Він забивав Яшину, пасував Лобановському...
31.01.2011
Зараз вже мало хто пам’ятає прізвище Володимира Сака. Мабуть, і найпалкішим вболівальникам "Карпат” воно ні про що не говорить. А Володимир Сак захищав честь львівського футболу ще на зорі становлення команди. У далекому 1964 році він 28 разів виходив на поля стадіонів у футболці "Карпат” і забив у цих матчах 4 голи. Його партнерами тоді були Ігор Кульчицький, Анатолій Крощенко, Йосип Фалес, Борис Розсихін, Юрій Сусла... У 1965 році Володимир Сак вже виступав у вищій лізі, в "Чорноморці”.

На жаль, доля невблаганна. Кожному з нас вона відводить певний відрізок життєвої стежини. І після відходу людини у вічність, залишаються тільки спогади про неї, про її діяння. Найкращі спогади залишилися у вболівальників „Карпат” про Володимира Сака, якого вже немає серед нас... Уродженець Полісся, він останні роки свого життя провів у мальовничому містечку Винники, де разом з дружиною виховував двох синів.

Авторові цих рядків пощастило двічі зустрічатися з цією щирою та непересічною людиною. Двічі, у 1993 та 2000 роках, на сторінках газет з”являлися  інтрев”ю з Володимиром Саком, у яких він розповідав про свою долю, про свою захоплюючу спортивну біографію. Ось що тоді розказав Володимир Сак, який захищав честь львівського клубу в далекому 1964 році (зіграв за „Карпати” 28 матчів і провів у них 4 м”ячі). У вищій лізі Володимир Сак виступав протягом 1965-68 років у складі одеського „Чорноморця”, зігравши за цей клуб 85 поєдинків.

- А з чого усе почалося, як ви прийшли у великий футбол, Володимире Трофимовичу?

- Народився і виріс я на Житомирщині. Футболом займався з дитинства. Пізніше доля закинула мене в Івано-Франківськ, де я виступав за місцевий "Локомотив”, потрапив у збірну області. У 1961 році мене запросили до збірної України. У її складі я грав на Всесоюзному футбольному турнірі школярів у Баку. Там нашими суперниками були збірні Росії, Грузії, Москви. У запеклій боротьбі наша команда виборола бронзові нагороди. Коли я повернувся додому, то мене запросили в івано-франківський "Спартак”. Для 17-річного юнака це вже було неабияке визнання. Виступав я в цій команді протягом 1961-1963 років.

- Далі були "Карпати”?

- Помиляєтесь. Спочатку мене запросили у київське "Динамо”. Я поїхав у столицю, подивився на все і... завагався. Чи зможу я пробитися в "основу”. Адже там виступали виключно "зірки”. Недовго думаючи, взяв квиток на літак і повернувся додому. Звичайно, керівникам киян це не сподобалося, вони "натиснули” на федерацію і мене дискваліфікували до кінця сезону.

- А як ви потрапили до львівської команди?

- Львів’ян тоді очолювали відомі фахівці - М.Кузнецов, С.Коршунов та Е.Юст. Вони й "поклали на мене око”. Склад "Карпат” був дуже сильним, і я, не вагаючись, погодився на перехід. Пам’ятаю перший гол, який провів у складі "Карпат”. Це було у грі проти запорізького "Металурга” у Львові. Я подавав кутовий і так "закрутив” м’яч, що він опинився у воротах...

- У складі "Карпат” ви провели лише один сезон. Чому?

- Підійшов час служити в армії, і мене хотіли перевести у львівський СКА. Але до того під час гри проти "Чорноморця” я сподобався тренерам одеситів. Вони вийшли у вищу лігу й мали намір підсилити склад. Я про все розповів Е.Юсту і він підтримав мене.

- Чи важко було закріпитися в основі "Чорноморця”?

