Спогад про Євгена Йону
08.06.2015
Спогади Михайла Харчишина про винниківчанина Євгена Йону, які були опубліковані на шпальтах газети "Винниківський вісник".

Йона Євген народився 1904 р. у Винниках. Його батько Григорій, дід Іван — корінні винниківчани, жили на вулиці Замковій № 1 (від вул. І. Франка до міської ради).

В Євгена було ще два брати - Володимир і Ярослав. Євген любив і гордився своїми братами, не один раз розповідав про них. З його слів, а також з переказів нашої спільної знайомої винниківчанки Олени Комендяк відомо таке:

Володимир був студентом у Львові. То було в двадцятих роках, коли поляки дуже знущалися над українцями. Митрополит Шептицький, щоб врятувати студентів від польських розгромів, відправив велику групу молоких людей вчитися до Чехії.

З ними був і Володимир Йона. Там вони закінчили навчання (не пам'ятаю, який факультет). Хоча чехи пропонували їм лишитися працювати, але вони не погодилися, а всі разом поїхали "будувати Україну" до Харкова. Але один студент з їхньої групи не поїхав з ними, а вирішив далі вчитися в Італії.

То був студент Іжакевич, який закінчив італійську художню школу і став знаменитим українським художником. А група хлопців, яку Шептицький врятував від поляків, потрапила під сталінську катівню. Хотіли сталінські сатрапи, щоб хлопці зреклися своїх поглядів і щоби хвалили Сталіна, нарікали на українських "буржуазних націоналістів тощо, але вони помилилися — жоден з хлопців не пішов на зраду. їх розстріляли, як "ворогів народу".

При розстрілі був присутній сам П. Підгорний. Він ще тоді не мав найвищої посади, а до неї при тім режимі треба було іти по трупах і по крові. Підгорний стояв з офіцером, який керував розстрілом, і вів очима по шерензі приречених — думав, що хтось може заплаче і буде просити помилування.

Погляд зупинився на Володимирі Йоні. Підгорний сказав офіцеру, щоб вивів Йону. Його поставили навпроти тих хлопців, де стояв офіцер і Підгорний. На очах Володимира розстріляли всіх хлопців одним залпом.

Енкаведисти думали, що після такого жахливого видовища Володимир зламається духом, що він стане слухняним рабом і буде працювати на них. Але Володимир не пішов на зраду. Його той жах, що він бачив, не налякав, а ще більше додав ненависті до ворогів та утвердив його дух.

І пішов Володимир на Соловки.

Молоді роки, сила волі та віра в багатьох випадках перемагають... Хрущовська амністія — і йона Володимир на волі, повернувся додому. Подібна доля була і в Ярослава: каторга, сибірські табори — але теж вижив і звільнений за Хрущова.

Євген був наймолодший. Він хворів, і за станом здоров'я його не брала до війська жодна влада. У 1944 р., як німці відступали, то були люди, що з німцями втікали від москалів. Євген теж з ними, бо знав, на що москалі здатні. Зайшов вже під Польщу, а москалі їх повернули назад, через що Євген був не в милості від них.

А за той час в їхню хату вже заселили "квартирантів". Мамина сестра, з дому Дмитерко, жила по вулиці Піддіброва. Вона відпустила частину хати для Йони Ярослава, де пішов жити і Євген.

На той час він був самотнім, пенсії і ніякої допомоги не мав, бо держава його ненавиділа як "ворога народу". То Євген до кімнати взяв квартирантів, щоб мати якусь копійку на життя, а сам жив у тісненькій кухні. Коли брати повернулися з заслання, то допомагали Євгену. Коли брати повмирали, то найбільше допомагала Олена Комендяк. Вона з чоловіком і дітьми приїхали з Сибіру до Винник. Ніхто не хотівїх взяти на квартиру, а Євген Йона поспівчував їм і взяв їх, хоч у нього зовсім не було місця. А для них, і то було добре.

Двоюрідний брат Любомир Дмитерко з Євгеном не був у добрих стосунках. Він був головою спілки письменників України. Дуже утискав шістдесятників-правозахисників. Плачинду, Дзюбу за "Інтернаціоналізм, чи русифікацію", навіть Олеся Гончара за його "Собор" та інших. Котрийсь з них писав, що "він по нас так чесав, як з кулемета" на з їзді письменників України.

Коли Любомир приїхав відвідати свої рідні Винники (влада дуже готувалась до цього візиту), то обминув зустріч з Євгеном, бо вважав його націоналістом. Але у Винниках багато, хто знав, що той великий гість є братом Йони - того старенького пана, який в шостій ранку йде займати чергу за молоком.

Один раз ішов майор міліції Скоропад, а назустріч Євген. Майор думає - важна особа - брат голови спілки письменників України, та й каже до нього: "Добрий день!". Йона відповів, а майор простягнув руку, щоб потиснути. Йона каже: "Я вам руки не даю", а Скоропад питає: "Чому? "Бо ваша рука в крові", - відповів Йона.

Отакий був Євген Йона. Був подібний до своїх братів.

На вулиці Лесі Українки жив Володимир Бачмага. Євген Йона часто відвідував його. Обидва любили погомоніти про минуле. Я не раз приходив послухати ці розповіді, бо мені було це цікаво.

Євген Йона мав хист до малювання. В нього життя було трохи подібне, як в Никифора з Криниці - самоук, гонимий, хату свою рідну втратив. А хата Йонів у такому гарному місці стоїть: полудневий краєвид простягається аж на Звенигородщину.

Коли ми були вже дуже добре знайомі, то ми замовляли машину (я мав мапи областей України, розшукував, де є історичні місця) і подорожували. Є картина "Скит Манявський". Йона ставав посередині споруд і олівцем у блокноті щось собі зарисовував. Потім я дивився на цю зарисовку і майже нічого не було конкретно видно. Але потім на картині відтворював навіть кольори - то треба було мати дивовижну зорову пам'ять.

Так само - Галич. Ми з Богданом Гарапою полізли на верх розвалин замку, а Євген внизу лишився і в блокноті зарисовував. Так само в Олеську і в Підлиссю, в Берестечку.

Треба сказати, що по цих місцях возили нас Михайло Зьомко, Олекса Комендяк, Богдан Кочан. Їздили ми і автобусами, коли збирали більше товариство охочих. Але Євгену було тяжко їхати автобусом. Взагалі, пан Євген не поділяв того, що їздять відпочивати на море. Він дуже любив Карпати і вважав, що кожен мав би побувати на Довбушевих місцях, скелях, водоспадах.

Помер Євген Йона у 1988 році. Пан Євген передав мені частину своїх картин, інша частина пропала ще за його життя. Я зберігав їх вдома, але вважаю, що коли вже діє Винниківський музей, то місце цих картин саме там. Тому передаю в дар Музею ці картини (всього тринадцять).

Михайло Харчишин

У публікації збережено авторський стиль (Ред.)

На фото: Євген Йона, Богдан Гарапа, Михайло Зьомко, 1981р.


Читайте також:
Коментарі
avatar