Винниківський замок
02.05.2014
Територія, на якій був розміщений Винниківський замок, є географічною домінантою північно-східної частини сучасних Винник. Матеріали археологічних досліджень вказують, що дана місцевість активно заселялася ще з доісторичних часів.

За часів короля Данила навколо цієї території з’явився населенний пункт Малі Винники, потім Винники. Враховуючи зручне фортифікаційне розміщення на місцевості – підвищенний пагорб над заплавою р. Маруньки – Винники мали у цей період досить важливе суспільно-політичне значення. Отже, можна припустити, що замок у Винниках має досить давнє походження.

Ярослав Пастернак (видатний український археолог) відкрив у 1935 р. на території Винниківської тютюнової фабрики поселення, оточене земляним ровом. Дослідник датує його 1800 р. до н. е. На думку історика М. Керницького, замок у Винниках був споруджений королем Львом Даниловичем для захисту Львова зі сходу. Винниківський краєзнавець М. Влох стверджує, що Винники вже у XV ст. мали до¬сить суттєву лінію укріплень, що входила в систему оборони Львова.

Винниківський замок являв собою розміщений на пагорбі з крутими схилами укріплений двір, мав форму півострова. Точної дати побудови першого Винниківського замку в документах не збереглося. Проте, замок у Винниках міг існувати ще з часів короля Данила. Під час перебудов зовнішній вигляд замку, як і інших будівель центру міста неодноразово змінювався. На даний час археологами не знайдено ні залишків споруд, ні кладочного матеріалу, ні слідів фортифікаційних укріплень, які свідчили б про давнє походження замку. Але М. Влох згадує про оборонний вал і додаткові укріплення з оборонною вежою в урочищі «Піддіброва».

До нашого часу дійшли тільки рештки споруд (підземного рівня) замку, що ймовірно був збудований у XVII–XVIII ст. Рештки замкових споруд вивчались та були задокументовані у 1930-их роках під час реставраційних робіт. У 1970-их роках, під час будівництва нового корпусу фабрики були частково знищені підземні галереї, що були збудовані з каменю і цегли. Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у суху погоду, починалася коло Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло Горів, через пивоварню Грунда, вздовж р. Маруньки і виходила на Забаву. Називалась вона Нижньою дорогою.

У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродську дорогу (цісарську) на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець», «цісарська дорога».

Історична довідка.

Глинська або Глинянська дорога (ul. Glinska, Gliniańska) називалась ще з XV ст. У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва – Личаківська. У 1787 р. Глинянська (Glinianer Gasse, ul.Gliniańska, потім Личаківська) вулиця стала головною артерією Личаківського передмістя. Нею простягалися цісарський гостинець на Золочів, де він розгалужувався на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Чорного моря. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця називалась Східною (Oststrassе). У 1944 р. її перейменували на Владіміра Лєніна. У 1990 р. вулиці повернуто її попередню назву. Там, де закінчується підйом вул. Личаківської і вона стає рівною, тривалий час стояпа рогатка — пристосування, яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської рогатки.

Ялівець (Яловець) — місцевість у Личаківському району Львова в районі рогатки (перехрестя) вулиць Пасічної та Личаківської. За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-их рр. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості. Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Ялівець. До місцевості також застосовували іншу назву — «Машів». Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова. Наприкінці XIX ст. тут збудовано кавалерійські казарми, які у 1920-их рр. використовувались як табір для інтернованих та полонених українців. Пізніше тут розміщувався 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 р.казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР. У 1920—1930-их рр. територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам'яницями. У 1950-их рр. в ярах Ялівця створено велике звалище військової техніки.

Цісарська дорога (в районі Винник) частково проходить по лінії глиняних валів, які, на думку археологів, оточували енеолітичне нордійське оборонне селище близько 1800—2000 р. до н. е. Залишки валів позначені на австрійській карті 1783 р. Матеріал валів використовували для насипу під тверду основу дороги. Місце, де при дорозі автостоянка ніби нависає над долиною, називалось «Стражники». Тут у мурованому будиночку під солом’яною стріхою розміщувався дорожній патруль. З побудовою цісарської Нижня дорога не перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади і переваги – була коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на новини. Мабуть, саме для таких гостей у Грунда при вході була вивіска «Вхід босоніж категорично заборонений». У важкі повоєнні роки, коли проїзд у автобусі був розкішшю, багато винниківчан діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою дорогою.

