Винники в період радянсько-німецької війни (Част. II)
01.07.2015

Непросто складалися відносини між німецькою владою та церквою в питаннях церковної обрядовості. Зокрема, начальник Української поліції Пітулай виступив із застереженням стосовно шлюбів українських поліцаїв. Він зауважив, що греко-католицькі священики видають свідоцтва про одруження членам Української поліції, тоді, як згідно з чинним в дистрикті Галичина австрійським цивільним законодавством про організацію державної поліції, вони можуть взяти шлюб лише з дозволу керівництва.

За шлюби, укладені без такого дозволу, подружні пари, а також священики, що їх уклали, мали притягатися до адміністративної відповідальності. Поліцаї негайно мусили звільнитися зі служби. За непослух призначалися також примусові роботи. Проголошуючи свободу релігійних переконань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковно-релігійного життя, влада намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу більшовиків церковне життя в Україні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою церковного відродження. Підставою до закриття церковних рад, було, очевидно, лише те, що німецька влада боялася будь-яких форм українського організованого життя.

Все ж таки, не дивлячись на неоднозначність німецької політики щодо релігії та церкви, українське духовенство Східної Галичини мало певні важелі впливу на політичну ситуацію, що відображалося в різного роду відозвах, листах, посланнях вищих церковних ієрархів до населення краю. В одних випадках відображалися інтереси українського народу, в інших — німецької влади, що свідчило часто про особливу думку церковних ієрархів.

У роки окупації Східної Галичини продовжувало функціонувати радіо. У 1941 р. німецька влада, перебравши в свої руки Львівську радіостудію, дозволила користуватись нею і для українського населення Галичини. З перших днів нової влади галичани отримали змогу слухати українські пісні та твори у виконанні львівських митців. Довший час радіопередачі українською мовою виходили з 10.30 год. до 11.00 год. вранці. Це був єдино можливий час, продиктований умовами загальнодержавного німецького радіомовлення. З 1 вересня 1943 р. на прохання Українського Центрального Комітету українські передачі почали виходити в ефір з 17. 15 год. до 17. 45 год. Дане радіомовлення обмежувалось трансляцією музичних програм, хоча український слухач сподівався передач загального інформаційного змісту. І все ж таки, не дивлячись на нетривалий час мовлення (півгодини по понеділках, середах, четвергах та п'ятницях), населення бачило у львівському радіомовленні зародок майбутнього повноцінного українського радіо.

З 24 грудня 1941 р. в дистрикті Галичина вступило в силу розпорядження окупаційної влади про адміністрацію пошт та телеграфу, згідно з яким запроваджувалось виконання «радієвої ординації» від 13 квітня 1940 р. Власники радіоприймачів і радіодеталей, торговці радіоприймачами та радіодеталями були зобов'язані повідомити про себе поштовий уряд. Усі дозволи, видані німецькою владою на користування радіотехнікою, втрачали чинність. У випадку порушення розпорядження, винний карався шестимісячним терміном позбавлення волі. Дозвіл на користування радіоприймачами, а також на їх кількість видавався Східною німецькою поштою (Дойче Пост Остен). На території дистрикту дозволялось слухати програми львівської радіостанції, програми німецького радіо, інші станції, що ними послуговувалось німецьке радіо. Заборонялось прослуховування, запис, поширення інформації ворожих Німеччині станцій.

У Винниках до 1941 р. мешкала численна і організована єврейська громада, чимало її представників активно займались пивоварінням. В роки німецької окупації на території Львівщини нацисти утворили розгалужену систему місць примусового утримання (ґетто, табори примусової праці, тюрми, табори для військовополонених), що стала складовою гітлерівської «машини смерті» на території дистрикту «Галичина» та Генерального губернаторства. Влада Третього Рейху всіляко переслідувала та тероризувала місцеве населення. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати.

У липні та серпні 1941 р. лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко достачали наступних, схоплених в облавах.

Винниківський табір організований у липні-серпні 1941 р. На початку тут перебувало 800 євреїв, яких використовували на будівництві шосейної дороги. Керував будівництвом Юрген Штрооп, який відомий як ліквідатор Варшавського гетто. Табір ліквідований у липні 1943 р. Усіх в’язнів (378 осіб) відвезли до Янівського концтабору у Львові, з них 105 осіб були скеровані на роботи, а 273 – розстріляні. За час свого існування, кількість єврейських сімей у Винниках не перевищувало 40-50. Багато євреїв зі Львова приїхало до Винник після початку Другої світової війни, коли область була окупована СРСР. З цієї причини число євреїв у Винниках виросло до 500.

Через кілька тижнів після приходу німців, всім єврейським чоловікам віком від 13 р. і старшее було наказано зареєструватися в міській управі. Через деякий час їм було наказано прийти на площу біля міської управи з харчами та знаряддям праці. Їх організовали в колону, і наказали йти та співати в супроводі польського оркестру, який грав марші і польські народні пісні. Колона прибула в Лисиничі. Євреям наказали копати глибокі ями, роздягається, всіх їх було розстріляно. Єврейське поселення у Винниках було знищено в першому кварталі 1942 р. Поліцейськими був оточений єврейський квартал, який знаходився в районі «бойні» (біля сучасного готельно-розважального комплексу «Святослав»). Жінок і дітей завантажели у вантажівки і відвезли в невідоме місце. Імовірно, що вони були вбиті в Пісках (в районі Лисинич).

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

І частина  ІІ частина (далі буде)


Читайте також:
Коментарі
avatar