Топоніміка Винник та околиць (част.III)
07.05.2013
Продовжуємо на нашому сайті  публікації доцента ЛНУ ім. І.Франка Андрія Байцара по топоніміці Винник та околиць.

Чортова (Чатова) Скеля


Назва скелі «Чортова» – сучасна. Раніше скелю називали «Чатова», тому, що місцеві мешканці з неї чатували за підходом татар. Привертають увагу історичні події, пов’язані зі скелею: Високий Замок, Лиса гора, а також Чортова (Чатова) Скеля були спостережними пунктами, на яких перебували княжі чати, що стерегли підступи до давнього Львова. Поширена в Галичині легенда про «чортівські назви» не оминула й скелі.

Існують кілька  легенд щодо походження назви гори.

За переказами, чорти розсипали великі камені, і один із них впав у Винниківському лісі, один біля села Пеняків, ще один біля Підкаменя. Тому скелю у лісі Жупан і назвали у народі Чортовою (Чортівською).

Інша  легенда розповідає, що колись чорти заповзялися знищити собор Святого Юра. А нечиста сила має міць до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.

Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.
Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.

Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.

Там  вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.

Третя легенда, ще цікавіша. Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових Скелях.

У погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.

Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище чаїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.

Та от урешті уклали львів'яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.
Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.

Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.

Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.
І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.

– Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.

– Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.
– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.

– Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо

І пішли вони удвох з посланцем до Чортових Скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.
Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася до підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

Хоча деякі історики вважають, що насправді скеля мала називатись Чатовою, бо на її вершині чатували воїни і виглядали, чи з'являються на горизонті відлуння пожеж від татарських набігів.

Четверта легенда про ключ від скарбу під Чортовою Скелею.

Довго полювала міська сторожа на розбійника Федька Чугая, та врешті решт схопили і заточили до тортурні. Кат впродовж кількох днів намагався вибити з в’язня бодай щось про його товаришів та їхні криївки, але все намарне. Лежачи змордований без клаптика живого місця на тілі, Федько марив про своїх друзів і про те, як вони на прудких конях увірвуться на Ринок і врятують його від страти. Аж ось нарешті надійшов його останній день. Раннім ранком вивели Федька з катівні. Мав на шиї зашморг, кінець якого тримав у руці кат.

Сторожа, озброєна галябардами і флінтами, оточила їх з усіх боків.
Шибениця вже чекала попід Ратушею. Федько кидав довкола неспокійними очима, намагаючись упізнати своїх кумплів у юрбі цікавих. Не міг він знати, що частина його розбійницького загону загинула день перед тим під час облави, а решта розпорошилася і рятувалася на віддалених хуторах.

Коли врешті збагнув, що порятунку не буде, зі смутком і байдужістю пропустив повз вуха вирок смерті. Так само механічно поцілував хреста священикові й висповідався. І тільки зійшовши за катом на драбину, мовби знову на світ народився. Поглянув на тлум людей і гукнув:

– Гей, люди! Біля Чортової скелі під смерекою закопав я золоті і срібні гроші! Сховані вони в залізній скрині, а ото ключ від неї.

Із тими словами скинув з шиї металевого хреста і простягнув на руці. Кат щойно зараз помітив, що хрест має зазубрини, такі, як у ключі. Аж очі йому на лоба полізли, що раніше про те не здогадався, бо був би з шкіри виліз, а видобув би з Федька його скарб.

Але ніхто з юрби не рушив з місця за тим ключем, і тоді кат простяг було руку за ним, але Федько змахнув правицею і ключ полетів людям під ноги. Може б хтось й підняв, але в одну мить невідь звідки об'явився чорний пес, схопив ключа до писка і, заки хто небудь отямився, зник безслідно.

П’ята легенда. У 1648 р. в околицях села Лисиничі був розташований табір військ Богдана Хмельницького. На Чатових скелях (як вони тоді називалися) був сторожовий пункт, з якого було видно всі околиці. Козаки захопили його без особливих зусиль і утримували навіть тоді, коли основні війська Богдана Хмельницького змушені були відступити від Львова через зраду кримськотатарського хана. Польські війська все-таки здобули цей важливий стратегічний пункт на підступах до Львова, але ціною дуже великих втрат. Хтось із них сказав тоді, що це справжні Чортові скелі, а не Чатові. Так ця назва і закріпилася за скелями.

Сучасні любителі перейменувань хочуть повернути скелям колишню назву «Чатові», бо назву «Чортові», мовляв, дали поляки. Все так. Тільки чому дали таку назву? Та тому, що козаки їх затято боронили, тобто в назві відображено героїзм козацьких військ.

Гора Жупан

Існує легенда щодо походження назви – сталося так, що поляки оточили козаків у Винниках під горою. Було це в той час, коли  Б.Хмельницький облягав Львів. Поки не звечоріло, козаки боронилися як могли, а в сутінках зійшли на гору. Порозвішували жупани на кущах та деревах і запалили вогні. Під покровом ночі козаки втекли Лисинецьким трактом. Поляки на світанку кинулися штурмувати гору і застали тільки попіл від вогнищ і жупани козацькі. Відтоді гору назвали Жупан.

Інша легенда виглядає ще романтичнішою. Восени тут стояли козаки Богдана Хмельницького. Як каже один з переказів, сам Богдан Хмельницький назвав тоді гору Жупаном. Якийсь час ставка гетьмана була на схід від Винник біля с. Миклашів. У тому місці досі ростуть дуби Б. Хмельницького. Якось, під’їжджаючи до Винник, Хмельницький зупинився вражений прекрасним краєвидом. Гора, що здіймалася над Винниками, виглядала, ніби гаптована золотом і пурпуром. Це виблискувало на сонці пожовтіле листя і дозрілі червоні ягоди шипшини. Милуючись горою, гетьман сказав: «Красива, як козацький жупан».

Гора Шипшина

Сьогодні шипшини на горі небагато, але у минулому її кущі густо вкривали схили гори. Коли шипшина зацвітала, ліс здіймався над Винниками як велетенський рожевий букет.

Гора Лисівка

Колись гора була незалісненою і на її схилах вирощували виноград.

Америка (На Америці)

Колишня вулиця М.Шашкевича, тепер —  вул. Лесі Українки. У творі Мирослави Сопілки «Про затишне місто Забобонники» (1930 р.) так іронічно подається опис цієї місцевості: «Америка ж славна колись була своїм болотом, і, мабуть, розказують старі люди, лише тому Америкою зветься, що колись дуже давно у тім місці люди по вулицях човнами через калабані переїздили. Пішоходом можна було втопитися. Отака-то історія нашої Америки». Пройшло майже століття, а вулиця Лесі Українки не змінилася.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР 

Далі буде

 2 частина  1 частина

Читайте також:
Коментарі
avatar