Німецька колонія Вайнберґен у Винниках (Част.I)
19.09.2013
Цього року виповнюється 230 р., як на терени Львівщини масово почали прибувати німецькі переселенці, започаткувавши цим створення так званих колоній.

Влітку 1772 р. Росія, Австрія, Прусія провели перший поділ Речі Посполитої. Австрія окупувала Руське (без Холмщини) і Белзьке воєводства, окраїни Подільського і Волинського воєводств, а також три етнічні польські землі – південну частину Краківського, Сандомирського і частину Люблінського воєводств. Входження Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільно-політичного  життя. Впродовж  XVIII-XIX ст. сільське господарство складало основу економіки Галичини. Ставлення Габсбургів до своїх нових східних провінцій як до слабо заселених і промислово відсталих територій дозволяло уряду вирішувати демографічні проблеми старих територій, а також спроваджувати переселенців з Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату.

У 1782 р. австрійським імператором Йосифом ІІ було розпочато колонізаційну програму з організації і підтримки еміграції десятків тисяч німців-колоністів на територію Галичини. Саме в німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту промислової продукції та аграрно-сировинний придаток митрополії.

Уже влітку 1782 р. у Галичину стали прибувати німецькі поселенці, переважно цілими сім’ями. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі у 1783 р. (на цей рік припадає заснування понад 35% усіх німецьких колоній Галичини  80-90-х років XVIII ст.). За кілька років поселенського руху до Галичини прибуло 2 827 родин. Їх загальна кількість складала 12 475 осіб. Австрійський уряд запросив у Галичину переселенців з німецьких провінцій своєї держави і з сусідніх країн (Пруссії, Саксонії, Баварії, Польщі). Назви деяких колоній вказують на їх генезу, наприклад Фалькенштайн.

Згідно з графіком краєзнавця Г.Брауна, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14 257 осіб; а в 1802-1803 рр. до них приєдналися ще 478 осіб (разом – 14 735 поселенців). Зокрема, за 1783-1784 рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8393 особи), Саарщини (1424), Гессен (1177), Вюртемберґ (1060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотаринґії (416), Люксембурга (69).

Австрійська програма міґрації німців в Галичину передбачала значне інвестування за рахунок державного бюджету. Міґранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення Австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося. Розташування колоній в історично-сформованій системі розселення Галичини відбувалось шляхом ряду державних та приватних акцій, яким відповідають певні періоди.

Етапи державної колонізації: I-й період – 1774-1781 рр. (Марія Терезія) – охоплював тільки міську колонізацію, проте нові поселення не закладались; II-й період – 1781-1785 рр. (Йосиф II) – широка колонізаційна політика передбачала сільську колонізацію. На цей час припадає найбільша хвиля німецького розселення; III-й період – 1785-1802 рр. (Леопольд) і IV-й – 1802-1805 рр. (Франц І)  – спад колонізаційного руху, кількість колоністів становила близько однієї третьої поселенців Йосифінського періоду. До 1830 р. у невеликих кількостях поселяли німців на державних грунтах, натомість приватні землевласники були зацікавлені в поселенні колоністів, починаючи від 1783 р. до 1870 р., але у відносно дрібні колонії.

У Львівському повіті ще з часів Галицько-Волинського князівства мешкали німці.   Німецькі колонії Львівського повіту виникли у такій хронологічній послідовності: Острів – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Розенберґ – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Кальтвассер – 1784 р. (тепер Зимна Вода — село в Пустомитівському районі); Фалькенштайн – 1784 р. (тепер Соколівка — село в Пустомитівському районі); Вайнберґен – 1785 (присілком Вайнберґена була німецька колонія Унтерберґен, у якій з 55 осіб німцями були 49 (89,1 %);  Дорнфельд – 1786 р. (тепер Тернопілля — село в Миколаївському районі); Фордерберґ  – 1786 р. (тепер околиці м. Городка); Лінденфельд – 1788 р. (тепер Луб'яна — село в Миколаївському районі); Райхенбах – 1789 р. (тепер Красів — село в Миколаївському районі); Хоросно Нове – 1789 р. (тепер Хоросно — село в Пустомитівському районі); Айнзідель – 1836 р. (тепер Сердиця — село в Пустомитівському районі).

