Творча спадщина М. Сопілки – цінне надбання української літератури
04.01.2013

фото: wikipedia.org
Її поезія і проза побудована на достовірних життєвих фактах, зокрема й про Винники.

Поетично-літературний вечір «До Сонця», присвячений українській поетесі, журналістці Юлії Мисько-Пастушенко (псевдонім – Мирослава Сопілка), відбувся у світлиці гуртожитку Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. Гжицького. Так вшанували 115-ту річницю з дня народження і 75-ту річницю з того часу, коли винниківчанку розстріляли у Бабиному яру.

Згадали сторінки життя і поезії М. Сопілки

Не можна сказати, що Мирослава Сопілка – це невідома постать в історії Винник. Вона відома, але заходів щодо її вшанування у Винниках давно не проводили. Єдиний, організований Товариством «Спадщина», відбувся ще на початку 90-х рр. Літературно-музичний вечір «До Сонця» став можливим завдяки заліку з національного виховання, до якого студенти готували реферати-дослідження свого родоводу. «Описуючи родинне дерево, розповіла про рідну сестру свого прадідуся – Юлію Мисько, яка була поетесою і мала псевдонім Мирослава Сопілка, – каже студентка ІІ курсу Галина Мисько. – Перевіряючи роботи, куратор нашої групи – доцент, мешканка Винник, голова ЛОО «Товариство українок ім. О. Басараб» Ярослава Ваврисевич, звернула увагу на це дослідження і вирішила, що з моєю допомогою потрібно ознайомити студентів з творчістю Мирослави Сопілки, яка народилася, виросла, творила у Винниках, бо сьогодні про неї мало що відомо. Ідея Ярослави Ваврисевич реалізувалася завдяки спільній допомозі студентів ЛНУ ветеринарної медицини та біотехнологій С. Регусевич, О.Вакульчук, А. Вовк, які декламували поезії М. Сопілки, магістрантки О. Новак (грала на скрипці)».

Досліджень життя, літературного і прозового доробку Юлії Мисько небагато. Додати нові штрихи до вже відомих фактів змогла Ірина Мисько – дружина племінника Мирослави Сопілки, яку організатори запросили на вечір. Жінка добре пам’ятає, що коли вийшла заміж, то нічого не чула про поетесу, бо в родині було заборонено про неї говорити. Вона розповіла студентам, що у Хрущовську відлигу члени Спілки письменників добилися посмертної реабілітації М. Сопілки. Судово-слідчу справу переглянули у 1958 р. Участь у процесі реабілітації поетеси брали Олесь Гончар, Юрій Смолич. «Відомі письменники приїжджали до нас, запитували свекра про Юлію, а він боявся розповідати, бо не забув того, як жорстоко його катували у 1939 р., вибиваючи інформацію про сестру, – пригадує Ірина Андріївна. – Тоді, переживаючи за долю сім’ї, він спалив усі її документи і «папери». Шкода, що так сталося, адже вона була таки відомою, твори Мирослави Сопілки користувалися популярністю не тільки в Україні. Їх передруковували у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Канаді, США. Збірка поезій «Роботящим рукам» побачила світ у 1931 році. Але багато віршів так і залишилися невідомими для читачів. Книжка «До сонця» (1973) містить частину вибраних поезій і провінційний репортаж «Про затишне місто Забобонники». У Винниках є усього дві такі книжечки – у мене і в дорослій бібліотеці». Також родина Миськів поділилася на час літературного вечора світлинами, на яких – тато, мама, сама поетеса, її діти. Також студенти могли переглянути старі газети, журнали, в яких були опубліковані твори М. Сопілки.

Непроста доля жінки з Маріївки

…Ірина Мисько показує хату, де народилася, виросла, ростила двох діточок Юлія Мисько. У цьому старенькому будиночку на Маріївці (тепер вул. Хмельницького, 15), бідний селянин з дружиною, яка «обшивала» чужих людей, виховували п’ятьох дітей. Коли дівчинці було 14 років, мама померла. Батько вдруге оженився. І у родині стало на двоє малюків більше.

У восьмирічному віці Юля почала навчатися у Винниківській початковій школі. Провчилася чотири роки, а далі дванадцятирічною дитиною була змушена заробляти на кусень хліба. У 20-х рр. Ю.Мисько працює помічником верстальника в одній із львівських друкарень, а згодом – робітницею на тютюновій фабриці у Винниках. За участь у страйках, зв’язки з революційним підпіллям, дружбу з членами КПЗУ її двічі заарештовувала польська дефензива (1929-1930 рр.). У цей час її чоловік Михайло Пастушенко залишився безробітним. Його звільнили за організацію страйків на дріжджзаводі. На Юлію впав тягар утримання сім’ї, а ще вона захворіла на туберкульоз. У травні 1929 р. редакція журналу «Вікна» скликала Першу нараду пролетарських письменників Західної України. У її роботі взяла участь вже тоді відома поетеса Мирослава Сопілка. Її обрали заступником члена управи «Горно» і затвердили постійним працівником «Вікон». Її твори часто публікували, жінка працювала з молодими авторами.

