогодні, коли вирішується доля Криму, на нашому сайті започатковуємо рубрику «Український Крим». Наш земляк, винниківчанин, Андрій Байцар (доцент ЛНУ ім. І. Франка) вже багато років досліджує Крим. Пропонуємо нашим читачам його наукові розвідки з книг: «Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії. Навчальний посібник. – Львів. Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 224 с.» та «Географія Криму. Навчально-методичний посібник» (у друці).

Історична довідка (за Ярославом Дашкевичем, 2011).

На Суздальську землю 1237 р. прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» (сучасна Росія) увійшла до складу Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» у складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, яку використовув Батий у завойовницьких походах на Європу  1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначали намісника – великого баскака, а на місцях – удільних баскаків. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князів рахували на другому, а то і на третьому місці. Те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким  1147 р. є  міфом, який не має доказового підтвердження. Москву як поселення  заснували 1272 р. Цього ж року  провели третій перепис населення Золотої Орди. За першого перепису (1237–1238) і другого (1254–1259) поселення – Москва не згадано. Московія, як князівство, виникла 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і була звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. Хан Узбек  1319 р. призначив свого брата Кулхана уділь¬ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита. Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. Упродовж 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 р. у Московїї перервалася династія роду Чинґіз-хана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто понад 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди. Нова династія Романових (Кобилиних)  1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів. Московська православна церква  1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності у Московїї. Із наведених даних бачимо, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі (України).

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а й Візантійської імперії посилились. За переказами, шапку Мономаха наче б то подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважали символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а й на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі було складено облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було вигадкою. Насправді шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення.


З 1473 р., коли Іван III Васильович (князь Московський  1462–1505 рр.) на Біблії присягнув кримським Ґераям, до 1563 р. між Кримським ханством й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Шертна (Клятвена) грамота між Менґлі I Ґераєм та Іваном III була підписана 1473 р.  Тоді Іван III присягнув на вірність Менґлі I Ґераю, визнав за Менґлі I Ґераєм титул царя верховного, тобто царственого спадкоємця великого роду Чингісидів, а себе – його підданим, васалом, і залишався у взаєминах з Ордою, як і всі  його предки, – князем московським, данником ханським. Натомість кримські Ґераї зобов'язані були захищати Московію від зовнішніх кривдників. Влітку 1482 р. московський князь Іван ІІІ Васильович відправляє кримському хану Менґлі Ґераю коштовні подарунки та значну суму грошей з намовлянням напасти на Литву (українські землі). Менґлі Ґерай, за цим намовлянням московського князя, вийшов у похід на Київ. Уже 1 вересня він здобув замок, спалив собори і церкви, взяв у полон багато людей. У подарунок князю Івану хан вислав золоті потир та дискос з Київського собору Святої Софії.

У продовж 1492–1497 рр. Іван III здійснив з татарами кілька спільних походів на Київщину, Поділля, Волинь і Чернігівщину. Менглі-Гірей 1493 р. же разом з великим князем московським Іваном провів спільний похід на Київ і Київщину. 1493 р. Іван III самостійно додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі», яку у московських князів не зустрічали в давніших документах і не визнавали інші монархи. Загони Менґлі I Герая 1497 р. були розбиті К. Острозьким, а 1505 р. — М. Глинським під Клецком.

