Богдан Хробак: "Тепер нам кажуть, що ми їхали добровільно..."
08.08.2012
Богдан Хробак
фото: Андрій Жук
"Винниківський Вісник" продовжує розповіді про долі наших земляків-старожилів. Ці люди народилися в першій половині минулого століття, пережили багато бід, негараздів, катастроф. Але зуміли, змогли вистояти, не зламатися. Знайшли в собі сили розпочати нове життя, здобути професію, створити сім'ю й прожити так, "як Бог каже". В останньому номері газети опублікована розповідь про життя й нелегку долю старожила Богдана Хробака.

Пан Богдан - переселенець. Він народився і провів дитинство у мальовничій місцині. Його рідне село Негребки розташовувалося на споконвічних українських землях біля княжого Перемишля. Усі мешканці села були з діда-прадіда українцями, добре господарювали, а отже - добре жили. У них була своя греко-католицька церква, школа, куди до четвертого класу ходив учитися хлопчик. Неподалік, за межею Негребок, мали свої садиби й поляки. Але жодної неприязні чи непорозумінь із ними пан Богдан до війни не пам'ятає. Жили всі мирно, без жодних національних чи релігійних конфліктів.

"Окрім мене в сім'ї була ще моя старша сестра Ірина, - розповідає пан Богдан. - Я народився у 1934 році. Ми мали велику господарку, два лісочки".
Усі біди розпочалися з початком Другої світової війни. Під час одного з боїв німецький бронепотяг, курсуючи колією, поливав вогнем і їхнє село. Від куль здійнялася сильна пожежа, яка знищила багато селянських садиб. Після цього бою й родина пана Богдана залишилася на згарищі. Але тоді люди не мали часу нарікати на долю, нашвидкоруч звели тимчасове житло, щоб можна було перезимувати. Маючи свої лісочки, за деревину на будову й обігрів не турбувалися. Батько пана Богдана потихенько почав купувати й звозити цеглу на нове помешкання. Ніхто тоді й не думав, що їх усіх - українців Закерзоння -чекає ще більше лиха й зловісніша доля, що в Кремлі їм уже "написали" за них, хто й що робитиме після війни…

А почалися масовані атаки на тамтешніх українців, щоб вони вибиралися зі своїх осель - на схід. Усе робилося з примусу, людям оголосили про те, що вони мають переселятися - й усе! Коли не допомагали накази, то діяли силою, терором. Із далекого сорок п'ятого в пана Богдана досі залишився пекучий спогад про тодішній Великдень. Усюди, в навколишніх від Негребок селах, уже тривали терор, убивства й депортації. Малий хлопчина ще мало переймався тодішніми подіями, але запам'ятав, що поляки пообіцяли українцям дати можливість спокійно відсвяткувати найбільше християнське свято…

"Я хоча й був дитиною, але бачив, як до плебанії нашого священика підійшли невідомі мені люди, - після стількох десятиліть пан Богдан ніби зараз бачить ці страшні події Великодня сорок п'ятого року. - Вони постукали в двері. Їм відчинила служниця, в яку один із непроханих гостей впритул вистрілив. Жінка впала, а напасники накинулися на нашого священика і його рідних та й почали всіх катувати. Тільки коли закривавлені тіла священика та його рідних перестали подавати ознаки життя, бандити втекли. Ось таким був у нас останній Великдень на рідній землі".

Та це був не єдиний жахливий спогад пана Богдана про своє дитинство. Бо й рідного брата його дідуся, також священика, замордували вороги.
"Ми поїхали до дідового брата на весілля, - з сумом далі згадує про ці події пан Богдан. - Коли ми вже після забави зібралися додому, то родичі просили нас ще залишитися, хоча б переночувати. Але наші батьки вирішили поїхати додому, бо господарка була без догляду. А згодом дізналися, що саме цієї ночі, коли нас просили там залишитися, на родичів напали бандити. І вся сім'я й сам священик тоді загинули"…

Перелякані страшним, нелюдським терором люди зі сумом покидали домівки. Сім'я пана Богдана залишила там усе: лісочки, матеріали на хату, поле…
"Батько дуже хотів узяти молодого коня, накинули йому на голову мішок, щоб тільки затягнути у вагон, - продовжує розповідь пан Богдан. - Але могутня тварина, лякаючись, опиралася. Виходу не було, дуже дорогого коня довелося без торгу віддати тамтешньому полякові, бо потяг не чекав"…

Їхня сім'я після всього пережитого й довгої дороги нарешті прибула товарняком до Львова. Спочатку їх поселили на Сихові, що у 1945 році був просто селом. Жили у шатрах. Батько пана Богдана з його дідом почали шукати житло. Могли знайти його й у Львові, але з діда-прадіда господарі таки зуміли привезти зі собою коня й корову. Тому шукали таке житло, щоб можна було поруч тримати худобу, господарювати.

Врешті їх поселили на нинішній їхній садибі, що на розі вулиць І.Франка і Ломоносова. Тоді в глиняній хатині, хоча й під бляхою, ділили площу з господарями - поляками. Згодом польська родина змушена була виїхати у Польщу. Та добра й далі не було, бо й те, що змогли зі собою взяти з дому - худобу - забрали у колгосп. У Винниках - на вул.Галицькій - уже було це страшне радянське нововведення - колгосп!

Довелося батькам пана Богдана після пережитого насильницького вигнання ще й колгоспної кріпаччини спробувати. Але українці - сильні. Пан Богдан здобув фах водія, відслужив в армії. Усе життя працював водієм. Возив людей автобусом, не зробивши жодної аварії! Збудував хату, з дружиною виховав двох дітей, дочекався онуків.

Життя його не було легким, тому зараз важко хворіє.

"А ще мені прикро, коли нам, вигнанцям із рідної землі, кажуть, що ми поїхали звідти добровільно, тому жодних пільг для нас не передбачено", - завершує розповідь про свою долю пан Богдан.

І, справді, у своїй, власній, державі ми, українці, й далі залишаємося непошанованими. Відібрали чужинці звання Героїв України у наших героїв, тепер хочуть відібрати нашу мову. Чужинці-олігархи забрали все майно держави, триває жахлива русифікація. Наша держава платить величезні пенсії катам нашого народу, а герої, які боролися за Україну - ледь животіють на мізерні пенсії… Тому боротьба за справді свою державу ще далеко не завершилася.

А тепер ще хотілося б нагадати читачам про переселенців. Після Другої світової війни радянським і польським комуністичними режимами було проведено декілька злочинних депортацій. Українців, чеченців, литовців, латишів, кримських татарів, естонців радянська влада вивозила "до білих ведмедів". Поляки вигнали німців і українців із їхніх земель. Але після десятиліть, коли все "вляглося", жодна держава, яка постала після краху імперії зла, не взяла на себе важкої ноші - повернути насильно депортованих до себе, повернути їм чи їхнім нащадкам їхнє майно.

Це зробила лише наша Україна - бідна й пограбована чужинцями-олігархами! Україна взяла на себе зобов'язання повернути в Крим кримських татарів. На ці заходи вже пішли з мізерного державного бюджету мільярдні кошти. Але наші "антидержавні" чиновники штибу Симоненка, Ківалова, Колесніченка, Вітренко, Мартинюка тощо роблять усе можливе, щоб від "білих ведмедів" ніколи не повернулися депортовані українці та їхні нащадки.

І, на жаль, польська влада також не поспішає вирішувати питання з депортованими українцями. Чому так? Тому що в нас при владі чужинці… Так бути не повинно.


Володимир ГАВРИЛІВ


Читайте також:
Коментарі
avatar