Ярослав Шпаківський: «Дуже добре знав і пам‘ятаю отців Гірняка, Поточняка і Богонюка»
02.01.2013
Газета «Винниківський Вісник» продовжує досліджувати минуле нашого міста. Журналісти видання намагаються залучити все більше людей до цього. Адже їхні спогади – безцінний матеріал для нинішніх і майбутніх істориків, краєзнавців. Черговим гостем редакції став старожил Винник – Ярослав Шпаківський.

У Винниках пан Ярослав народився й виріс, тут він провів усе життя, багато років віддавши педагогічній праці. Цікаво, що батько пана Ярослава майже 60 років був дяком у винниківській церкві! А ще, перебуваючи зараз на пенсії, він перетворив свою садибу на яскравий квітник! Навколо його будинку від ранньої весни до пізньої осені тішать око різнокольоровими барвами квіти.

Як зазначає журналіст "ВВ" Володимир Гаврилів, пан Ярослав узяв на себе нелегкий обов‘язок посадити декоративні кущі навколо всіх освячених місць нашого міста. Тому влітку наших мешканців і гостей Винник тішать різнокольоровими барвами рідкісні види кущів, що оточують фігуру Матері Божої та інші місця, де ми вшановуємо Бога.

«На цьому подвір‘ї я народився й тут провів майже все своє життя, – розпочинає розповідь пан Ярослав. – Тільки тоді тут була стара хата. Це вже я збудував новий будинок.

Тоді у Винниках було зовсім інше життя, існувала німецька колонія, в районі так званої бойні компактно проживали євреї. Кожний з них мав свою справу: в одного замовляли борошно, в іншого – вугілля… Але не треба думати, що вони займалися лише перепродажем і наживалися на цьому.

Людина, в якої замовили мішок борошна, на своїх плечах несла замовникові. Так само було й із вуглярем. Він мав коня й віз, і коли було замовлення, то сам вантажив вугілля й привозив додому тим, хто потребував палива. Тобто, ці люди були працьовитими, самі виконували важку роботу… Під час війни їх не стало. Адже у Винниках було єврейське гетто. На цьому місці зараз наш Будинок дитячої та юнацької творчості. А під час війни там, за колючим дротом, перебували євреї.

Пригадую, я малий їздив кіньми на наше поле біля цього гетто. На його подвір‘ї стояла шибениця. А якою була доля євреїв, які жили біля нас, я не знаю. Можливо, їх знищили німці, а, може, хто й зумів втекти й урятуватися».

Цікаві спогади пана Ярослава й про інші події у Винниках під час Другої світової війни. Пам‘ятає він час, коли сюди прийшли німці. Їхні вояки пригощали дітей цукерками, шоколадом, іншими солодощами. Офіцери жили у хатах винниківчан, а солдати – у наметах, які встановили на лузі.

Зі слів пана Ярослава, у нашому місті було споруджено потужну захисну смугу для оборони Львова. Усе місто було перерите замаскованими окопами й дотами, які зробили зі стовбурів кремезних дубів. А лінію від діброви до села Чишки надійно перекрили огорожею з колючого дроту. Все було зроблено на совість.

Та сталінські стратеги перехитрили гітлерівців, бо обійшли цей укріплений район. Щоб не потрапити в оточення, німцям довелося втікати. Але саме їхню панічну втечу призупинила ця огорожа, бо солдати, які поспішали, не могли її швидко подолати…

А ще, пригадує пан Ярослав, радянські розвідники знали про цей оборонний об‘єкт, бо практично біля кожного укріплення були воронки від вибухів бомб. Цікаво, що й вони таки помилилися, бо жоден із набоїв не влучив у ціль.

Після відходу фронту місцеві мешканці розібрали доти на матеріал. Ще цікаво, що спорудженням цієї лінії займалися грузинські солдати, які перейшли на бік німців. Їх дуже добре забезпечували всім необхідним, бо у вихідні дні вони частували місцевих малюків шоколадом, мандаринами тощо. Але завжди нарікали на свою долю, стверджуючи, що і від німців, і від росіян на них тепер чекає лише одне – смерть.

«Коли була тривога, то нічне небо краяли десятки прожекторів, які вихоплювали силуети радянських літаків із чорної прірви неба, – мовить пан Ярослав. – А коли бомбили, то ми ховалися у сусідський підвал, наївно сподіваючись, що там ми були б у безпеці. Хоча це й було не так.

Ось як для мене минула війна – у постійному страсі й голоді. Пригадую, як двоє дітей бавилися у німецькому легковику. Вони щось зробили не так, і автомобіль покотився. За це мене побив офіцер, який, мабуть, гадав, що це я підмовив малюків на такий вчинок.