Хоча Іван IV Грозний із 1547 р. почав величати себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів. У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя – великого кримського хана. На другому місці згадували Івана. За своїми далекосяжними наслідками рік 1552-й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський князь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу – кримського сателіта. Підкорення Казані  1552 р. й Астрахані  1556 р. Московія здійснила також за згодою Ґераїв. Іван IV 1561 р. отримав грамоту від константинопольського патріарха Іоасафа, в якій містилося визнання Івана IV царем і прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Із 37-ми підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя до Москви, 35 виявилися підробленими. У 1560-х роках стосунки між Московією і Кримським ханством погіршились. За словами історика Валишевського, Іван IV відправляв до хана послів з «миролюбними промовами й чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані й визнання Московської держави підвладною Порті». Девлет I Ґерай щорічно здійснював походи на Московію, щоб присмирити бунтівного самозванця, що оголосив себе царем. А  1570 р. турецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії. Хан  Девлет I Ґерай, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушника, який зазіхнув на титул царя. Отож 1571 р. кримський хан Девлет I Ґерай дійшов зі своїм військом до Москви і спалив її. Сам Іван Грозний при цьому втік. Іван Грозний був змушений згодитися на виплату хану щорічної данини так званих «поминків». Хани її приймали, проте нападали і далі. Тільки Петру І вдалося домогтися відміни данини кримському хану.

Руйнівний татарський похід змусив Івана Грозного скасувати опричнину. Іван Грозний 1575 р. зрікся царського престолу на користь касимовського хана Симеона Бекбулатовича, прямого нащадка золотоординських царів, проте через рік повернувся до влади, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері.
Войовничий кримський хан Девлет I Ґерай помер 1577 р. На ханський престол вступив його син — Мехмед II Ґерай, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії у так званій Лівонії.

Відносини між Московським царством і Кримським ханством постійно носили конфронтаційний характер, за винятком відносин Іванна ІІІ і Менглі I Ґерая в короткий період наприкінці XV ст., коли в них був спільний ворог  — хан Великої Орди Ахмед. Після розпаду Великої Орди інтереси московських князів і кримських ханів різко уже не збігалися. Московське князівство, а потім Російська імперія, набравши могутності, бажали розширити свої кордони і сферу впливу. Не одразу, однак до цієї сфери  потрапило і Кримське ханство, а інтереси Московії зіштовхнулися з інтересами Туреччини. Боротьба між ними за Крим завершилась лише наприкінці XVIII ст.

Протягом XVI—XVII ст. татари здійснювали військові походи на Московську державу. Для оборони від нападів на околицях московських земель створювали так звану «засічну полосу» — систему оборонних укріплень. Були і спроби воєнних походів у Крим. Усі ці дії виявилися безрезультатними. У XVII ст. — на поч. XVIII ст. інтереси Московії і Туреччини з Кримським ханством  пересікались частіше, в тім числі і на території України, лівобережна частина якої увійшла до складу Московської держави наприкінці XVII ст.
У продовж 1687—1689 pp. похід московських військ проти кримського хана очолив боярин В. В. Голіцин. Йому навіть не вдалося взяти перекопські укріплення. Військові дії проти Туреччини і Кримського ханства з змінним успіхом вів Петро І. Він взяв турецьку фортецю Азов, а закріпитися на березі Азовського моря не вдалося. Азов був повернений туркам. Між іншим, Петро І був у Криму: 1699 р. він ступив на керченську землю і вів тут переговори з турками.

Кримські походи 1736—1738 рр. — три воєнні походи російської  армії та українського  козацького війська на Кримський ханат під час російсько-турецької війни 1735—1739 рр., які переслідували не військову ціль, а політичну — були спрямовані на знищення ханських архівів. Перший похід розпочався 1736 р. У травні  російсько-українська  армія під командуванням генерал-фельдмаршала Б.-К. Мініха та наказного гетьмана Я. Лизогуба штурмом здобула Перекоп, а в червні — Ґьозлеве (Козлов; нині м. Євпаторія) та  Бахчисарай. Під час бою за Ґьозлеве  смертельно поранили миргородського  полковника П. Апостола. Генерал-фельдмаршал Мініх виконав своє головне завдання у поході 1736 р. — захопити ханські архіви, отож у перших числах серпня 1736 р. вже пішов із Бахчисарая, а 16 серпня покинув Перекоп і з рештками пошарпаної армії вирушив у Гетьманську Україну. Частина кримських архівних документів все ж потрапила до рук Мініха, і їх переправили в столицю. Найімовірніше, ганебний для Петра І Акт про капітуляцію його армії в Прутському поході було доставлено імператриці Анні Іоанівні. Саме тому головне завдання операції 1736 р. (у розумінні імператриці) вважали виконаним. Усі інші цілі військового походу Мініха були другорядними і слугували прикриттям для головної. Імператриця отримала у свої руки не всі документи, що її цікавили. Ось чому  1737 р. відбувся повторний похід до Криму армії генерал-фельдмаршала П. Лассі. Між іншим, він більше не навідувався ні в Євпаторію, ні в столицю ханства — Бахчисарай. Його цікавили інші старовинні міста кримських татар, зокрема Карасу-базар. У червні російсько-українська  армія форсувала затоку Сиваш, а 14 липня  розбила загони кримського хана Фетіх-Ґерея II і зайняла Карасу-базар (нині м. Білогірськ). Третій похід російської армії та українського козацького війська на Крим відбувся в червні—липні 1738 р. і завершився невдачею. У поході загинув гадяцький полковник Г. Граб’янка (автор відомого літопису).

