Мирон Кипріян: «Краєвиди Винник надихають на творчість...»
27.02.2010

Мирон Кипріян: «Краєвиди Винник надихають на творчість...»Саме у Винниках з'явився на світ 27 липня 1930 року Мирон Кипріян. А народився він у місцевій лікарні січових стрільців, що була розташована „на Куті". Його батько, Володимир Кипріян (народився 28 липня 1896 року в Ярославі (тепер Польща), зовсім молодим вступив у легіон Українських Січових Стрільців, дослужившись із рядового стрільця до четаря. Тому він наполіг, щоб опікувалися дружиною й дитиною медики цієї лікарні. Пізніше Винники відіграють суттєву роль у житті відомого митця Мирона Кипріяна. Адже тут він із родиною переживе один із найтрагічніших періодів у сучасній історії людства — другу світову війну...
„З давніх-давен Галичину відвідували представники багатьох народів, безліч люду осіло на наших теперішніх землях, -розповідає Мирон Кипріян. — Сюди прибували як представники аристократії, так і ремісники та купці. Всі вони згодом потужно вплинуть на розвиток цієї української території. Адже вони залучали місцевих мешканців до культури, духовності, впроваджували нові (на той час) технології в будівництво, сільське господарство, промисловість. Більшість із названих родин були прогресивними й демократичними, вони осуджували тодішній стан українського народу, який перебував у чужинецькому ярмі. Намагалися допомогти повернути йому державність. Такими були й мої предки, які прибули сюди з завжди романтичної, багатої и прогресивної Італії. Покинувши Апенінський півострів ще у XIV столітті (власне невеличке князівство біля Неаполя), наш рід розділився на кілька ліній. Одні осіли у Прусії та Австрії, інші - в Прибалтиці, де заснували біля Риги місто Борхів. Родина Борхів за багато століть пережила багато яскравих і трагічних подій. Вони були кровно пов'язані з грецькими імператорами, одна з Борхів була жінкою московського царя Івана Васильовича (Грозного). Також Борхи поріднилися з давніми галицькими династіями Сенявських, Козиків, Острозьких, Голіциних, Чарторизьких, Потоцьких, Тишкевичів. Зараз відомо, що більшість із знаних шляхетських родів середньовічної Речі Посполитої походять з... українського кореня. Один із моїх предків на ім'я Кипріян в часи Берестейської Унії одружився з православною княжною Анною Козика й перейшов із римо-католицького на греко-католицький обряд. Він був переконаним демократом, людиною прогресивних поглядів, тому відкинув усі свої титули, навіть змінив родовий герб. А прізвищем залишив своє ім'я — Кипріян. Ось із цієї лінії роду Борхів і вийшла моя сім'я. Знаю, що одним із інженерів, які спорудили львівський вокзал — шедевр навіть із погляду сучасної науки — був мій далекий родич Омелян Кипріян, який мешкав у Винниках, мав родичів у німецькій колонії Унтерберг (біля Винник).
Після поразки Західно-Української народної республіки, батько Мирона Кипріяна разом із дружиною довго переховувався на чужині. Адже польська влада жорстоко переслідувала українців — учасників українсько-польської війни 1918 року. Перебуваючи в Чехословаччині, здобував освіту, організував у таборі для інтернованих „Гурток українських філателістів". Повернувшись на Батьківщину, Володимир Кипріян працює в кооперативних установах Рогатина, Бучача і Перемишлян. А з 1928 року він — ревізор кооперативних установ у Львові. На жаль, важке, сповнене подвижницької праці й військових баталій, життя Володимира Кипріяна передчасно обірвалося 10 березня 1934 року. Виконуючи його останню волю, поховали батька на Янівському цвинтарі поруч із січовими стрільцями.
Після цієї трагедії мати Мирона Кипріяна придбала невеличку ділянку землі у Винниках, щоб спорудити тут дачу. Вони й раніше тут бували в гостях, завжди захоплюючись неповторними краєвидами міста, його горами, лісами, лугами. Вражала всіх своєю загадковістю й красою Чортова скеля... Почали будову на теперішній вулиці Любич-
Парахоняк. На жаль, ця будова так ніколи й не була завершена. Поруч ізжитлом, за проектом, там була передбачена вежа. Але всі подальші події завадили втіленню цього задуму в життя. А через багато років Кипріяни продали це помешкання...