Менш відомі німецькі колонії: Богданівка (місцевість у Франківському та Залізничному районах Львова); Сигнівка (місцевість Залізничного району Львова); Ебенау (тепер Стоділки — село в Городоцькому районі Львівської області);  Брунендорф; Бурґталь; Отенгаузен; Ротенган; Ліенталь. Переважно німецькі поселення розташувалися на півдні Львівського повіту, тільки Вайнберґен і Унтерберґен знаходилися у центральній, а Кальтвассер – у західній частинах повіту.

Протягом першої половини ХІХ ст. на території Львівського округу виникають  нові поселення, зокрема Нойдорф та Карачинів (1830 р.).

Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії, в галицьких містах і селах наприкінці XVIII – першої половини XIX ст. поселилися німецькі ремісники і купці, а в сільській місцевості за короткий час виникло близько 186 німецьких колоній.

Німецькі колонії (поселення) - поселення німецьких колоністів у Галичині з населенням щонайменше 20 родин , які творили самодіяльну «ґміну». Переважно  ці територіальні одиниці мали від 10 до 40 родин, як виняток, понад – 100. Їх територія була невеликою, особливо поблизу  міст і містечок. В основному колонії розташовувались на полях чи громадських землях сіл, які згідно з містобудівельною традицією регіону не заселялись – це верхів’я гряд і пагорбів. У поодиноких випадках колонії розташовувались на міських грунтах. Найчастіше для закладення колоній (або фільварків) від села відбиралась частина земель, де колоністи утворювали свою ґміну.

Дрібніші колонії з кількох сусідніх ґмін підлягали спільному управлінню.Це були  поселення зі школами, костелами, кірхами, молитовними будинками, народними будинками (казино), інколи будинками поліції, пошти. Житлові будинки німців-колоністів були зручні і розраховані на спільно-роздільне проживання двох родинних сімей: сім’ї господаря (батьків) і сім’ї когось із дітей. В одній половині будинку мешкали господарі – батьки, в іншій – сім’я старшого сина чи доньки господаря. Цей факт і зумовив значні розміри житлового об’єму хат. Так, хати при ширині 8–10 м сягають 18–20 м і більше в довжину.Крім хати садибу формували розташовані навколо господарського двору стайня, стодола, шпихлір, криниця, погріб.

Кожна колонія має свою історію занепаду. Як правило, сучасне молоде покоління населених пунктів, які колись були колоніями, часто і не знає про таку сторінку в історії їхнього містечка, або села, як німецькі колонії.

Здебільшого колонії мали німецькі назви: Дорнфельд, Фалькенштайн, Райхенбах, Лінденфельд, тільки поодинокі – українські, наприклад, Богданівка, Сигнівка, Хоросно Нове. Деякі мали паралельні українські та німецькі назви, з однаковими або близькими значеннями, наприклад, Винники – Вайнберґен (Винна гора), Зимна Вода – Кальтвассер.

За відносно короткий час у регіоні виникло приблизно 150 німецьких поселень. Згідно статистичних даних у 1900 р. в Галичині вже нараховувалося 249 німецьких поселень.

Отже, німецьку колонію у Винниках закладено в 1785 р., а німецька громада Вайнберґен у 1885 р. святкувала свій 100-річний ювілей існування. Перші німецькі поселенці з’явились у Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII ст. У 1785 р. у Вайнберґені було закладено 32 німецьких будинки, а в Унтерберґені (Підберізці) – 10. Разом вони творили одну громаду. На той час у Винниках і Підберізцях проживало 2 036 осіб. Українці з с.Підберізці називали ці колонії «швабами»: Вайнберґен – «Великі шваби», Унтерберґен  – «Малі шваби».

