Місце щасливих дітей
03.10.2012
Щасливі діти - це, однозначно і незаперечно, коли поряд мама і тато, дідусь і бабуся. Але, на жаль, батьки мусять працювати, дідусь і бабуся не завжди можуть залишитись з внуками і тоді змушені залишати цих крихіток з нянями або в садочках з вихователями. Чи можуть бути щасливими дітки з цими іншими людьми? Або хоча б з радістю залишатись з ними?

Помаранчевий будиночок у Винниках - це місце, куди я поспішаю щодня, щоб з усмішкою зустріти моїх крихіток, таких непосидючих, таких безпосередніх і до болю щирих! Як же я їх люблю!

Моя роботочка (так-так, саме роботочка, а не робота:)) - це місце, де не стихають дзвінкі голосочки і смішки, де постійно до тебе пригортаються ті маленькі діточки, яких просто НЕ МОЖЛИВО не цьомкати! Думаю, що зробила правильний вибір, коли вирішила присвятити себе праці з дітьми, у МІСЦІ ЩАСЛИВИХ ДІТЕЙ.

А було все так...

Вже у восьмому класі вирішила, що буду вчителькою іспанської мови і до цього прагнула завжди. В цей час при церкві Володимира і Ольги відкрився табір «Веселі канікули», де згодом я стала аніматором. Завдяки сестрам та братам салезіанам дуже полюбила працю з дітьми. Церква стала невід'ємною частинкою мене самої. З нетерпінням чекала літа, щоб почати табір, щоб подвір'я церкви наповнилося дітьми, щоб було весело, щоб знову відчути дух змагань, несподіванок, душевного спокою... та й самі аніматори стали для мене другою сім'єю. Один лише спогад про ті часи викликає посмішку. І так непомітно пройшло вісім років, щасливих вісім років! Весь цей час я присвячувала діткам.

А ще я навчалася в Університеті імені Івана Франка на філологічному факультеті по спеціальності іспанська мова та література. О ці прекрасні студентські роки!

І вже на п'ятому курсі, одного прекрасного дня мені запропонували роботу у дитячій академії «Fastrackids», вчителем англійської та іспанської мови. Коли я вперше туди прийшла, у мене був шок: мене оточив добрий десяток дітей, що ледь сягали мені до пояса! Одні хотіли маму, інші гратися, а треті видиралися на підвіконня... «Куди я потрапила?» -  це була моя перша думка. Другою була приблизно така: «Більше, ніж місяць я тут не затримаюсь!».  Та затрималась на 2 роки! Часто, повертаючись додому, помічала, що мої руки були у фарбі, клеї, фломастерах. Ці маленькі генії стали для мене дуже рідними.


Але життя вносить свої корективи і побажання. Цього разу це був дзвінок з університету, де я навчалася, мені запропонували там роботу. Із цікавості я пішла на співбесіду та й вирішила залишитися на кафедрі. Все стало таким незвичним, стільки дорослих, і усі - такі серйозні. О ні! Мені зовсім не було там погано! Я дуже любила викладачів кафедри французької філології... просто вже серце моє було зайняте тими малятами. Я хотіла повернутись до них...

І знову мене було почуто десь там на небі: моя колега Юля (а тепер директор нашого улюбленого садочку «Зернятко»), подзвонила і запропонувала працювати з дітками. Я не вагаючись відповіла - ТАК!

І вже тут розпочинається історія моїх унікальних дітей, моїх улюблених крихіток, про яких я можу розповідати безконечно!

Вже на третій день Андрій Андрійович, якому на той час було лише три рочки, заявив: «Коли я вилосту, ти будес моя зінка!» - ну і як можна відмовити такому красунчику?!


А ще, хочу поділитись одним, не скажу, що педагогічним, але секретом: мені набагато спокійніше, коли чую, як на другому поверсі мої ПЕТРИКИ П'ЯТОЧКІНИ тупотять ніжками, бігають то взад, то вперед. Як тільки запановує тиша, я одразу біжу на гору, бо знаю: що вже щось нашкодили, або думають нашкодити! І ось запанувала ця містична тиша... Я вже з острахом піднімаюсь в кімнату і бачу таку картину: мої малята сидять півколом, рученята чемно складені на колінках, на обличчях спокій. Яремчик підвівся і каже: «Іра, ми вирішили зробити для тебе сюрприз і чемно сісти на урок. Тобі сподобався наш подарунок?». Я, чесно кажучи, була шокована! Як такі малі діти можуть бути такими розумними?!

А ще у нас з'явився справжній любовний трикутник, усі хлопці нашого садочку в один голос заявляють, що люблять Ніночку. Вони і б'ються за місце, щоб сидіти біля неї, а коли йдемо на прогулянку, то це взагалі катастрофа! Хлопців – четверо, а у Ніни лише дві руки! Якось, пані Наталя (просто не можу, щоб не згадати цю прекрасну людину!) запитала: «Ніночка, а кого ти любиш з наших хлопчиків?», Ніна гордо подивилася у вікно і відповіла : «Нікого! Я люблю маму!».

Кожного дня ці маленькі непосиди приємно дивують! Це так мило, коли маленька Даруська забувається і називає мене мамою... Кожен день з дітьми – це велика несподіванка, я не знаю, що вони вигадають наступної миті! І саме ця непередбачуваність мене і приваблює!


Є ще один дуже особливий для мене момент – це тиха година. І це зовсім не тому, що доки малята сплять, я можу випити чашечку кави і трішки розслабитись. Річ у тім, що я люблю спостерігати, як мої «кошенятка», які ще двадцять хвилин тому кричали, перевертали кімнату, спокійно засинають, посапуючи носиками! Направду – ангельський сон! Їхні обличчя стають такими ніжними, а рученята стискають пухнастих іграшкових зайченят та ведмедиків. Завжди вкриваю їх ковдрами, зовсім легесенько цьомаю у щічку кожного і виходжу з кімнати.

Так радісно бачити, коли дітки, щасливі, зустрічають ввечері своїх батьків, обнімають їх і з посмішкою ідуть додому. Садочок затихає... але вже завтра у ньому знову затупотять невтомні ніжки малят, котрі з радістю залишаються в нашому "Зернятку"!

Малятка мої, я вас дуже сильно люблю!

Ось і весь секрет - цих маляток-ангеляток  просто треба дуже-дуже ЛЮБИТИ!

 Іринка Панчишин, dyvensvit.org

Читайте також:
Коментарі
avatar