Як бачимо, не спустошення Криму і знищення армії хана було головним завданням московитів у походах 1736–1738 рр. Оскільки значну кількість архівних матеріалів Кримського ханства не було знайдено ні під час воєнних походів 1736–1738 рр., ні після московської окупації Криму  1783 р., російська імперська влада відправляла щораз іншу експедицію для ведення пошуків. Ось що про це пише професор Петербурзького університету Василь Володимирович Бартольд (1869–1930). Виписку подано з його книги «Праці з історичної географії», виданої в Російській імперії 1902 р.: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані зараз Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження». Так написав професор-сходознавець В. В. Бартольд у книзі, виданій 1902 р., у статті «Бахчисарай». Академія наук СРСР 1965 р. перевидала праці історика. На сторінці 369 у виносці зроблено примітку: «Документи досі не досліджені». Тобто до них нікого не до пускали і не допускають тепер.    

Завоювати Кримське ханство намагалися практично усі правителі Московії, починаючи з Івана Грозного. Проте усі вони зрозуміли, що це неможливо без  розгрому Туреччини. Однак могутня Османська імперія взагалі не давала приводу для своїх поразок. Лише у 2-ій пол. XVIII ст. зрештою склалися сприятливі умови для цього. Туреччина стала слабшою, а Росія навпаки набирала сил. Російський престол посіла імператриця Катерина ІІ. У цей час були створені міцна армія і флот, які були здатні забезпечити зростаючі територіальні амбіції Росії. В плани Катерини ІІ входило навіть приєднання до Росії Константинополя з протоками, Азії і Палестини.

Російсько-турецька війна 1768 р.
Вона була успішною для Росії. Туреччині було нанесено кілька серйозних поразок. Уже 1771 р. проведено кілька військових операцій, щоб завоювати Крим. Без особливих зусиль російські війська під командуванням генерала Довгорукого перейшли перекопські укріплення і трьома колонами почали наступ на Крим. У результаті захопили Ґьозлеве, Кафу, Арабат, Керч. Татари і турки не змогли протистояти російській армії. Командир турецьких військ Абазах Мухаммед паша і кримський хан Селім Ґерай утекли в Туреччину.
Знову обраний хан Сахіб II Ґерай підписав присяжне в якому проголошували незалежність ханства, його вступ у союз з Російською імперією і відмова від турецької залежності. Туреччина спочатку не визнала ні незалежності ханства, ні його союзу з Росією. Проте, зазнавши поразки у війні з Росією, була змушена визнати незалежність ханства за Кучук-Кайнарджийським мирним договором 1774 р.

З втратою Криму Туреччина не змирилася. У наступних діях вона прийняла неодноразові, в тому числі військові спроби повернення Криму під турецький протекторат. Однак усе було безуспішно. Могутність Росії зросла. В результаті складної дипломатичної боротьби, інтриг, підкупу татарської знаті, переселення християнського населення в Крим, успішних військовихих операцій Росія закріпилась на півострові.