- На початках було важкувато. Перший збір ми проводили у Болгарії, у Варні. Там у мене справи пішли не дуже добре. Але після повернення додому брали участь у футбольному турнірі. У грі проти "Кайрату” я провів один м’яч, і ми перемогли - 2:1. У другому матчі нашим суперником було московське "Динамо”, ворота якого захищав Лев Яшин. Мені вдалося забити гол, який знову став вирішальним. Після цього місце в "основі” мені було забезпечене.

- А що являла собою тоді ця команда?

- Це був прекрасний колектив, у ньому панували взаєморозуміння і взаємоповага. Хоча ми й були дебютантами у вищій лізі, проте виступали стабільно. Наприклад, в сезоні 1966 року лінія атаки "Чорноморця” мала такий вигляд: я займав місце лівого нападника, у центрі грали Валерій Лобановський та Віктор Каневський, на правому фланзі діяв Олег Базилевич. А були ще Валерій Поркуян, Петро Найда, Іштван Секеч, Семен Альтман, Юрій Заболотний...

- Це ж був "зоряний” склад. Цікаво, а яке завдання стояло тоді перед командою?

- У 1966 році ми боролися за збереження "прописки” у вищій лізі.

- Чому?

- Напад у нас був прекрасний, а от захист дуже багато пропускав.

- Як би ви охарактеризували Валерія Лобановського?

- Це дуже привітна та приємна людина. Усі його любили й поважали: гравці, тренери, вболівальники... Він не вживав спиртного, не палив. Пригадую, як під час обіду в одному з ресторанів у Тбілісі, вдячні вболівальники передали Валерію Лобановському пляшку шампанського. Він щиро подякував їм, і повернув вино...

- Чому він відіграв у складі "Чорноморця” лише один сезон?

- Усіх подробиць я, звісно, не знаю. Але мені відомо, що він не знайшов спільної мови з тодішнім начальником команди й одночасно головним тренером "Чорноморця” Юрієм Войновим. Такі випадки у футболі трапляються дуже часто. Взаємовідносини тренер - гравець інколи можуть бути вирішальними не лише для цих людей, але й для цілого колективу. Коли я ще виступав в Івано-Франківську, то до нашої команди запросили з Ужгорода Йожефа Сабо. Але він нашим тренерам не підійшов і змушений був шукати собі інший колектив. А незабаром він вже був основним гравцем київського "Динамо” та збірної... Ще один такий випадок трапився в Одесі. На оглядини до "Чорноморця” приїхав тоді ще дуже молодий Реваз Дзодзуашвілі. І нашим тренерам він також не підійшов... Зате через рік він вже грав за тбіліське "Динамо” й збірну.

- Як далі продовжувалася ваша спортивна кар’єра?

- Сезон 1969 року я провів у складі миколаївського "Суднобудівника”. З 1970 до 1972 року проходив службу в армії, у складі одеського СКА. Протягом 1973-1976 років виступав за кіровоградську "Зірку”, був капітаном цієї команди.

- Чи не хотіли ви стати тренером?

- Після закінчення футбольної кар’єри два роки працював тренером команди міста Іллічівська, що на Одещині. Наша команда виступала у першості України серед колективів фізкультури. Але доля склалася так, що я знову повернувся до Львова. Зараз живу у Винниках, футболом займаються мої сини - Володимир та Юрій.

- А яку б ви дали оцінку нашому футболу тепер. Який рівень українського чемпіонату зараз?

- Важко його однозначно оцінити. На мою думку, рівень нашого чемпіонату низький. Окрім київського "Динамо”, нема більше й кого відзначити. З іншого боку, саме у цьому чемпіонаті виріс і сформувався як гравець кращий бомбардир чемпіонату Італії, володар "Золотого м'яча", Андрій Шевченко. Ми також маємо непогану національну збірну країни. Тому скажу так: мені особисто більше подобається той футбол, у який грав я і моє покоління. Але дуже турбує те, що гине наш дитячий футбол. Ніхто по-справжньому ним не займається, заняття у футбольних секціях стають платними. А більшості батьків зараз важко знайти кошти ще й для занять спортом своїх дітей.

Розмову вів Володимир Гаврилів


Читайте також:
Коментарі
avatar