А ще один із німецьких солдатів дозволив мені вистрілити з пістолета. Та саме у цей момент нагодився військовий патруль, і цього солдата за таку розвагу зі зброєю взяли під арешт. Чомусь закарбувався у пам‘яті старший офіцер, який затримував порушника – він був одноруким.

Одного дня мене, малюка, вразив політ декількох сотень радянських літаків. Вони на сонці видавалися срібними. Цікаво, що жодна німецька зенітка не здійснила пострілу. Боялися видати себе. А коли б вистрілили, то бомбардувальники, мабуть, зітерли б наші Винники на попіл».

Як уже згадувалося, батько пана Ярослава майже шість десятків років був дяком у винниківській церкві. Тому малий Ярослав був у курсі всіх подій релігійного життя нашого міста. Від добре знав отців Гірняка, Богонюка, Поточняка, які правили у Винниках.

Отець Гірняк на Винниківській парафії зістарівся й помер. А священики Богонюк і Поточняк зазнали від сталінського режиму страшних репресій, переслідувань, тюрем і мук. Тому їхня смерть на совісті чільників радянських органів влади.

Добре пам‘ятає пан Ярослав і Володимира Грабовецького, якому місцева влада надала нещодавно звання «Почесний мешканець Винник». Зараз Володимир Грабовецький – відомий науковець, автор багатьох книг, академік, очолює музей Олекси Довбуша в Івано-Франківську.

«Я ж пригадую, коли Грабовецький вперше приїхав у Винники, то привертав увагу своєю колоритністю, – з усмішкою згадує про цей період пан Ярослав. – Адже він мав вбрання справжнього гуцула, топірець і капелюх із пір‘ям. Тому люди одразу ж звертали на нього увагу, а діти репетували з захопленням: «Гуцул»! А ще пан Грабовецький мав велике бажання співати у церкві, тому приходив до мого батька додому, щоб опанувати знання дяківства, церковного співу тощо. Батько терпляче передавав йому своє вміння. Був певний період, коли майбутній академік, заробляючи на кусень хліба, торгував у нашому місті газованою водою. А я, малий хлопчина, допомагав йому в цьому».

Дуже добре пам‘ятає пан Ярослав і відомого вченого-історика Михайла Крип‘якевича.
«Я не лише добре знав Михайла Крип‘якевича, він був моїм учителем, а через багато років ми з ним навіть працювали у школі сусідніх із Винниками Чишок, – ділиться далі своїми спогадами пан Ярослав. – У роки війни приміщення місцевої школи німці забрали під військовий госпіталь (сьогодні там Винниківська школа мистецтв). А ми вчилися в різних приміщеннях, іноді й у будинку на цей час заарештованої сім‘ї євреїв. У нас він викладав німецьку мову, а не історію. Згодом, коли він був стареньким, то директор школи у с.Чишки взяв його до нас на роботу. Адже радянська влада не враховувала попередніх заслуг людини. Тому відомому вченому забракло стажу для повної пенсії!!! І він був змушений у дуже похилому віці його заробляти, викладаючи у школі.

Мені було дуже прикро і за пана Михайла, і за деяких учнів, які навіть не уявляли, з яким ерудованим і відомим науковцем їм пощастило зустрітися в житті. Тому замість того, щоб перебирати невичерпні знання у цього старшого чоловіка, деякі недорослі неуки глузували з нього, робили йому різні збитки тощо».

Завершуючи розповідь про пана Ярослава Шпаківського, зазначимо, що його доля склалася щасливо. Хоча йому дуже довго згадували сталіністи про батька-дяка, та добрі знання допомогли здобути навіть не одну, а дві вищі освіти.

Спершу пан Ярослав закінчив Львівський зооветеринарний інститут. Працюючи певний час зоотехніком у Закарпатті, вирішив повернутися додому, до батьків.

Тут з великими перепонами, зважаючи на батька-дяка, що дуже не подобалося радянській владі, таки влаштувався у школу села Чишки. Виникла потреба у педагогічній освіті. Тому вступив і закінчив педінститут у Кременці (Тернопільщина).

Згодом перевівся у Винниківську СШ №47, якій віддав багато років свого життя. Зараз його працю успішно продовжують діти й онуки, які також стали вчителями. А ще свого часу, коли Україна здобула незалежність, земляки обрали його депутатом Винниківської міської ради.
"ВВ" продовжує досліджувати минуле нашого міста

Читайте також:
Коментарі
avatar