Німецька колонія Вайнберґен у Винниках (Част.II)
19.11.2013
Пропонуємо читачам Винники Plus ІІ частину статті доцента ЛНУ ім. І. Франка Андрія Байцара про німецьку колонію Вайнберґен у Винниках.

Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі нові поселення закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидшого їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами.

Католики могли оселятись скрізь. А протестанти – лише у Львові, Бродах та деяких західних галицьких містах. Патент свободи віросповідання Йосифа ІІ від 13 жовтня 1781 р. відкрив цілковито нові перспективи – гарантував протестантам вільне і безперешкодне виконання релігійних культів, був першим втіленням гуманістичної ідеї в системі Австрійської монархії. І якраз після цього патенту свободи віросповідання у Винниках з’явились перші німецькі протестантські поселенці.

Свого храму тривалий час винниківські німці не мали і ходили на богослужіння до львівської євангелістської церкви. Там же відбувались вінчання. Хрещення проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі, а похорони відправляв місцевий німецький учитель.

Євангельська лютеранська громада у Львові була створена в 1778 р.
У 1785 р. громаді передали будівлю – костел святої Урсули (сьогодні  вул.Зелена, 11-Б). 1878 р. проведено реконструкцію в класицистичних формах за проектом Йозефа Енґеля. У 1929 р. на споруді була поміщена таблиця в пам'ять про 400-річчя протестантського руху і в пам'ять про організацію.    

Траплялося, що колоністи із лютеранського віросповідання переходили на католицьке: у Винниках 1904 р. німець Йоган Вагеман офіційно перейшов у католицизм.

Лютеранська кірха збудована у Винниках  у 1930-х рр. У 1933 р. німецька громада розпочала будову своєї церкви й завершила у 1936 р. Головними натхненниками були винниківські німці: Міллер Польді, Бредій Кароль, Гартман, Вольфи, Шнайдери, Манци та інші. Від 1946 р. споруда використовувалася як склад, а пізніше як господарський магазин. З 1998 р., після освячення її 4 січня, вона стала церквою Івана Хрестителя греко-католицької громади.

Реформи Йосифа ІІ послужили основою для складання у 1785 р. у Галичині земельного кадастру. Уряд сподівався отримати правову оцінку природних ресурсів краю, тому приділив особливу увагу обмірові та описові земель. Складення земельного кадастру дало можливість урядові повніше з’ясувати майновий стан духовенства і селянства. Землі домінії почали поділятись на рустискальні (селянські) та домініальні (поміщицькі, землі панського маєтку, які залишились у користуванні пана). Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів.

Винниківська німецька громада мала у власному користуванні частину лісового масиву (західна частина урочища «Діброва», приблизно по сучасну лінію електропередач). Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Винник: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби. Дотепер старожили Винник називають свої господарські знаряддя німецькими словами «цюрік», «васирвага».

Але далеко не всі винниківські колоністи займались сільським господарством. Частина з них працювала на тютюновій фабриці.

Винниківська фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини. Серед багатьох тютюнових підприємств Австрії вона посіла третє місце. Німецькі колоністи брали активну участь у щорічних конкурсах на виконання річних перевезень продукції та сировини для тютюнової фабрики. Таким чином населення, яке колись заробляло лише посезонно, мало тепер додатковий заробіток. Перевезення стало вигіднішою справою ніж робота на фабриці. Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. У  Вайнберґені були столярі, що виробляли поліровані меблі і дешево збували їх гнидівським торгівцям меблями у Львові. Від цих торгівців столяри були цілком залежні економічно, бо не були зорганізовані.

Починаючи з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. кількість німецького населення у колоніях зростала, а з другої половини ХІХ ст. поступово зменшувалася. У кінці ХІХ ст., коли німці з будь-яких причин почали виїзджати до Німеччини, у колонії Вайнберґен щораз більше поселялися українці. Так виникли самостійні українські одиниці – як популярно називали їх у Винниках «нумерами».

У результаті розвитку мережі розселення німецьких переселенців до 1918 р. на території Галичини серед близько 200 поселень 55% складали дрібні колонії з кількістю населення 30 – 100 осіб, 34% – середньовеликі – 101 – 300 осіб, 11 % (23 колонії) вважались великими – 301 – 1000 осіб. Колонія  Вайнберґен належела до середньовеликих.

