Габор Вайда: "Мого батька росіяни, з їхніх слів, забрали з хати лише на декілька хвилин, але його більше ніхто не бачив…"
08.06.2016
Легендарний воротар львівських «Карпат» Габор Вайда був улюбленцем усієї Західної України. Та слава зовсім не зіпсувала його. Пан Габор донині працює в рідному ФК «Карпати». Незважаючи на вік (Габор Вайда народився 11 травня 1944 року в Ужгороді), він завжди, як кажуть, у формі, усміхнений, привітний. А вже про спілкування з цією людиною годі й говорити. Для журналіста він - справжня знахідка. Його розповіді й спогади про життя – матеріал для захоплюючої книжки!

Пропонуємо декілька «свіжих» спогадів пана Габора.

Про «добру» пам‘ять друзів-одноклубників…

Ця історія трапилася наприкінці березня 1972 року. Тоді «Карпати» тільки розпочинали свій другий сезон у вищій лізі чемпіонату колишнього СРСР.

«Ми проводили поєдинок-відповідь ¼ Кубка СРСР у Тбілісі, я стояв на воротах, - згадує Габор Вайда. – Удома ми зіграли з грузинами внічию – 0:0. І в гостях мали перевагу. Хоча в господарів був дуже сильний склад. Брати Нодія, Кіпіані й інші зірки грузинів були грізними суперниками. Але й ми тоді були не менш сильними, боролися жорстко. Особливо грузинів «затероризував» своєю технічною грою нині покійний Роман Хижак. Ще напередодні цього матчу, коли ми прилетіли в Тбілісі, їхні футболісти з тривогою допитувалися: «Чи прилетів Хижак?».

Отож, поєдинок тривав, я впевнено захищав наші ворота. Та, на жаль, цей матч для мене завершився важкою травмою. На 50-ій хвилині Гіві Нодія небезпечно прорвався до моїх воріт. Я кинувся йому в ноги й отримав від нього сильний удар у голову. Після цього нападник і забив гол. А мене на носилках винесли з поля, згодом лікарі констатували в мене струс мозку. Моє місце у воротар зайняв мій дублер Іван Ковач.

На 66-хвилині Левко Броварський сильним ударом вирівняв становище – 1:1. І хоча грузини мали нагоду вийти вперед на 89-ій хвилині, та Гіві Нодія не реалізував пенальті. Для «Карпат» усе завершилося добре. А я, повернувшись додому, десять днів пролежав у ліжку.

Пригадую, що тільки  сусіди мене відвідували, приносили якісь харчі. А з «Карпат» протягом цих десяти днів так ніхто до мене не прийшов. Ніхто не цікавився ні станом мого здоров‘я, ні моїми справами. Тому мені було дуже прикро й гірко.

І ось на одинадцятий день з‘явився тренер воротарів «Карпат» Юрій Сусла. «Збирайся та поїхали на базу, адже завтра відкриття сезону у Львові й ти захищатимеш наші ворота,» - мовив тренер. Я себе почував не найкраще. Та відмовити не наважився.

І ось стою у воротах «Карпат», а ми грали проти незручного суперника – «Зеніта» (нині Санкт-Петербург, Росія). Гості подають кутовий. Їхній гравець Кох пішов його виконувати й переглянувся зі своїм нападником. Я зробив висновок, що він подаватиме на цього партнера й зосередився на ньому. А Кох тим часом «закрутив» м‘яча у дальній кут моїх воріт. І м‘яч, нікого не зачепивши, влетів у мої ворота. Це був єдиний в цьому матчі-відкритті гол, тому ми програли перед своїми вболівальниками.

І мені, подеколи, ще й зараз мої друзі-одноклубники згадують цей гол. Мовляв, саме через твою помилку ми тоді програли. А я все гадаю, чи правильно тоді поступив, що погодився вийти на поле, адже ще не отямився після важкої травми. А друзям відповідаю: «Цей гол ви чудово пам‘ятаєте, а про те, що я десять днів самотньо пролежав удома й ніхто з вас навіть не поцікавився моїм станом, ніколи не згадуєте.»

Можливо, коли б я був цілком здоровий, то не пропустив би цього м‘яча? І хоча я й сам колись виступав за «Зеніт», та для мене, як і для моїх «Карпат», ця команда завжди була незручним суперником.  Дуже важко також  давалися нам поєдинки з «Жільгірісом» (Вільнюс, Литва) та «Кайратом» (Казахстан).

«Чесне слово» від росіян або як пропав батько Габора Вайди…

Батько Вайди – Янош - пропав ще тоді, коли Габору був лише один рік. А його молодший братчик ще й не народився. Тому його матері, яка, до речі, ще й зараз жива, довелося виховувати двох синів самотужки. А це був жахливий час військового, а згодом і  післявоєнного лихоліття!

«Як розповіла наша мама, батько саме мав обідати, тарілка з харчами вже стояла на столі, - каже пан Габор. – І тут, зі слів моєї матері, до нашої хатини в Ужгороді зайшли військові-росіяни. «Нам треба поговорити з вашим чоловіком, тому ми лише на декілька хвилин заберемо його, саме вистигне страва на тарілці,» - мовив один із них. Ось так мого батька й забрали з хати. З цього часу ми ніколи вже не чули про нього. І не знаємо, що з ним тоді зробили росіяни. От і вір їхнім обіцянкам»…

Володимир ГАВРИЛІВ


Читайте також:
Коментарі
avatar