„Для нас, малих, жити на дачі було дуже цікаво, - продовжує розповідати пан Мирон Кипріян. — Брат Богдан займався своіми справами — різними винаходами, тенісом і футболом. Сестра Оксана — переважно читанням книжок. А мати — швидко знайшла цікавих співрозмовників серед наших нових сусідів — Теклю Козачишин, Нусю Лученко, Стефу Б'ялу, Меланію Федюк (дружина відомого художника Миколи Федюка), Фернанду Калинович-Полєк. У цей період ми зустрілися з відомою піаністкою Галиною Левицькою-Крушельницькою, яка тільки-тільки вирвалася з СРСР (де згодом у таборах загинула практично вся родина Крушельницьких).
Далі була найстрашніша планетарна катастрофа — друга світова війна, яка, на відміну від прийнятої в СРСР дати, розпочалася першого вересня 1939 року. Бомбардування Львова німецькими військами, прихід і втеча Червоної армії... Гоніння й депортації в Сибір понад півтора мільйона українців, серед них багато родичів сім'ї Кипріянів...
1941 рік... Сталіністи втікають, у них—паніка..
Недалеко від будинку-дачі Кипріянів у Винниках зі страшним гуркотом зупинився радянський танк. Він стріляє в будинок їхніх сусідів — Лученків. З'являються солдати, які тягнуть у сад господаря будинку — пана Лученка, де без жодного співчуття до старої людини, колишнього вчителя й директора гімназії — розстрілюють... Хапають усіх, кого бачать і... вбивають. Кипріяни втікають з приміщення й ховаються до пивниці. І вчасно це зробили, бо радянські солдати через вікна кинули кілька гранат до їхнього помешкання. Чути страшний вибух!!! Та червоні кати таки знайшли їх і витягли з підвалу. На щастя, тоді вдома не було ні сестри Оксани, ні брата Богдана. А маленького Мирона разом із бабцею та матір'ю також повели на розстріл... Але ось у небі з'являється німецький літак, який своїми кулеметними пострілами й бомбами цілить у танк, у більшовиків. Ті втікають, а Кипріяни — вільні й... живі. Коли все стихає, вони чують чийсь стогін. Біжать туди й бачать жахливу картину: серед витоптаної чоботами червоних окупантів конюшини, в калюжах крові, лежать їхні замордовані сусіди — К.Становський, А.Мариновська, К.Оотоцька-Яримович, Т.Сеньків.
їхній будинок зруйнований, тому похапцем збирають якісь речі й утікають до знайомих. Повернувшись, зустрічають їх... їхні кози, які вже влаштувалися в розбитому гранатами будинку.
Повибивані вікна родина затулила килимами, картинами — чим змогла. Проте, взимку в приміщення все ж проривається сніг, а стіни вкриті льодом. Гріються всі біля саморобної металевої грубки, переробленої з діжки. За паливо править — сімейний архів, підшивки газет „Діло", „Неділя", „Нова хата", документи... Але найбільше допікає всім страшний голод. А ще до них постійно „прибиваються" змучені, виснажені каліки — радянські полонені вояки, яких німці випустили на волю, бо вних ледь животіє дух. У страшний мороз вони ледь рухаються — живі скелети. Але й просяться до хати — на нічліг, їхні очі блимають голодом... Мати Мирона Кипріяна разом із сусідами — Т.Козачишин, О.Влох, С.Рой, Лученками, Обаранцями, Парахоняками розбирають їх по домівках, годують. Доктор Нагляк надає усім медичну допомогу. Багато з цих людей помирають.
Тоді проводжають їх в останній земний шлях винниківські греко-католицькі священики — о.Г.Прняк і о.А.Поточняк, який згодом, уже при радянській владі, зазнає від більшовиків жахливих гонінь, страждань, десятків років таборів і сам буде замордований ними в тюрмі у Львові у 1984 році. Така московська плата за добро...
