Доктор Іван ЛИПА (1865-1923)
12.03.2010

Іван Львович Липа народився 24 лютого 1865 року в Керчі в інтелігентній родині. Батько розмовляв переважно російською, вдома — суржиком, мати — виключно українською.
Родина була велика, гостинна. До них часто навідувалися родичі та знайомі не лише із степової України, а й з Кубані, де українська мова, народні пісні цінувалися над усе.
У Керчі Іван закінчив парафіяльну школу при грецькій церкві, потім гімназію. Цікавився літературою, історією, природничими науками. У 19 років вступив на медичний факультет Харківського університету. І тут російськомовний Іван Липа, потрапивши в українське середовище, відчув могутній поклик предків, які по батьковій та материнській лінії походили з козаків. Забувши про все на світі, одразу після лекцій він поспішав до нових друзів, які поступово розкривали йому очі на, здавалося б, відомі явища і події минувшини. Було соромно за те, що з дитинства не розмовляв українською мовою, не заглиблювався в історію свого народу. Почуте закарбувалося в пам'яті, допомагало швидко надолужувати прогаяне.
Його приятель і колега тих часів Борис Грінченко уклав перший український буквар. Книга до книги — збиралася перша, поки що підпільна, українська бібліотека. А головне, зріла, від- В точувалася, загартовувалась, мов криця, і з дня у день поширювалася крамольна для імперії ідея про суверенну українську державу, її помісну церкву. Виникла гостра потреба у створенні організації, яка мала б струнку будову, займалася б конкретною агітаційною роботою, виданням листівок, брошур, власного часопису.
Таємно зібралися в Полтаві (за деякими джерелами, у Харкові). Там В. Боровик, Б. Грінченко, І. Липа, брати Міхновські та ще кілька молодих патріотів вирішили створити «Братство тарасівців». Дали клятву, що будуть усе життя вірно служити своєму народові, підносити славу України, поширювати знання про її історію, культуру, активно впроваджувати мову, боронити її. Кінцева мета—утворення самостійної держави із своєю по-місною автокефальною церквою, а рідна мова щоби панувала скрізь, навіть у міжнародних зносинах.
А потім була поїздка до Канова, клятва уже в більшому гурті на могилі Тараса Шевченка, урочистий спів народного гімну «Реве та стогне Дніпр широкий».
Та «всевидяче» око поліції не дало товариству розгорнути свою діяльність. За Іваном Липою та ще кількома активістами «Братства» невдовзі зачинилися двері харківської буцигарні. Тринадцять місяців допитів, слідства, знущань, а потім суд і вирок — «за стремление к отторжению Малороссии от Великой России» три роки позбавлення права жити в центральних губерніях і — під нагляд поліції.
На останнє запитання судді, який, можливо, хотів пом'якшити долю молодої людини, «Сожалеете о содеянном?» — він промовчав.
Хоч і порозкидало життя тарасівців, але зі свого шляху вони не звернули. Іван Липа став-таки лікарем, закінчивши той університет, де дозволили вчитися, — Казанський. Пішов у земську медицину і все подальше життя займався лікуванням бідних людей у хуторах, селах, уїздах, робітничих селищах, які виникали тоді при копальнях, фабриках, заводах.
Через чотири роки такої роботи оселився в Одесі, одружився з Марією Булдовською, медиком, також по батьках родом з Полтавщини, із свяще-ницької родини. Її брат Феофіл Булдовський підтримав національний український рух у церкві. В 1923 році він був висвячений на єпископа, очолював Харківську єпархію Української автокефальної православної церкви.
Іван Липа заходився будувати лікарню у Великому Дальнику, під Одесою, де, як вважав, заспокоїться серцем серед простих людей. Та не вийшло. Ось як описує цей період життя батька син Юрій Липа у своєму творі «Світильник невгасимий», який став своєрідним пам'ятником Іванові Липі: «В Одесі життя Івана Липи зацвітає дивними садами. Він знайшов себе. Знайшов у частих мандрівках по Україні (Чернігів, Катеринослав-щина, Херсонщина, Полтавщина, Крим, Кубань, Галичина, Буковина). Тепер — праця... Праця над народом — для нації».