Колонія, як і всі німецькі поселення закладались з жорстким дотриманням правил регулярності. За планувальною структурою це була лінійна колонія, з широкою центральною вулицею, (тепер вулиця Галицька), яка веде зі Львова у напрямі на місто Золочів та Тернопіль. У колонії мешкали різні верстви населення; селяни, ремісники, робітники, чиновники, інтелігенція, місцеві підприємці. Розпланування колонії було здійснене таким чином, що групи усіх цих верств населення проживали компактно, але поруч одна з одною (за Л. Гнесь).

Умовним поділом розселення виступала центральна вулиця колонії. Вздовж однієї сторони вулиці простягалась садибна забудова селян-колоністів з господарськими спорудами. Хати становили собою довгі моноблоки, де житлова частина блокувалась із господарською. До подвір’я садиби примикали городи, які були обов’язковим елементом садиби і простягались далеко у глиб поля. А з протилежної сторони вулиці розміщувалось житло ремісників, службовців, інтелігенції тощо (за Л. Гнесь).

Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. Зокрема у колонії Вайнберг були столярі, що виробляли поліровані меблі. Садиби цієї верстви населення колонії були менших розмірів, аніж садиби селян. Таке чітке розмежування є логічним з точки зору експлуатації земельних паїв, а також з точки зору комфортності проживання мешканців цих кварталів. Взаємовигідне співіснування різних верств населення у німецькій колонії спричинялось до зручного вирішення побутових проблем, зокрема постачання мешканців садиб ремісників та інтелігенції сільськогосподарською продукцією. Тобто реалізована модель поселення, в якому присутня широка зайнятість мешканців колонії. А також, коли одна категорія мешканців, яка є виробниками сільськогосподарської продукції, постачає цю продукцію іншим верствам населення. Окрім того, чітка диференціація садиб по обидві сторони від центральної вулиці колишньої колонії навіть сьогодні урізноманітнює навколишню сучасну забудову (за Л. Гнесь).

Житлові будинки за час існування колонії Вайнберґен зазнали суттєвих змін. Закладення будинків проводилось згідно із «Патентом поселення», (1787 р.). Житлові будинки мали у плані щонайменше 6,5 м на 8,5 м. Будинок складався  із житлової кімнати, спальні та кухні, що була обладнана піччю з мурованим димарем.

Початково забудова  Вайнберґена була дерев'яною або на основі дерев'яного каркасу (фахверку) із заповненням цеглою-сирцем чи глино-солом'яними вальками.

Ця конструкція стін найдовше збереглася в господарських спорудах. Друга генерація будинків з'являється у сер. ХІХ ст., що засвідчують кадастральні плани. Будинки не співпадають із місцями розташування первісних будинків, виконані із триваліших матеріалів та значно більших розмірів (8 м на 16 м). Третя генерація (кінець ХІХ ст.) – забудова цегляна, яка враховувує регіональну архітектуру (за О. Олешко).

Після Першої світової війни з'являється четверта генерація житлової забудови. Житлові будинки зводяться переважно з цегли місцевого виробництва, адже у Винниках ще з кінця XVIII ст. функціонували цегельня і вапнярня. Допоміжно-господарська функція не суміщується із житловою. Розміри будинків стають меншими, а пропорції компактнішими. Деякі будинки по вул.Галицькій збереглися по теперішній час.

Після вивезення німців радянська влада селила в хати, де мешкала одна німецька сім’я, дві українські, і кожен господар облаштовував своє помешкання на власний лад. Іноді оселі добудовували тільки з одного боку, розширювали, споруджували другий поверх.

18 вересня 1785 р. згідно з урядовим розпорядженням у місцевих камеральних володіннях було скасовано панщину. Вже наприкінці 1780-х pp. містечко перетворилося  на один з індустріальних центрів тогочасної Галичини. Змінюється як кількісний, так і національний склад Винник.