Прохачами були й численні євреї, яких у Винниках до війни було дуже багато. Та німці їх нещадно нищили. Кому з них пощастило втекти, то, ховаючись, жебрали в винниківчан кусень хліба... Мати Кипріянів також жаліла їх, хоча це й було небезпечно, все ж допомагала й їм, чим могла. Дуже часто з ланів пшениці до їхнього садку навідувалися ці нещасні. А малий Мирон таємно передавав їм харчі, приготовані матір'ю. Одного разу слідом за євреями з пшениці з'явився німецький вояк. Лише чудом усім вдалося врятуватися від його автоматної черги, розбігшись...
Весною 1943 року, напередодні Великодня, у Страсний четвер, біда жорстоко пронизала їхню родину. Загинув 21-річний брат пана Мирона — Богдан. Загинув на очах у матері. Убивця вистрелив йому в груди, й юнак упав на материні руки. Напівмертва від побаченого, мати все ж гукнула до вбивці: „Утікай, хлопче, не треба більше крові й жертв!"
Правдоподібно, що Богдан — надзвичайно талановитий і освічений юнак—був пов'язаний з українським національно-визвольним рухом. А загинув через гострі суперечки керівників ОУН — Степана Бандери й Андрія Мельника.
Ось таким залишився в пам'яті Мирона Кипріяна винниківський період його життя, обпечений жорстокими подіями війни...
Хоча й навіть у такий жахливий час їхня мати намагалася дати дітям освіту, прищепити їм добро, найкращі загальнолюдські цінності. Зараз це може видатися неймовірним, але саме в винниківському помешканні, серед снігу й льоду, голоду й холоду, коли поруч не лунали постріли й вибухи, малий Мирон наполегливо вчився музики. А його першою вчителькою музики и співів була... знаменита оперна співачка, солістка довоєнної Варшавської опери — Олександра Любич-Парахоняк -учениця О.Мишуги, партнерка Я.Кіпури.
Зірка світової оперної сцени після завершення своєї кар"єри, разом із своїми сестрами — акторками Ліндою, Іреною та Ольгою винайняла помешкання у Винниках. І жила саме по сусідству з Кипріянами — в будинку інженера Євгена Еліяшевського, який згодом емігрував до Америки з сім'єю.
І в перервах між жахіттями війни діти та родина Парахоняків, використовуючи старі сценічні костюми, влаштовували собі „помпезні" вистави, карнавали. Ось тоді, мабуть, визначився життєвий шлях згодом майбутнього уславленого митця та лауреата премії ім.Т.Шевченка.
Ще в 1943 році, за протекцією митрополита Андрея Шептицького, Мирона Кипріяна влаштували в монастир, що був при церкві в Кривчицях, бо там була художня майстерня. Але не сподобалося хлопцеві життя серед бородатих монахів, тому через три дні він повертається додому.
Студентом Мирон Кипріян став у 1948 році, вступивши в Академію мистецтв у Львові. Жив тоді у своєїтітки—доктора Ольги Чайковської-Пшепюрської. Спокою не було, бо сталіністи лютували, українців висилали на Сибір. Чекали на найгірше також і вони, спакувавши найнеобхідніше в клунок. Та минулося...
Ось тоді й поринув молодий Мирон Кипріян у мистецьке життя, його захопив вир творчості, зустрічі з акторами, співаками, художниками. Влаштувався в оперний театр, де оформляв декорації під керівництвом відомих сценографів Федора Нірода та Олександра Сальмана. Серед його викладачів був і Вітольд Манастирський. Було й так, що юнак купував квиток на літак і через декілька годин опинявся в Москві чи в Ленінграді, де відвідував театри, знайомився з найкращими людьми театрального світу, переймав усе найкраще в них... Тоді ж познайомився зі Святославом Ріхтером, Галиною Улановою, Маєю Плісецькою, Іваном Козловським... Тоді ж-відбулося знайомство й з відомою художницею Галиною Захарясевич-Липою. У згадані роки не можна було навіть натякнути, що вона — вдова замордованого НКВС відомого письменника й лікаря Юрія Липи (батько якого — колишній міністр здоров'я УНР Іван Липа - похований у Винниках).
З 1954 року Мирон Кипріян — головний художник театру ляльок у Львові та керівник студії образотворчого мистецтва у Будинку вчителя.
