Глинянська дорога – Ялівець - Гори - пивоварня Грунда - «Маріївка» - Млинівці – «Забава»
15.02.2013

Кліматичний заклад "Маріївка" між Львовом і Винниками, 1887 р.
фото: lv.at.ua
По такому маршруту колись добиралися з центру Львова до Винник.

Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у суху погоду, починалася біля Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло Горів, через пивоварню Грунда, вздовж  р. Маруньки і виходила на Забаву. Називалась вона нижньою дорогою. У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець», «цісарська дорога».
 
Маршрут починався з Глинянської дороги. Глинська або Глинянська дорога  називалась  ще з XV ст.  У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва – Личаківська. У 1787 р. Глинянська  вулиця стала головною артерією Личакова. Нею простягалися цісарський гостинець на Золочів, де він розгалужувався на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Чорного моря. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця називалась Східною (Oststrassе). У 1944 р. її перейменували на В. Леніна. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву.

Там, де закінчується підйом вул. Личаківської і вона стає рівною, тривалий час стояпа рогатка — пристосування, яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської рогатки.

У районі Личаківської рогатки (перехрестя сучасних вулиць Пасічної та Личаківської) маршрут перетинав місцевість — Ялівець (Яловець) .

За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-х роках. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості. Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Ялівець. Місцевість також мала й іншу назву — «Машів».

Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова. Наприкінці XIX ст. тут збудовано кавалерійські казарми, які у 1920-х роках використовувались як табір для інтернованих та полонених українців. Пізніше тут розміщувався 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 р.казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР. У 1920—1930-х рр. територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам'яницями. У 1950-х рр. в ярах Ялівця створено велике звалище військової техніки.

За Ялівцем починалося село Гори.

Село було приєднано до Львова лише у 1958 р. До 1958 р. межі Львова закінчувались біля вул. Букової. Далі йшла територія с. Гори (На Горах, Підгори), що належали до Винниківського району, відрізок нинішньої вул. Личаківської на території цього поселення називався вул. Міцкевича. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву (Личаківська). Місцеві жителі ще й досі цю територію називають «Під Горами».

У с.Гори знаходилася броварня Грунда, куди заходилось на пиво і на новини.

Пиво Грунда славилось далеко за межами Львова. Броварня заснована у 70-х рр. XIX ст. У 1922 р. Львівське Акційне Товариство Броварів та віденська фірма «Маутнер-Маргоф» на базі броварні створила Акційну спілку «Лисиницька фабрика пресованих дріжджів та спирту». З 1945 р. це – Львівський дріжджовий завод. Недосконала система очистки стоків мала шкідливий вплив на Маруньку, практично знищила її. У 1994 р. на місці дріждзаводу створено АТ «Ензим».

За Горами дорога проходила біля кліматичного лікувального закладу «Маріївка».

Близько 1885 р. львівський підприємець Еміль Браєр збудував у долині річки Маруньки недалеко від сучасного Винниківського озера кліматичний лікувальний заклад «Маріївка». Заклад було розташовано у мальовничій околиці Львова, на узгір’ї серед великого парку, тут застосовували найсучасніші методи лікування та процедури. Під керівництвом інженера на території санаторію звели кілька красивих будівель: каплицю, житловий будинок – «Віллу», літній будиночок, званий «Швейцарка» та «Курхауз» - санаторний будинок із гімнастичним і більярдним залами. У дворі викопали колодязь, глибиною 17 м.

Окремо стояла так звана ледовня. Взимку на ставках вирубували брили льоду, складали їх у спеціальні тунелі, зберігали так впродовж усього літа і використовували для потреб санаторію. Територію «Маріївки» прикрасили гарними клумбами, декоративними кущами. Навколо санаторію висадили бузок, жасмин, сосни і туї. У санаторії лікували, в основному, хвороби опорно-рухового апарату. Лікувальні грязі привозили у бочках з Італії, до послуг пацієнтів були тренажерний та масажний зали. Санаторій мав обладнання, яке за призначенням і принципом дії нагадує сьогоднішні солярії, сауни і джакузі. Головний акцент «Маріївка» робила на водолікуванні, сонячних ваннах, чистому повітрі і спеціальній дієті.

