Важка форма шоку українців
23.08.2012

«Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: «Хто я?».

Становище, в якому перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеневі. Серед людей дедалі частіше звучать запитання: хто ми, хто ми насправді, що нас очікує у XXI сторіччі, куди нас заведуть шляхи соціально-політичних процесів, буде це шлях прогресивного розвитку, входження в якісно новий стан цивілізації, чи нас очікує безвихідь?» , - Олег Романчук.

Куди прямує наша країна, яке «світле» майбутнє очікує нас та наступні покоління? Де шукати відповіді? Від кого сподіватись на допомогу? Де шукати підтримки?

Це лише невелика частина тих питань, котрі, чи не кожного дня, задають собі громадяни нашої країни, та лише справжні громадяни, не безликі жителі, котрі безпорадно проводять своє жалюгідне існування, не замислюючись ні над своїм майбутнім, ні над майбутнім своєї держави.

Ми, велика нація з неймовірною історією, нація котра проявляє свій національний характер лише тоді, коли опиняється стиснута в чиїхось могутніх кулаках. Коли нам перекривають кисень ми починаємо боротись за власне життя, коли опиняємось на межі знищення згадуємо своїх хоробрих предків та проявляємо свою сміливість.

Очікуючи майбутнього нападу ми, наче, сліпі кошенята у темній кімнаті, відчуваємо наближення небезпеки, а звідки вона прийде не знаємо.
Ми стоїмо на великому роздоріжжі, позаду нас славетне минуле наших предків, їх героїчні вчинки, котрі вже відходять у небуття, з усіх боків на нас тиснуть могутні сусіди, котрі так і прагнуть то привласнити собі нашу історію, то відкреслити собі чималу частину нашої плодючої землі, то переманити до себе наших великих геніїв, а ми мов ті невидачі кошенята блукаємо в темряві і не можемо знайти виходу, адже дорога попереду не для нас прокладена, її побудували для свідомої нації, котра знає чого хоче, і семимильними кроками наближає своє світле майбутнє, а не для боязливих, невпевнених у собі, переляканих та несвідомих «молодших братів» котрі бояться перервати непотрібний, згубний зв'язок.

Ми втрачаємо роки для того, щоб довести комусь іншому що українці велика могутня нація, а Україна не лише найбільша за територією країна у Європі, а й держава, з якою варто рахуватись усім, та, здається, ми, українці, вже самі перестали у це вірити. Ми самі поставили собі бар’єр на шляху до кращої долі, і замість того щоб руйнувати його, обходимо невідомими, та незрозумілими для нас самих, шляхами.

Як кажуть у народі: « Моя хата скраю – я нічого не знаю», - так от, більшість із нас, «великих» українців давно вже живуть за таким принципом. Ми відсторонюємось від проблем інших людей, дбаємо лише про свій власний благоустрій, нам неважливі проблеми держави, ми, українці, самі завинили перед своєю державою, ми загнали себе у замкнене коло, з якого вибратись практично неможливо. Ми викинули свою країну на узбіччя, а повертати її на свій шлях, не є для нас пріоритетним, ми не включили це у свої плани.

В російській мові є дуже влучне слово, яким можна окреслити наш теперішній стан, ми – обыватели, котрі перестали цікавитись усім, крім самих-себе. Ми забуваємо своїх великих геніїв, переписуємо власну історії, віддаючи героїчні подвиги наших предків чужим «дядечкам», ми власними руками знищуємо великий цвіт нашої нації, не задумуючись над тим: «а що ж буде завтра?».

Ми самі посадили себе у великий корабель забуття, і тільки чекаємо на те, щоб хтось згори віддав команду до відплиття. Загнали націю у глухий кут і навіть не сподіваємось знайти з нього вихід. Ми нація з важкою формою шоку, котра і не намагається прийти до тями, а тільки робить вигляд, що прагне цього.

«Хто ми?», на це питання повинен знайти відповідь кожен свідомий українець, котрий ототожнює себе з Україною, і котрий бачить себе, та свою державу у майбутньому, можливо не такому світлому як хотілось би, та все ж власному майбутньому, без твердої руки «старшого брата», без поневірянь у книзі історії, десь на між полями та відступами.

Нам нема від кого сподіватись допомоги, ми самі творимо свою історію, своє майбутнє, і яким воно буде залежить лише від нас самих.

 
Олена Кіт
Фото: http://images.yandex.ua/

Читайте також:
Коментарі
avatar