ЗНАМЕНИТІ ВИННИКІВЧАНИ: Павло Тарновецький
26.04.2011

Павло Тарновецький стрибає з жердиною
Павло Тарновецький стрибає з жердиною
У 80-х роках Павло Тарновецький входив до елітної когорти легкоатлетів і представляв колишній СРСР на Олімпіаді-88 у Сеулі. В інтерв'ю газеті "Винниківський Вісник" пан Тарновецький розповідає про цікаві аспекти життя радянських спортсменів.

Дехто вперше дізнається, що наших учасників змагань супроводжували агенти КДБ, майже всі гонорари від міжнародних організацій забирала держава. З'ясувалося також, що радянські тренери не довіряли перемогам на внутрішніх змаганнях у СРСР, адже їх нібито підтасовували. Багато було цікавого у житті радянського спортсмена.
Сьогодні легкоатлет та чемпіон Павло Тарновецький проживає у Винниках, працює у комунальному підприємстві та згадує про спортивну кар'єру. Ми почали розмову з приємного.


- Які нагороди в офіційних турнірах Вам пощастило здобути?

- У 1986 році я виборов золоту медаль на зимовому чемпіонаті СРСР. До речі, тоді я лише на чотири пункти випередив свого земляка - українця Бабія. Він і досі не втомлюється дорікати мені за це... Цього ж року в складі збірної СРСР здобув вагому командну перемогу - Кубок Європи. А в особистих змаганнях став срібним призером. Наступного року я був третім чемпіонаті на світу в Римі. Як бронзового призера чемпіонату світу мене запросили виступити на престижних легкоатлетичних змаганнях у Франції. Там також здобув перемогу...

- Як ви потрапили на Олімпіаду?

- Показником відбору для потрапляння в олімпійську команду був результат на міжнародних турнірах. Підозрюю, що на внутрішньосоюзних змаганнях не все було чесно. Адже кожен тренер намагався "просунути"  в збірну свого вихованця, тому результати домальовували. Бо ж це - звання, премії, закордонні поїздки, можливість придбати там різні дефіцитні товари тощо. Нікого за руку не зловили, але підозри такі завжди існували... Навіть тренер збірної СРСР якось на зібранні обмовився: "Я більше довіряю результату, який легкоатлет показав на міжнародному турнірі"... А за кордоном усе було чесно, бо там були зацікавлені в якомога вищих реальних досягненнях.

Саме за це нас, спортсменів, запрошували на комерційні турніри й пропонували за перемогу великі гонорари. Правда, радянським спортсменам залишалося від цих здобутків зовсім мало. Тоді все забирала держава, бо за володіння валютою простим мешканцям СРСР загрожувала в'язниця, як за володіння зброєю. Тому вдало виступивши за кордоном, я потрапив до складу збірної, яка поїхала на Олімпіаду-88.

- А як Ви там виступили?

- Посів 10-те місце. Річ у тому, що під час змагань мене залишили напризволяще, до мене не підійшов жоден представник нашої делегації, не дали навіть склянки води! Це при тому, що моїм суперникам після кожного виходу на старт й виступу подавали різні соки, робили масажі тощо. З ними працювали, їх підтримували, а я боровся один! Хоча й претендував на бронзу, але самотужки не зміг здолати опонентів.

- Як тоді оплачували вагомі перемоги спортсменів?

- Тодішні гонорари не можна навіть порівнювати з нинішніми. Ми мали скромні винагороди, хоча за результатами були на голову вищими від теперішніх українських легкоатлетів. Для прикладу, лідери збірної України мають у моїй дисципліні такий показник, з яким я в команді СРСР був лише на... 8-му місці. Але вони отримують винагороду у валюті тощо...

Годі й порівнювати сьогодення з минулим. Тоді запити Й потреби були ж зовсім іншими... Звичайно. Я ж не нарікаю. Порівняно з іншими громадянами СРСР ми, спортсмени, були в привілейованому становищі. Ми не бігали щодня на 9 ранку на роботу на завод чи в колгосп, де б отримували 120 карбованців. Ми працювали за індивідуальним графіком, мали відповідне харчування. Нас забезпечували всім необхідним. Тренувальні збори відбувалися в різних куточках СРСР, ми постійно їздили за кордон. При цьому я, захищаючи кольори Львівського СКА, отримував щомісячно 320 карбованців. Тут мені, як переможцю міжнародних змагань, надали двокімнатну квартиру, після чого поміняли її на трикімнатну.
Згодом без черги дозволили придбати автомашину. У країні суцільних дефіцитів це багато важило.
За це треба платити особистим життям, здоров'ям...

Так, маючи житло у Львові, я в деякі періоди перебував у ньому по кілька днів на рік! Усе інше - тренування у Сочі чи в Криму, змагання в СРСР чи за кордоном. Ось що значить великий спорт! А тепер відчуваю його наслідки, бо зі зміною погоди починають боліти старі рани, даються взнаки колишні травми... Я й завершив свої виступи у великому спорті через травми!