Наприкінці XIX ст. Браєр збанкрутував, його майно продали з аукціону, заклад придбав відомий інженер Карл Ріхтманн. «Маріївка» існувала до I світової війни.

Дальше дорога пролягала вздовж р. Маруньки, через Млинівці на "Забаву".

Першу письмову згадку про Млинівці маємо  в джерелах за 1365 р., а у  1453 р. селом заправляв вже старшина Микола – тивун (категорія привілейованої сільської старшини княжого часу).

Як виглядало село Млинівці в ХVІ ст., можна уявити з цікавого документа, виявленого професором  В. Грабовецьким у Львівських городських книгах Центрального державного історичного архіву України в м. Львові (ф. 9, т. 333, арк. 564-570). У цьому документі іде мова про спір між феодалами, власником села Винник і власником села Млинівці, про кордон між ними в 1542-1568 рр. З документу видно, що село Млинівці (1543 р.) знаходилось «під тією дорогою, яка вела з Винник до Львова» і було приватною власністю католицького ксьондза Мніщковського, який успадкував його від своїх предків.
 
У селі проживали селяни-кріпаки «піддані» католицького ксьондза, які змушені були виконувати важкі феодальні повинності: панщину, натуральні, грошові, церковні та інші данини.

У центрі села був панський двір, озеро з греблею, млином і корчма. В 1542 р. тут мешкав якийсь Коваль, хата і кузня якого лежала «на віддалі пострілу з лука» під високою горою (теперішньою «Лисівкою»). Вона розділяла Млинівці від Винник. Власник щорічно отримував значні прибутки не лише з панщини, але й ставу, де була риба, і з кількох млинів та корчми. Свою продукцію з поля: ярину, овочі, збіжжя і навіть лісові плоди селяни продавали або в самому Львові, або в галицькому передмісті цього міста.

Як це велося в середньовіччі, шляхта сусідніх сіл намагалася збільшити свої земельні володіння за рахунок сусідніх сіл прямим насильством. Тоді між шляхтою велися постійні чвари, які закінчувались судовими процесами. В середині ХVІ ст. власники Винник шляхтичі Лагодовські намагались захопити частину Млинівців і повели суперечку за грунти з власником села ксьондзом Мнішковським. Цей судовий спір розглядався двічі у ХVІ ст.

Справу розглядав Львівський міський суд. Судова комісія була змушена прибути на місце, щоб обстежити території і примирити сусідів. Однак це не полегшило становища селян Млинівців і вони ще довго терпіли від здирств винниківських шляхтичів.

Наприкінці ХVІІ ст., під час наступу татар, село було знищено, залишилось кілька хат навколо ставу, які були приєднані до Винник. Після цього ставом володіли окремі власники, а село Млинівці зникло з карти, тільки деякий час тут працював ще млин.

За Млинівцями де долина Маруньки стає широкою, починається околиця Винник з мелодійною і веселою назвою «Забава».

На луках над Марунькою люди збиралися на обрядові дійства, свята, забави, звідси і назва урочища. На південному схилі лісу, відкритому до сонця, здавна плекали виноград, що і дало згодом назву місту Винники.

Сіножаті над Марунькою називались «Бліх», «На бліху», від німецького «bleichen», що означає «відбілювати». Тут господині прали і відбілювали на сонці домоткане полотно.

З побудовою цісарської  Нижня дорога не перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади і переваги – була коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на новини. У важкі повоєнні роки, коли проїзд у автобусі був розкішшю, багато мешканців Винник діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою дорогою.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР
Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги
Фото: http://lv.at.ua/

Читайте також:
Коментарі
avatar