Наталя Сиряміна у праці «Замок у Винниках – давній форпост на підступах до Львова» подає опис фортифікацій замку: «Огорожа з цегли навколо сучасної фабрики, яка починається з воріт по вул. Галицькій і обмежує територію зі сходу, півдня і частково із заходу повністю повторює місцепроходження куртин замку, які пізніше слугували за огорожу первісної тютюнової фабрики. До недавнього часу ця стіна мала інший вигдяд і закінчувалась дашком, вкритим дахівкою різних часів, про що свідчать написи на її фрагментах, знайдених поблизу огорожі. Дахівка, і це очевидно, відноситься до періоду, коли на території замку вже існувала тютюнова фабрика. Куртини періоду бастіонових фортифікацій мали вигляд інший.

Про те, що куртини пізніше були перебудовані під огорожу свідчать два типи цегли застосовані в кладці огорожі (не враховуючи сучасного). У воротах і де-не-де в огорожі зустрічається цегла яскраво-червоного кольору, яку за колекцією В. Корнеєвої, з розмірами 28 х 5,5 х 14-15 см можна віднести до поч. XVIII ст. Сама огорожа посаджена на фундамент або мурування більш давнього походження з необроблених плит вапняка. Куртини (огорожа) стоять на валах з південного боку яких простежуються залишки рову. Південно-західний кут огорожі оформленний залишками п’тикутного бастіону з ескарпами, викладеними недосконало обробленими плитами вапняку (розмір 16-33 х 65-70). Шия бастіону з гострим кутом майже повністю прослідковується, решта розібрано, або засипано землею.

Західна стіна, прямуючи на північ, закінчується в місці перелому на захід ще однією стіною з оброблених вапнякових плит. Тут, безумовно була північна границя первісної замкової території, яка під час влаштування тютюнової фабрики була посунута на північ. Фрагмент стіни з вапнякових плит міг бути ескарпом куртини, або ще одного бастіону... На території фабрики збереглися споруди підземного рівня – це коридори, стіни яких кладені з цегли, в деяких місцях – з каменю і перекриті бочковими склепіннями. Ці споруди археологами були мало досліджені, але можна стверджувати що то залишки пивниць палацових споруд...

Розкриті археологічною експедицією 1995 р. два кам’яних фрагменти не мають до палацових споруд замку явного відношення... Спосіб та матеріали (три типи цегли) мурування фундаменту свідчить про те, що споруда неодноразово перекладалася, а мурування вапнякових (фундаментних) брил значно давнішого походження ніж цегляне. Презентований фрагмент, де використана цегла, яка датується в більшості сер. XVIII ст., а також застосований тип конструкцій (лучкові перемички) сер. – кін. XVIII ст. можна датувати кінцем XVIII – поч. XIX ст., тобто часом реконструкції замкових споруд під тютюнову фабрику. Це також підтверджується використанням у фрагменті цегли з клеймом, де простежується напис з іменем «J. SHYMACH», що може бути прізвищем одного з жителів м. Винники з німецьких колоністів Шумахера (SHYMACHЕR), очевидно власника цегельні поч. XIX ст. ... В мурованому фундаменті фрагменту була також використана цегла періоду XIV–XVI ст. ...».

Опис замку подає І. Тимець у статті «Винниківський замок» (2008 р.): «Численні перебудови неодноразо¬во змінювали замок. У ХVІІ—ХVІІІ ст. замість давнього дерев'яного збудова¬но кам'яний замок з поділом на верх¬ній і нижній двір, з великою кількістю підземних ходів і галерей, що підтверджує його стратегічно-фортифікаційне призначення. На карті XVIII ст. чітко видно контури замку та насипні вали. Про військове значення споруди свідчать також знайдені 1782 р. дві залізні гармати, а в 1990 р. — чавунні ядра від фальконета.