Катерина ІІ прийшла до висновку, що «незалежність має невагоме значення для татарського народу» і хану у січні 1783 р. було сказано, що він на престолі «не складає для держави особливого інтересу». А вже 8 лютого 1783 р. було опубліковано маніфест «Про прийняття півострова Криму, острова Тамана і усієї Кубанської сторони під Російську державу».

Шахін Ґерай (останній кримський хан; 1777—1783 рр.) отримав від імператриці велику пенсію, поселився у Воронежі, потім жив у Петербурзі, після чого переїхав у Туреччину замолювати гріхи, не передбачаючи, що на острові Родос його очікує страта.

Територія Криму входить до складу Російської імперії. Царським указом з 1784 р. півострів увійшов до складу Таврійської області, а поблизу Ак-Мечеті закладений обласний центр Сімферополь.  Севастополь, як головна база Чорноморського флоту, заснували 1783 р.  Росія стала чорноморською державою, її торгові судна отримали право вільного проходу через Босфор і Дарданелли. Розпочався новий етап в історії півострова, на цей раз російський.

Катерина ІІ відвідала свої нові землі в Криму 1787 р.. Грандіозна подорож коштувала казні 15 млн. рублів. Організував її Г. А. Потьомкін, який став першим губернатором Новоросії. Катерину супроводжували австрійський імпера¬тор Йосип ІІ, французький, англійський та австрійський посли, інші знамениті особи.

Подорож повинна була продемонструвати усій Європі багатство півострова і могутність Росії, її армії та флоту, вселяти страх і повагу недоброзичливцям. І це Катерині вдалося. Усі зрозуміли, що Росія закріпилася в Криму серйозно і надовго.

Павло І  1796 р., ставши царем, ліквідував Таврійську область, Сімферополь було перейменовано на Ак-Мечеть, а Севастополь — у Ахтіар. Однак 1802 р. за Олександра ІІ була заснована Таврійська губернія, на карті знову появились Сімферополь, її центр, і Севастополь. До складу губернії входили 7 повітів, у тім числі 4 кримських — Сімферопольський, Феодосійський, Євпаторійський, Перекопський. Окрім півострова, до губернії входила і південна частина України.  Ялтинський повіт було утворено 1838 р.

Після включення Криму до складу Росії, багато татар  покинуло півострів і переселилось у Туреччину.
Отож влада розпочала переселення сюди селян із Росії та України; поселяли відставних солдат і навіть жінок для їхнього одруження (Зуя, Мазанка та інші се¬ла – колишні солдатські поселення). Уже наприкінці XIX ст. росіяни та українці стали переважаючим населенням у Криму — близько 50 %, частка кримських татар у результаті декількох хвиль еміграції зменшилась до 27 %.

У Криму з’явились великі поміщицькі землеволодіння. Швидко розвивалось зернове господарство, тваринництво, тютюнництво. Почався промисловий розвиток півострова. Як гриби, росли під¬приємства обробної промисловості — фабрики одягу, шкіряні заводи, соледобувні і рибопереробні підприємства. У Севастополі будувались військові кораблі, а в Ялті, Алушті, Феодосії — судна для ма¬лого каботажу. У Керчі запустили першу доменну піч. Розпочали нау¬кове вивчення корисних копалин.
Будівництво траси із Сімферополя до Алушти закінчили  1826 р.,  1837 р. її продовжили до Ялти , 1848 р. — до Севастополя.

В околицях Ялти місцеві землевласники почали будувати свої літні будинки, розбудовувати парки, розвива¬ти виноградарство і виноробство, тютюнництво. Деякі із дворянсь¬ких поселень були подібні на замки, як наприклад, резиденція генерал-губернатора Новоросійського краю графа М. С. Воронцова в Алушті, двір великого князя К. Н. Романова в Ореанді.

Андрій Байцар
Рубрика «Український Крим»

Читайте також:
Коментарі
avatar