У селах Львівського повіту, які заснували німецькі колоністи, на початку 1920-х рр. німці складали: Айнзідель (Один поселенець) – 119 осіб (37,1 %);  Вайнберґен (Винна гора) – 260 осіб (36,2 %);  Дорнфельд (Тернове поле) – 606 (75,6 %); Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи (11,7 %); Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб (76,2 %); Острів – 77 осіб (4,7 %); Райхенбах (Текучий потік) – 12 осіб (55,8 %); Розенберґ (Трояндова гора) – 70 осіб (34,3 %); Фалькенштайн (Падаючий камінь) – 179 осіб (42,3 %); Хоросно Нове – 126 осіб (72 %).

У міжвоєнний період, за часів панування Польщі, німецькі колоністи не могли розраховувати на підтримку уряду, їх добробут залежав від справності дії самої общини. Колонія Вайнберґен, як і більшість колоній Галичини, діяла по принципу самовистачальності і згуртованості. Тут було організовано щотижневу відправу в кірсі, початкову школу, яка знаходилась біля кірхи. Німецьке казино знаходилось на сучасній вул. І. Франка (теперішній будинок школяра). Під час фашистської окупації в цьому приміщенні з осені 1941 р. по 23 липня 1943 р. розміщувався єврейський трудовий табір.

У цей період німці будують декілька оригінальних будинків. Надзвичайно красивий будинок, у якому зараз розташована бібліотека для дорослих, збудував німець Міллер. Він був освіченою (за фахом інженер) і заможньою людиною; мав у приватній власності 7 млинів. Один із них знаходився на вул. Галицькій (сучасний магазин «Будівельник»). Цей чоловік своїм коштом спорудив будинок, в якому знаходиться школа «Берегиня». У цьому приміщенні він жив зі своєю сім’єю. А будинок, де  бібліотека, він надав в оренду  Крижановському, і останній влаштував тут ресторан. Міллера переслідувала польська поліція, був навіть арештований. Перед війною він продав свою власність і виїхав у Німеччину. Будинок теперішньої бібліотеки Міллер продав мешканцеві с. Куровичі – п. Токарчику. Останній продав свою землю в Куровичах під аеродром і пересилився з сім’єю, а мав він трьох дітей, до Винник. Але коли у 1939 р. прийшли більшовики, то його за цей будинок вивезли на каторгу до Сибіру.

Поляки переслідували й інших колоністів, наприклад професора Людвіга Шнайдера – уродженця Винник – орендаря, який був активним діячем німецької громади. У німецькій колонії був організований хор, де німецька молодь співала рідні пісні. У 1927 р. польська поліція завела справу на власника магазину у Вайнберґені, за те, що він порушив закон про державну мову,  оскільки вивіска була складена українською та німецькою мовами.

У 1931 р. у Винниках було 60 німців, які  проживали переважно у центрі міста. У 1938 р. –  перед війною у Винниках вже проживало 367 колоністів.

У цей період у Вайнбергені була, як зазначається у документах, приватна євангелістська однокласна загаль¬на школа з німецькою мовою викладання, містилася вона у відповідному окремому приміщенні і мала достатнє матеріальне забезпечення. Як зазначалось у зверненні громади, якщо для утримання школи не вистачало внесків самої громади,  на допомогу приходив шкільний фонд євангелістського костелу в Польщі. Роман Луців наводить   відомості і про кошторис школи у 1932 р. –  3793 злотих.

У 1933 p., коли школа пройшла чергову перевірку (візитацію) та отримала дозвіл на продовження навчальної діяльності, її бюджет становив 3 800 злотих. На той час школу у Вайнбергені очолював Філіп Генріх Стальман (1893 р.н., проживав у Винниках з 1929 р.). Як свідчать до-кументи, за його директорування відбулись ще дві візитації — у 1936 та 1939 pp. Під час першої з них Ф. Стальману закидали погане знання польської мови, про що свідчали помилки у вимові та письмі. Зокрема, на уроках польської мови він не користувався методичними посібниками, а іс¬торію та географію викладав не польською, як це передбачалося, а німецькою мовою.    

