Ростислав Поточняк: „У фіналі Кубка-83 cуперник забив м'яч, підігравши собі рукою...”
02.02.2011
У 60—70 роки минулого століття одним з кращих захисників у колишній „союзній” вищій лізі, безперечно, був захисник „Карпат” Ростислав Поточняк. І захисну ланку галицького клубу неможливо було уявити собі без цього технічного й надійного гравця. Він дуже швидко звідав смак всенародної шани і слави. Адже під час знаменитого фІналу 1969 року був чи не наймолодшим футболістом львів'ян.

Народився  Ростислав Поточняк 26.01.1948 році в багатодітній родині у підльвівському містечку  Винники. Там навчався у СШ №29, там зробив свої перші кроки у футболі під керівництвом відомого дитячого тренера Богдана Маркевича.

За „Карпати” виступав протягом 1966-1977 рр., провів 338 матчів та забив у них 6 м”ячів. Захищав також честь  харківського „Металіста” (1978-1983 рр.). У вищій лізі за „Карпати” цей гравець провів 168 матчів і забив 2 голи, за харків”ян в елітному дивізіоні зіграв: 65 поєдинків (сезони 1982-83 рр.). Всього на його рахунку у вищій лізі 233 матчі та 2 голи. Володар Кубка країни 1969 року та золотих нагород переможця першості серед команд першої союзної ліги (1970 р. –в складі „Карпат”, 1981 р. – в „Металісті”). З харків”янами був чемпіоном України у 1978 р.

- Чи пригадуєте свій перший матч у зеленій футболці „Карпат”?

- Звичайно. Це було у 1964 році, у грі проти дублерів київського „Динамо”. А закріпився в „основі” тільки у 1966 р., коли провів 13 ігор. У цьому сезоні здобув місце в головній команді і мій земляк Роман Покора. Тоді ж у клуб прийшли Володимир Булгаков, Володимир Данилюк.

- А вже через три сезони львів”яни здобули свою найвагомішу перемогу, здобувши Кубок країни...

- Так. Це незабутній рік, непересічна подія... Незважаючи на те, що зустрічалися немісцеві клуби, трибуни вщерть заполонили глядачі. Проти нас виступали такі досвідчені гравці, як Кудасов, Сєростанов, Сінау, Єськов, Зінченко. Я провів усі 90 хвилин матчу. Та про все це вже стільки написано, що й додати більше немає чого. Можу додати лише те, що надзвичайно об”єктивно і професійно відсудив цей матч арбітр Карло Круашвілі з Тбілісі.

- Мабуть, після такого успіху надійшло багато запрошень з більш іменитих команд?

- Так. У цьому ж сезоні Віктор Маслов запросив мене в київське „Динамо”, пізніше неодноразово запрошував туди Валерій Лобановський.

- Не шкодуєте про те, що залишилися тоді у Львові?

- Якщо відверто, то шкодую. Справді, чому ж було не спробувати свої сили поруч з такими майстрами, якими були Олег Блохін, Володимир Мунтян, Анатолій Пузач, Вадим Соснихін... Адже тоді б була можливість росту спортивної майстерності, міг би підсилити свою гру. Та прислухався до чиєїсь поради, послухав сторонніх людей. А вони, як виявилося, дбали насамперед про свою вигоду. Але це виявилося тільки у 1977 році: після невдачі команди ці ж люди зі мною не церемонилися. Як і з іншими гравцями, тими, хто свої кращі роки віддав „Карпатам”.

- Чи погоджуєтеся з думкою, що „Карпати” середини 70-их років так і не розкрили свій величезний потенціал?

- Я в цьому переконаний. Досі не бачу в нашому футболі спортсмена, котрий би перевершив Яноша Габовду вмінням гри на „другому поверсі”. З ним міг би посперечатися лише Віталій Старухін з Донецька. А якою технікою володів Роман Хижак! Які чудові передачі вмів робити Петро Данильчук. Згадаймо самовідданість на полі Ігоря Кульчицького. Безперечно, ми заслуговували більшого. Що ж було причиною? Перш за все те, що вже після дебютного сезону у вищій лізі нам замінили тренера. А далі їх почали міняти щосезону... Коли ж в колектив знову повернувся Ернест Юст, то ми віднайшли свою гру. Згадайте, в 1975 році ми посіли шосте місце, а в 1976 – четверте. До останнього туру претендували на медалі, а рівень союзної ліги був надзвичайно високим.

- І знову ми повертаємося до сезону 1977 року...