Після знайомства з молодим режисером Анатолієм Ротенштейном, останній запропонував Миронові Кипріяну оформити виставу „Кадри" І.Микитенка в театрі ім.Марії Заньковецької. Після великого успіху цієї вистави відомий актор Володимир Данченко в 1957 році запросив Мирона Кипріяна в цей театр на посаду художника-постановника. І з цього року й до сьогодні пан Мирон творить на сцені уславленого львівського театру.
Доводилося Миронові Кипріяну оформляти вистави й за кордоном — у Чехословаччині.
На виставі „Камінний господар" побувала міністр культури СРСР Катерина Фурцева. Вона застерегла тодішнього міністра культури УРСР Ростислава Бабійчука від проявів „українського буржуазного націоналізму" в мистецтві, звернувши особливу увагу на оформлення сцени, яке виконав Мирон Кипріян. Це було попередження від влади... Натомість, пан Мирон завжди знаходив порозуміння з відомим письменником Олександром Корнійчуком, тому вважає, що зараз дуже просто осуджувати минуле. Але ж він жив і творив під наглядом душогубів з НКВС і КГБ. І кожної миті міг би бути знищений. А переживав за свій народ і нашу культуру, зі слів пана Мирона, не менше ніж інші...
У1978 році Миронові Кипріяну, серед інших митців театру ім.Марії Заньковецької, було присуджено Державну премію України імені Т.Шевченка. Це вже було визнання його заслуг на державному рівні.
За свій довгий творчий вік Мирон Кипріян побував у багатьох країнах світу, зустрічався 5 відомими людьми — митцями чи політиками. Його нагороджував Леонід Брежнєв, він бачив на одному з фуршетів у Москві підпилих радянських маршалів Будьонного й Ворошилова, яких розбороняв Микита Хрущов.
У Франції він несподівано зустрів на вулиці тодішього президента Франсуа Мітерана та майбутнього чільника французів Жака Ширака. Ці достойні люди ввічливо привіталися з ним, хоча й не знали, хто перед ними. Але саме так ведуть себе всі керівники у цивілізованих країнах. До речі, саме від працівника французького посольства у Москві Мирон Кипріян дізнався, що вибухнув Чорнобиль. Він порадив панові Мирону: „Швидше втікайте й не повертайтесь сюди!" А японці тоді передали, зважаючи на власну трагедію Хіросіми й Нагасакі, що внаслідок катастрофи на ЧАЕС вимре 35 відсотків українців.
У Франції, Англії, Іспанії чи Америці пан Мирон Кипріян зустрічався й з представниками свого давнього роду. Це були незабутні зустрічі. Як і з тими, хто походив з України. Назавжди запам'ятав Мирон Кипріян священика з Іспанії. Дізнавшись, що пан Мирон з України, цей священик кинувся цілувати йому руки. Бо він пам'ятав, що й його рід вийшов з України...                                                              '
„Зараз ми переживаємо те, що цивілізовані країни пережили давно, - завершує розмову Мирон Кипріян. — Хоча в нас через деяких непорядних людей замість демократичної, правової держави — процвітає анархія. Нами намагаються керувати люди без відповідної освіти, без знань і виховання. Тому й маємо зараз такі погані результати. Вони ж мають тільки одну ціль — нажитися за рахунок інших. Такі ж тенденції, на жаль, зараз домінують і в   і колективі нашого театру. Але лікар тут один —   і час. І він усе розставить на свої місця. А нам    і усім треба тільки завжди пам'ятати „Десять   | заповідей Божих". І виконувати їх. Тоді життя    ' в людей буде значно кращим і приємнішим".
Довідка „ВВ": Богдан Кипріян — ' сценограф і живописець, заслужений діяч ' мистецтв України, лауреат Державної премії ; України ім.Тараса Шевченка, народний і художник України. Закінчив Львівський ; державний інститут прикладного та і декоративного мистецтва (1954 р.). 31957 р,— | головний художник Національного академічного українського драматичного і театру Ім.Марії Заньковецької.

Володимир Гаврилів, "Винниківський вісник"                                 

Читайте також:
Коментарі
avatar