Потрібно відмітити, що в цей час у самій Австрії проводилось ряд реформ у дусі Просвітництва. Після приєднання Галичини вони були поширені і на цей край. Що стосується освіти, то ще у 1770 р. імператриця Марія-Терезія зібрала у Відні світських і духовних осіб та утворила комісію, яка мала створити у Відні т. зв. «Взірцеву школу», що стало початком освітньої реформи. Шкільна реформа, проведена в 1774 p., передбачала відкриття в селах однокласних парафіяльних шкіл, у невеликих містах - трикласних (тривіальних) з німецькою та польською мовами навчання, у великих містах - чотирикласних (головних) з німецькою мовою навчання. Однак на організацію державних початкових шкіл не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів.

Після спеціального урядового розпорядження, 1781 р. у Галичині почали створювати школи, а вже на 1785 р. у Винниках було дві школи (українська та польська). Окрема школа була і у колонії Вайнберґен, її заснували ще  1785 p., однак пошук педагога затягнувся.

Першим учителем школи в колонії був Георг Ролянд, який учителював тут з 1793 р. На початку XIX ст. німці школи у Винниках не мали. Навчання відбувалося тільки узимку у будинку вчителя Георга Ролянда, уродженця Палатинату. У 1807 р. він склав звіт, в якому подав кількість дітей шкільного віку - 40 осіб, загальна ж кількість колоністів у Вайнберґені та Унтербергені, відповідно - 195 і 83 особи. Кількома роками пізніше учнів уже було 22, а учениць 29. 1808 р. у Вайнберґені – 192 особи, Унтерберґені – 54 особи. У 1880 р. згідно з «Географічного словника Королівства Польського та інших земель слов'янських» в Унтерберґені: 12 будинків  і 100 мешканців, із них 82 народності німецької, 3 поляків і 15 русинів (українців).

У звіті Східногалицької адміністрації тютюну від 30 грудня 1803 р. подано донесення управління Львівської тютюнової фабрики про заснування тривіальної школи для католицької молоді та дітей  фабричного персоналу і робітників коштом діючого при фабриці т. зв. Фонду (Інституту) хворих. Зазна¬чалося, що крайовий уряд визнає гідним похвали старання у цій справі упра¬вителя фабрики Антона Бурггарда. Між Фондом і учителем Коттинським було укладено безстрокову шкільну угоду.

Як зазначає Роман Луців (дослідник шкільництва у Винниках) - гостро стояла проблема будівництва нової школи. З документу від 10 березня 1810 р. довідуємося, що крайовий уряд мав дати камеральному управлінню у Винниках доручення доставити будівельний матеріал і зайнятися так потрібним будівництвом школи, але ніщо не свідчить, що саме будівництво розпочалося. Оскільки камеральне управління бажало, щоб діти колоністів ходили до школи, заснованої кілька років тому при фабриці тютюну, то справа будівництва школи, ймовірно, не просувалася. Хоча Вайнберґен мав шкільний грунт на 6 корців засіву, але він не був звільнений від податків.

На початку XIX ст. (за М. Влохом) у Винниках існувало три тривіальні школи, заведено було й навчання у недільні дні.

Згідно з архівними даними (за Р. Луцівим) 1811 р. у Винниках були тривіальна школа при тютюновій фабриці і школа в колонії Вайнберґен, в яких навчалися, відповідно, 49 і 50 учнів. 15 вересня 1812 р. обов'язкове початкове шкільне навчання, запроваджене у 1805 p. було скасовано, тому і  дітей у школах стало менше. Лише деякі священики і дяки продовжували навчати сільських дітей церковнослов'янської граматики.

Всі документи, що знаходились у громадському уряді Вайнберґену і в повітовому суді, згоріли за російської навали під час Першої світової війни.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

На фото колишня німецька кірха, зараз греко-католицька церква Івана Хрестителя.

І частина / ІІ частина


Читайте також:
Коментарі
avatar