Зеновій Слота: "Повстанці кликали мене до лісу..."
11.05.2010
Для багатьох українців і, насамперед, галичан, та війна була чужою і не викликала жодного патріотичного пориву. Коли навесні 1944 року Червона армія почала виганяти із Західної України німців, перед багатьма галицькими юнаками постав нелегкий вибір. Іти з повісткою до військкомату та воювати з німецькими загарбниками, чи йти у ліс до повстанців і виборювати незалежність України від загарбників радянських?

Тисячі галичан вирішили, що на той час Гітлер являв собою більше зло, аніж Сталін, і призову до Червоної армії не уникали. Чесно виконували свій солдатський обов’язок, гинули у боях... Чимало було і таких, хто встиг повоювати і в лавах Червоної армії, і в загонах УПА... Незвична доля і в уродженця Тернопільщини 88-річного Зеновія Слоти (на фото). У роки окупації Львова Зеновій Павлович закінчував третій курс будівельного факультету Львівської політехніки. 4 березня 1944 року він поїхав у своє рідне село Шили Збаразького району за продуктами, але до Львова повернутися не зміг. До Тернопільщини підійшов фронт...

– Моя перша неприємна пригода сталася не з червоноармійцями, а з партизанами-ковпаківцями, які увійшли у наше село, – згадує Зеновій Павлович. – Вони наказали мені скинути чоботи, і я мусив перев’язувати ноги усіляким лахміттям. Питаю їх: «Хлопці, як же мені без чобіт?». А ті відповіли: «Знімеш з когось у сусідньому селі...».

– Чи пам’ятаєте, коли Червона армія визволила Тернопіль?

– Це сталося 19 квітня 1944 року. Але частина Тернопільщини була звільнена ще у березні. 23 березня я приступив до викладання у сільській початковій школі, оскільки мав незакінчену вищу освіту. Деякі мої друзі, студенти-політехніки, після визволення Львова отримали бронь від призову. Одного дня мене викликали до сільради. Можливо, і я міг отримати бронь. Але там з якимось невеликим, як мені видалося, начальничком у мене відбулася приблизно така розмова:

– Что вы умеете делать?

– Я учился на строителя.

– А что можете строить?

– Все, даже церковь…

Почувши слово «церковь», той чоловік, напевне, затятий атеїст, дуже розлостився і наказав мені з’явитися у військкомат... Слід сказати, що за радянської влади я завжди викликав підозру, бо мав напереді три золоті коронки. Це поляки вибили зуби за те, що вдягнув вишивану сорочку... У військкоматі мені запропонували співробітництво з органами безпеки. Я сказав, що чотири роки був у Львові, нікого з місцевих людей не знаю і ніякої користі цій службі принести не зможу... Значить – на фронт!

– Очевидно, спочатку було якесь військове навчання. Цікаво, чи вміли ви стріляти на той час?

– Вмів. Бо у польській гімназії була ґрунтовна військова підготовка, це називалося «пшиспособлєнє войскове». Ми мали такі зелені мундури... Нас, велику групу з Тернополя, завезли до Алчевська, це колишній Ворошиловськ на Луганщині. Навчання тривало десь з півтора місяця. Мене готували на снайпера... Там побачили, що я не такий простий сільський хлоп. Була пропозиція скерувати мене в офіцерське училище, але я зробив вигляд, що рвуся швидше на фронт. Один мій земляк відрадив мене йти в училище. Мовляв, тебе швиденько зроблять молодшим лейтенантиком, пошлють командувати штрафною ротою. А ті кримінальники самі тебе вб’ють, бо ти молодий, недосвідчений…

– І куди вас скерували після навчання?

– Другий Прибалтійський фронт. Спочатку Калінінградська область, потім Латвія. У тому полку снайпера не було потрібно, і мене зробили коректувальником вогню артилерійської батареї...

– Чи вів ваш полк інтенсивні бої?

– Ні, як тоді казали, бої місцевого значення. На тій території Латвії не було великих населених пунктів, а переважно хутори. Кожен командир мав завдання оволодіти тим чи іншим хутором, якоюсь висоткою... Ми зайняли траншеї, які були облаштовані німцями. Три лінії траншей. Були такі випадки, коли німці несли у термосі обід і потрапляли у нашу траншею... Відвоювався я доволі швидко. Викликали мене до штабу роти. Бачу, що все начальство понапивалося. Один з офіцерів каже: «Надо послать несколько западенцев на тот хутор на разведку. Если не вернутся – значит, там немцы…». Послали мене одного… Коли йшов туди, побачив кількох важко поранених бійців. Один з них, поранений у живіт, тримав рукою кишки, щоб не випадали… Просив добити його… До хутора я не дійшов. Ніби якийсь молот вдарив мене у плечі. На деякий час втратив свідомість, коли отямився, збагнув, що ротом йде кров. Якимось дивом знайшов у собі сили самотужки повернутися у розташування своєї частини. Там медсестра зробила висновок, що це поранення у легені. Зашивали мені рану у польовому госпіталі. Яскравий спогад – виступ перед пораненими Клавдії Шульженко. Коли вона співала про маму, яка чекає на сина, усі поранені плакали. Лікар навіть сказав Клавдії Іванівні, що таких пісень не варто співати, щоб не краяти серце пораненим бійцям. Згодом мене разом з іншими пораненими відправили спочатку літаком, а потім поїздом до Москви. Там я потрапив у дитячу лікарню імені Філатова, один з поверхів якої слугував госпіталем. Про перебування у Москві у мене найтепліші спогади. Там були дуже досвідчені лікарі, особливо хірурги. Вони і витягнули з моєї легені чималенький осколок… Після Москви – санаторій у Кисловодську. Потім служив у різних містах, але вже знав, що на фронт не повернуся…

– А коли повернулися у рідні краї?

– На початку жовтня 1945 року. І знову пригода. Хлопці з мого села, які пішли до лісу і чинили опір радянській владі, зняли з мене військове обмундирування. Для чогось воно було їм потрібне... То дід купив мені шинель, щоб я міг з’явитися до військкомату. Повстанці кликали мене до лісу. Кажу, хлопці, я не можу, я тяжко поранений, мені треба лікуватися... Відтак продовжив вчителювати – спочатку на Тернопільщині, потім на Львівщині, здобув вищу освіту...

Фото із сімейного архіву

Джерело: www.wz.lviv.ua


Читайте також:
Коментарі
avatar