Остання візитація школи  у травні 1939 p., засвідчила навчання в ній 22 учнів: 3 — у першому класі, 12 — у другому, 4 — у третьому, 3 — у четвертому. Перший і другий класи були однорічними, тре¬тій - дворічним, а четвертий клас, хоча згідно зі статутом і мав бути трирічним, насправді був однорічним. Учні ходили до четвертого класу лише один рік, а потім або завершували навчання, або переходили до шкіл третього ступеня у Винниках чи Львові. Шкільна кімната була великою і світлою. Оскільки виявлені під час попередньої перевірки недоліки так і не були виправлені (шкільна канцеля¬рія не впорядкована, шкільна метрика — відсутня, декілька років не записувалася шкільна хроніка), шкільний інспектор Р. Янішевський відмовив німецькій громаді Винник затвердити Ф. Стальмана на посаді керівника на наступний термін.

За даними на 9 грудня 1931 р. в межах сучасної західної частини України, окрім Закарпаття, проживало 60 тис. німців.

З приєднанням Західної України у вересні 1939 р. почались переговори з німецьким урядом про депортацію німців. І вже взимку в деяких колоніях власність була викуплена радянським урядом, Дозволяли брати з одного двору тільки одну фіру майна (іноді за хабар вдавалося домовитися з радянською владою і про дві), яке потім на території Польщі розкрадали. Кинувши решту майна на призволяще, німці назавжди залишити землю, яка стала для них Батьківщиною. Така доля спіткала і винниківських німців, які на протязі 1939-40 рр. покинули Винники і переїхали у Німеччину (Баварія). 

Репатріація галицьких німців до Райху, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 р. (4 грудня в лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу) і тривала до квітня 1940 р. Їм не казали, що на них чекає. Жінок, дітей і літніх людей відправляли потягами до Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога тривала до шести днів, адже час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів два. Була зима. Репатріантів поселили в літніх таборах, легких дерев’яних будинках, бараках. Перед тим організували показове переселення частини німців і для пропаганди зробили репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять разом. Насправді тих, хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях, щоб населення змішувалося.

У лютому 1940 р. завершилося переселення у примусовому порядку винниківських німців. Ініціатива переселення німецьких колоністів з України належить Берліну. Переселенці мали поповнити трудові ресурси Рейху. Крім цього, німецьку молодь чекала служба у у військових структурах та спецпідрозділах, де були потрібні знання української, польської мови, умов життя і психології місцевого населення.

Важким було прощання з домівками, що стали рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми предками за 150 років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які залишались лежати назавжди у винниківській землі.  За переказами старожилів Винник, при виселенні німці навіть забирали з собою цинкові труни своїх родичів.

Впродовж ХХ ст. німецькі колонії остаточно перестали існувати: більшість із них приєднано до ближніх міст та сіл: Острів і Розенберґ (Заріччя) – до м. Щирець, Хоросно Нове – до с. Хоросно Пустомитівського району. Спочатку Розенберґ мав статус передмістя Щирця і називався «Новий Щирець», але незабаром він почав існувати як самостійна німецька колонія. Окремі німецькі колонії перейменовано (наприклад, Дорнфельд – на с. Тернопілля, Лінденфельд – на с. Липівку Миколаївського району, Айнзідель – на с. Одиноке, Фалькенштайн – на с. Соколівка Пустомитівського району).

Німецький винниківський цвинтар (сьогодні парк на вул. Сахарова) діяв з 1785 р. по 1944 р.

Ось така коротка географія та історія німецьких поселень у Винниках, яку варто пам’ятати і шанувати. Адже винниківські німці разом з українцями проживали пліч-о-пліч, деякі з них навіть воювали в рядах Української Галицької Армії під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. (наприклад Теодор Шустер — активний учасник творення ЗУНР). Як згадує Ярослав Левицький (збірник М.Влоха), деякі винниківські німці у 1918 р. перейшли безпосередньо з австрійської армії до УГА та й, пройшли з українцями всю Визвольну боротьбу, почували себе ще й навіть у часи німецької окупації в 1941-1944 рр. більше українцями, ніж німцями.

І частина / ІІ частина
ІІ частина статті про німецьку колонію Вайнберґен у Винниках

Читайте також:
Коментарі
avatar