Постійне переслідування, бажання жити у вільній Радянській Україні посприяли тому, що сім’я Пастушенків залишила Винники і переїхала у Могилев-Подільський. До 1932 р. Юлія працювала там у музеї. Ірина Мисько розповідає, що її чоловік бачив листи, які надсилав додому син Пастушенків – Богдан. У конвертиках були засушені листочки, мабуть, Богданчик сумував за Маріївкою. А далі – родина переселилася у Харків. І відтоді зв’язок з Винниками втратився. Відомо, що Пастушенки переїхали ближче до Києва. Спочатку чоловіка, а потім і Юлію заарештували, звинувачуючи у шпигунстві для польської розвідки. Поетесу розстріляли у Бабиному Яру в листопаді 1937 р.

«Ми намагалися дізнатися про долю дітей Юлії Мисько-Пастушенко, – каже Ірина Андріївна. – Знайшли, що вони були в приймальнику-розподільнику в Пущі Водиці. А що далі з ними сталося – невідомо. Ми відіслали туди листа з проханням надати інформацію про перебування дітей, а отримали відповідь, що під час війни на будинок, у якому був приймальник-розподільник, впала бомба, тому не збереглося ніяких документів. Думаю, якби Богданчик був живий, він дав би про себе знати, адже хлопчик знав адресу, бо писав листи додому».

Працівники тютюнової фабрики заробляли стільки, що тримали коней, корів, наймали наймитів…

Якими ж були Винники 82 роки тому? На це запитання відповідала Ярослава Ваврисевич уривками з прозового твору Мирослави Сопілки «Про затишне місто Забобонники», що написаний 1930 р. Сама письменниця назвала його «провінційним репортажем». І хоча там ніде немає слова «Винники», але вже з перших рядків зрозуміло, що саме про нього – «не село, не містечко, а місто» – йдеться у творі.

Отож, як виглядали тодішні Винники? «Шестикласна школа повшехна (польська), розкинена у трьох старих брудерах, що лишилися ще з часів панщизняних, коли ще наше місто було собі звичайнісіньким селом з маленькими курними хатками і величавим палацом та будинками для двірських форналів (наймитів). Небіжечка Австрія на місці, де був палац, заложила фабрику тютюну. А будинки, де колись містилися родини форналів, призначила для школи. І так воно й досі зосталося».

Це був 1930 рік, а нова школа у Винниках з’явилася тільки через 61 рік! Попри погані умови для навчання, діти мали тоді й «переваги»: «Кожного тижня в суботу відбувається ярмарок, якраз під самісінькими шкільними вікнами квічать свині і поросята, мекають телята… У цей день дітвора має фрай (вихідний). Прийдуть діти до школи, помоляться, відспівають «Сердечна матко», а вчитель каже: «Ідіть, діти, додому. Сьогодні науки не буде, бо ті ординарні свині, хлопи й баби так кричать, що звар’ювати можна».

У той час у Винниках були три фабрики (цегли, дощок і тютюну), пожежна охорона, кіно, різні товариства, кооператив, повітовий суд, адвокат, а також кільканадцять реставрацій і пив’ярень, церква, костел і божниця, залізничний двірець тощо.

Найкраще заробляли на фабриці тютюну, на якій працювали кілька сотень жінок і кілька десятків чоловіків. М. Сопілка пише: «Завдяки тому, що фабрика тютюну державна, то заробітна платня тут краща, ніж по інших заводах. Робітники й робітниці вважають себе за щось вище від тих, які працюють по інших фабриках. Є між ними більшість таких, які мають власну хату, тримають одну або дві кози, кілька курей, служницю, щоб дітей доглядала. А є й такі, що мають по кілька моргів поля, і коні, і корови, і наймитів. А самі на фабриці працюють, бо тут заробити можна…»

У репортажі є критика, багато цікавої інформації про життя у Винниках на початку ХХ століття. Читаючи повість М. Сопілки, мимоволі порівнюємо написане із теперішнім містом. Щось у ньому змінилося, щось – ні. Але, мабуть, ми також вважаємо його улюбленим і затишним.

Лариса КУБСЬКА, газета "Винниківський вісник"
Життя і поезія М. Сопілки

Читайте також:
Коментарі
avatar