З середини XVIII ст. замки як фор¬тифікаційні споруди втрачають своє значення, і Винниківську фортецю перебудовано на палац. У верхній частині жили його власники, була каплиця, а нижня складалася з господарських приміщень: стаєнь, майстерень, про що свідчать археоло¬гічні знахідки. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Галичина перейшла під владу Австрії. У 1770—1780-их роках австрійський уряд здійснив ряд реформ, зокрема, скасував мо¬настирське землеволодіння. Частина монастирів була закри¬та, їхнє майно конфісковано, а при-міщення передані під школи, лікарні, склади тощо. С. Гловінський ще за життя завбачливо передав свій має¬ток цісаревій Марії-Терезії, обумо¬вивши надання частини коштів на утримання кафедрального костелу у Львові та відкритої ним школи для дітей шляхетського походження. 1779 р. у приміщення Винниківського замку була перенесена створе¬на роком раніше у Львові тютюнова фабрика. Будівлі замку (загальною площею близько 38,5 тисяч сажнів: головний корпус — 10712, вартівня — 2818, службові помешкання — 1056, приміщення контор — 2856 і 3100 саж¬нів), відповідно до нових потреб, ви¬магали переобладнання, на що було витрачено 43972 гульдена 24 крейце¬ри. Сама фабрика була розташована у головному замковому приміщенні, а інші будівлі було переобладнано під склади сировини, фабричного інвентарю, вартівню, помешкання директора тощо.

Вже у 1797 р. при фабриці була броварня на 40 бочок і ґуральня з трьома котлами. Продукцію постачали в заїжджий двір та в корчми, які за її реалізацію отримували кожну двадцяту бочку безкоштовно. Наприкінці XVIII ст. у Винниках почали функціонувати цегельня і вапнярня. У 1818 р, на фабриці здійснено низку реконструкцій і перебудов, а у 1848 р. Лейгор Бавер завершив перебудову головного корпусу фабрики, що обійшлося у 152 243 флорена.

Під час Першої світової війни Винниківська фабрика зазнала значних втрат: у вересні 1914 р. згоріли головне приміщення, розташоване у стародавньому замку, вціліла лише частина складів, що зі сторони сучасної вулиці Галицької. Після війни адміністрація і не думала про його відбудову і невдовзі пошкоджену спо¬руду продали за дуже низькою ціною як будівельний матеріал Леону Готфрейду. Обурені винниківчани звернулися до дирекції підприємства з клопотанням скласти план відбудови й реставрації будівлі.

У 1928 р. вони відправили листа до Л. Готфрейда з вимогою припинити руйнування будівлі на основі відповідного розпорядження Президента Польщі про охорону пам'яток. Наступного року було створено спеціальну комісію архітектурної ради з обговорення реконструкції замку. До комісії входили: В. Лело – заступник директора фабрики, консерватор Державних пам'яток мистецтва та архітек¬тури Р. Леваковський, Т. Врубель і Б. Віктор (два останніх обіймали посади президен¬та та віце-президен¬та Спілки польських архітекторів). Комісія визнала заслуги колишнього власника палацу єпископа Гловінського перед громадськістю та, з огляду на історичну й архітектурну цінність споруди, склала висновок про можливість її відбудови. Але патріотизм і висновки титу¬лованої комісії, вочевидь, були не такими вагомими, як аргументи за¬цікавленої сторони.

Вже через три місяці Міністерство віровизнань та освіти ствердило, що: «Згаданий план вже перед війною, як повністю перебудований, значно збільшений і замінений на фабрику, представляв малу історичну вартість, тим більше піс¬ля пожежі та воєнних руйнувань, не може, як руїна, бути у цьому випадку обґрунтованою». Цей вердикт і визна¬чив долю руїн палацу. Надія винниківчан бачити у реставрованій будівлі повітовий суд, за¬гальні й професійні школи, як видно з клопотань ще на початку боротьби за відновлення палацу, так і не здій¬снилися. Фабрику відбудували лише на верхній терасі. Друга світова війна, радянський раціоналізм та реалізм, наше прак¬тичне сьогодення також долучилися до руйнування історичного середовища Винник. Попри це наше містечко не втратило свого колориту, туристичної привабливості».

Андрій Байцар, доцнт ЛНУ ім. І. Франка

Замок у Винниках був споруджений королем Львом

Читайте також:
Коментарі
avatar