- Після цього сезону наше керівництво вирішило проводити омолодження команди. Взагалі, цей процес розпочався дещо раніше, коли клуб полишили виконавці, які, на мою думку, ще б могли принести багато користі. Далі настала наша черга: мене, Ярослава Кікотя, Степана Крупея, Романа Гірника, Геннадія Лихачова, Остапа Савку – звільнили. Я дуже поважав Ернеста Ервіновича, нині покійного. Але переконаний, що різке омолодження колективу було помилковим. Наш тренер був чудовою, культурною, інтелігентною людиною, прекрасним фахівцем. Але такий крок – був його помилкою. Усі ми ще б прислужилися „Карпатам”. Але у Львові такі випадки не поодинокі. Адже жоден з нас без роботи не залишився. На другий рік я з „Металістом” здобув звання чемпіона України. З цим клубом вийшов у фінал Кубка країни, продовжив свої виступи у вищій лізі. Зі мною на поле у футболках „Металіста” виступали колишні карпатівці – Роман Давид, Геннадій Лихачов, Роман Хижак, Нодар Бачіашвілі, В”ячеслав Двуреченський. Чи ж не могли вони таку ж корсить принести львів”янам? Могли! Це ж трапилося і після невдалого сезону „Карпат” 1980 року, коли з команди знову звільнили цілу групу класних виконавців. Їх відразу ж підхопили інші клуби. Ігор Мосора, Василь Щербей, Юрій Дубровний та Григорій Батич виявилися найкращими у „Ністру” (Молдова), допомігши цій команді вийти у вищу лігу. А Григорій Батич там найповніше розкрив свої бомбардирські якості, забивши у першій лізі 25 м”ячів за сезон, а вже у вищій знову був кращим голеадором молдаван (5 м”ячів). А скільки ще львів”ян виступали тоді у клубах вищої ліги?

- Ці факти переконують. Хотілося б ще почути спомини про Ваш другий фінальний поєдинок на Кубок, вже у складі харків”ян...

- Вихід у фінал „Металіста” – вже успіх. Чому тоді поступилися „Шахтареві”? Назагал, гірники перед фіналом виступали невдало. А ми перемогли киян – 2:0, зіграли внічию з „ЦСКА” та московськими торпедівцями. Напередодні  фіналу до Харкова прибула інспекція з Москви – на комплексну перевірку. Замість планомірної підготовки, ми змушені були здавати найрізноманітніші тести, виснажувалися. Та авторитет нашого тренера Євгена Лемешка був настільки великим, що ми виконували усі його настанови. Гравці розуміли, що над ним також стоять московські інспектори, тому і в нього не було великого вибору. Можна тільки здогадуватися, чому для контролю вибрали саме час перед фінальною грою... Що ж до самого поєдинку, то суддівство в ньому було вкрай поганим. Досить сказати, що єдиний гол, який і вирішив долю Кубка, гірник провів, підігравши собі рукою. Я був поруч, тому дуже добре бачив цей епізод. Зазначу, що телеглядачі з екранів своїх телевізорів не могли цього зауважити. Та кому сьогодні це потрібно, он Марадона на чемпіонаті світу забив м”яч рукою...

- Які ж спогади залишилися у Вас від виступів за „Металіст”?

- Тільки найкращі. Поміркуйте самі – 30-40 тисяч вболівальників завжди палко підтримували нас. А це величезний моральний стимул для футболістів. У західному регіоні України чомусь побутує переконання, що Слобожанщина – давно зрусифікований край. Але це не так. Сергій Малько, Володимир Лінке, я впевнений, що ці імена ще й досі згадують прихильники футболу. Вони, уродженці Харківщини, були кваліфікованими, різноплановими гравцями. І чудово володіють рідною українською мовою.

- Окрім „Карпат” і „Металіста”, Ви також зіграли кілька матчів за київське „Динамо”. Розкажіть і про цей яскравий епізод своєї біографії...

- Це було у 1971 році. Киян запросили на товариські зустрічі в Австрію, а багато динамівців саме були викликані в збірну. І щоб підсилити „Динамо”, мене, Геннадія Лихачова та Остапа Савку запросили зіграти два матчі. Ми звели внічию гру з „Рапідом” (1:1) та здолали команду міста Лінц – 2:1.

- Що Ви найбільше цінуєте в людях?

- Те, що повинно бути притаманне кожному: чесність, порядність, працьовитість. Не терплю перевертнів – їх зараз розвелося дуже багато. Свого часу розхвалювали компартію, а тепер поливають її брудом. Я навіть можу зрозуміти, що тоді вони просто помилялися. Але тепер вони керують суспільством, повчають усіх. Переконаний, що у них на таке немає морального права.

- Свого часу Ви працювали на посаді старшого тренера „Карпат”. Чому залишили цю роботу?

- Окрім мене, керувати колективом бралася ще велика маса некомпетентних людей. Вони не займалися своїми безпосередніми обов”язками, а змушували мене постійно вислуховувати їхні „рекомендації”. І я, головний тренер, який знайомий з усіма найдрібнішими нюансами футбольного життя, до того ж несе відповідальність за результат, терпів усе це. Коли ж набридло, то я пішов...

Володимир ГАВРИЛІВ


Читайте також:
Коментарі
avatar