Павло Тарновецький 
(праворуч) з колегами-спортсмена (фото з італійської газети 1987 р.)
Павло Тарновецький (праворуч) з колегами-спортсменами (фото з італійської газети 1987 р.)
- Великий спорт пов'язаний з легендами, це не лише великі гроші, але й подеколи підкилимна боротьба, інтриги, зрештою, допінг... Чи стикалися Ви з цими явищами?

- З допінгом у своїй кар'єрі не "перехрещувався". Правильне фізичне навантаження, розумний режим, у тому числі й харчовий, подвоює сили та енергію. Декілька розумних фраз чи порад фахового тренера так можуть вплинути на спортсмена, що він у фіналі здолає краще підготовленого суперника!

А щодо підкилимних розбірок, то, на жаль, це постійний стан усього нашого життя, а не тільки спорту. Наприклад, на чемпіонаті світу в Римі німецькі багатоборці під час бігу взяли мене у "коробочку".

Для глядачів це непомітно, а досвідчені спортсмени, не зважаючи на те, що тоді вони представляли дві різні країни, знайшли порозуміння й так перекрили мені доріжку, що я виявився лише третім !

Перед стартом тоді до мене підходив один із представників французької команди, який був нащадком емігрантів з Одеси. Знаючи, що я вийду на старт разом із їхнім вихованцем, він розпитував мене про мою підготовку, можливості й результати. Я ж і не здогадувався, що поруч стоїть мій суперник і його тренер - жінка. Тому чесно розповів про свої сильні й слабкі сторони. Суперник, почувши мої відповіді, психологічно зламався.

Виходячи на старт, він заздалегідь уже був упевнений, що програє мені. Так і трапилося. До речі, про це мені значно пізніше розповіла його тренер.

- У радянський період кожну делегацію (не лише спортивну) за кордон супроводжували агенти тодішнього КДБ. Як у Вас складалися стосунки з ними?

- Я з ними не мав жодних стосунків, але ми, спортсмени, від цих агентів не відчували незручностей. Ось коли мене за кордоном запрошували на інтерв'ю, тоді не лише ці агенти, але й наші тренери намагалися сидіти біля мене, щоб я, боронь Боже, не мовив чогось антирадянського. Але ж ми були людьми свого часу й знали, що можна сказати, а де змовчати. Іноземні журналісти знали про це, бо дивлячись на суворі  обличчя цих "тайників , лише посміхалися...

- З ким Ви дружили зі світових зірок спорту? Можливо, товаришуєте з ними й донині?


- Був знайомий практично з усіма зірками минулих десятиріч, бо ж разом готувалися до змагань, перебували на зборах, турнірах. На території спортбази, що біля Києва, тренувалися всі найкращі спортсмени колишнього СРСР: легкоатлети, футболісти, баскетболісти, хокеїсти, важкоатлети. Завжди поважав і поважатиму нашу спортивну гордість Сергія Бубку. З 70-80-х років ми з ним потоваришували. Підтримуємо дружні стосунки донині. Під час кожного приїзду до Львова Сергій, не зважаючи на зайнятість, знаходить час зустрітися й згадали минулі літа.

- Не було бажання використати таке знайомство, щоб повернутися у великий спорт в якості спортивного функціонера?

- Його прізвище й так використовували чиновники різних рангів. Не хочу ставати в цей ганебний ряд. Пан Сергій розповідав мені, як його прізвищем користалися нечесні спритники. Колись один чиновник показав йому величезну кількість бланків заявок на різні дефіцитні товари, які він нібито сам подавав. Його авторитетом і прізвищем вже тоді прикривалися.

- Чому після завершення блискучої кар'єри Ви не залишилися у спорті?

- Мені запропонували очолити ДЮСШ, але зарплата директора тоді була такою, що в умовних одиницях вона б становила 5 доларів!.. Я відмовився, бо 5 доларів матиму шанс просто знайти на вулиці...

- Мабуть, не полишаєте надії повернутися у якості тренера?

- Так. Спорт - це ж усе моє життя. Я віддав спорту молодість, а він дав мені все, що я маю. На першому місці у мене моя сім'я - дружина і донька. Я живу й працюю для них. Хотілося би передати досвід, знання дітям, молодим спортсменам, тому не відкидаю можливості при нагоді стати тренером. Було б відповідне фінансування й умови, то взявся б тренувати дітей. Готовий навіть поєднувати тренерську діяльність зі своєю сьогоднішньою роботою. На жаль, у Винниках немає умов для нормальних тренувань легкоатлетів. Якщо гине великий спорт, немає вже і масового. А це втрата суспільної моралі, розповсюдження хвороб, поганих звичок, занепад суспільства. Щоб цього не сталося, нам разом потрібно працювати...

Розмовляв Володимир Гаврилів

Винники Plus  за матеріалами газети "Винниківський Вісник"

Читайте також:
 Публікації
 Винники
 Оголошення:

Читайте також:
Коментарі
avatar