Після трагічної загибелі в 1903 році дружини з 1904 року поруч з Іваном Липою — Марія Шепель, яка стала для чотирирічного Юрка другою матір'ю. Вона викладала українську мову і літературу, природознавство. Написала навіть підручник з україністики, який із невідомих причин не був виданий.
Про високі патріотичні настрої, які панували в її родині, свідчить і той факт, що рідний брат Марії Володимир Шепель, вивчившись на офіцера, пов'язав свою долю з українським військом, став згодом генералом- хорунжим УНР.
З 1905 по 1918 рік, не полишаючи лікарської праці, завдяки якій здобув виняткову популярність у людей, Іван Липа видавав в Одесі альманах «Багаття», був співредактором тижневика «Українське слово», активно співпрацював з українськими часописами «Нова громада», «Шершень», «Громадська думка», «Рада», «Українська хата», друкував книжки «свої та чужі» у видавництві «Народний стяг».
Іван Липа перебував переважно на державній службі. Ось що він сам пише про ті роки у творі «Як я пішов у революцію»: «Я жив в Одесі на посаді лікаря для бідних близько 17 років. Увесь час, як і перед переїздом до Одеси з Полтавщини, я брав участь у національному житті України. Коли почалася «всеросій-ська» революція, українське громадянство в Одесі одразу збіглося на велику нараду, де ухвалило цілий ряд резолюцій, між іншим видавать свій орган».
Попервах не рушав з місця, хоч і обирався від Одеси делегатом до Центральної Ради. Утворена в Одесі рада, яка скинула більшовиків, обрала свій уряд. Тоді Івана Липу й було призначено комісаром Одеси. За часів Скоропадського і Директорії він був на посаді лікарського інспектора Одеси. Незважаючи на часті зміни влади, ходив на службу й чесно виконував свої обов'язки; відвідував лікарні, цікавився забезпеченням хворих, наявністю лікарів, якістю лікування. Прийшла звістка, що його призначено міністром віросповідань України, але ніякого офіційного повідомлення не одержував.
Під Новий рік, ігноруючи загрозу арешту, без багажу, здолавши пікети різних армій, вийшов знайомими стежками на станцію Одеса — Застава, а вже звідти подався до Києва. У поїзді, як згадує, генерал Змієнко видав йому посвідчення міністра Української Народної Республіки.
У Києві мав зустрічі з Чеховським, Винниченком, Петлюрою. Останній привітав його словами: «Приїхали нарешті. Ну, слава Богу».
В міністерстві віросповідань робота була поставлена широко, у державному масштабі. Насамперед зайнялися утворенням Української автокефальної православної церкви. Скликали з'їзд єпископів усієї України. Приїхала більшість. Хто не приїхав, уже був під владою більшовиків. Утворили Синод, але дали йому назву «Всеукраїнська Вища Освящена Рада».
Тоді й підписав Іван Липа, як сам стверджує, закон про автокефалію Української православної церкви.
Евакуація до Кам'янця зашкодила здійсненню багатьох інших задумів. Важкими були останні дні незалежності нашої держави тої пори. Ось як згадує про ті події Юрій Липа у своїй книзі «Ліки під ногами»: «Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам'янці, на Поділлі, з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворогів частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одне загальне і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було тільки витримати.
He вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і поранених. Не було чим спиняти кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани.
Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилось тільки безрадно дивуватись, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди».
Як член президії Всеукраїнської Національної Ради Іван Липа бере участь у її роботі; їздить до Тарнова, де збиралася Рада Республіки, стає міністром здоров'я в еміграції.
1922 року Іван Липа осідає сам, без дружини, у Винниках, що під Львовом, бере ліцензію на приватну лікарську практику, продовжує літературну працю. Тут він і помер через рік, 13 листопада 1923 року, на 58-му році життя, на руках професора Івана Огієнка, свого великого приятеля, який 1951 року стане митрополитом Української автокефальної православної церкви.
Пам'ятник на могилі батька поставить Юрій у 1937 році, а у вірші «Батькові» напише: «Шляхетне чоло мого батька укрийте пелюстками від троянд».

Петро Черв”як, професор, Анатолій Волошин, журналіст
"Ваше здоров”я" №23/2003



Читайте також:
Коментарі
avatar
cool dry smile smile dry sad sad dry wink wacko surprised smile batman cake cranky deal confused crazy eek heart killed music mobile respect rolleyes smok snap suspect teehee thumb happy smile smile cry
avatar