Григорій Козловський: «Мусив чистити вуйкам бутси, інакше мене не брали на футбол»
21.09.2015

У цьому чоловікові стільки енергії, що, здається, її вистачило б, аби освітити цілі Винники. Він фонтанує ідеями, значну частину яких успішно втілює в життя. Перед його харизмою ніхто не може встояти, тому йому заввиграшки вдається вирішити навіть найскладніші питання. Одні його люблять, інші ненавидять. Можливо, просто заздрять його удачі. Він такий, який є, справжній, і змінюватися на догоду комусь не має наміру. Підприємець, меценат, затятий фанат футболу, винниківчанин. В ексклюзивному інтерв’ю «Я люблю Винники» Григорій Козловський розповів про те, про що не розповідав ще в жодному інтерв’ю, — про своє непросте дитинство, футбольну молодість, про батьків і улюблену бабцю-бандерівку, про перші зароблені гроші та мрії.

— Пане Григорію, розкажіть про своїх батьків. Ким вони були?

— Мати у мене з Городиславичів, а батько з-під Нового Роздолу, з села Малехів. Мати була прачкою, дуже тяжко працювала. У ті часи я практично у пральні й виріс, десь до 7 класу сидів там, із сестрою допомагали мамі прати, прасувати, щоб вона могла швидше повернутися додому. Батько був електриком, причому на трьох ставках — одній повній і двох неповних. Жили ми в Новому Роздолі, четверо в однокімнатній квартирі. Це було непросто.

— Хто з батьків більше докладався до Вашого виховання?

— Як не дивно, але моїм вихованням більше займалися бабця з дідом. На жаль, діда вже давно немає, а бабці, слава Богу, 95 років. Бабця у мене належала до числа розкуркулених, воювала в УПА, два її рідні брати теж були в УПА і загинули на війні з совітами, тож вона є дуже затятою бандерівкою. Виховували вони мене в патріотичному дусі. Через те їхнє виховання у 5 класі в мене стався конфлікт із КДБ — у сусідньому селі написав вугіллям на дерев’яній будці крамольну на той час річ.

— Що саме?

— «Срав пес на КПСС». (Сміється) Я дуже настрашився, коли в селі ходили «кадебешники» і шукали мене.

— У батьків через той інцидент були проблеми?

— Ні, бо батько в мене не піддавався комуністичній дресурі, слухав радіо «Свобода». Він мене за ту витівку хвалив. Мама била, а він хвалив.

— Ви сказали, що Ваша бабця була з так званих куркулів. Розповідала, як відбувалося те горезвісне розкуркулення? Як вона його пережила?

— Тільки-но бабця починає говорити про це, в неї тремтять губи і навертаються сльози на очі. Для неї це дуже велика травма. Бо ким були куркулі? Це були люди, які мали власний клаптик землі, з ранку до ночі гарували на ньому, відкладали якісь гроші, щоб купити ще клаптик землі, і цей процес був вічним. Коли я ще був маленький, ми з бабцею гуляли селом і вона казала мені: «Он там наша земля була, і там наша земля була». Ще донедавна, до розвалу Союзу, в колгоспі можна було побачити певні речі сільськогосподарського призначення, які свого часу відібрали у бабці. Позабирали все.

— Ким Ви мріяли стати у дитинстві?

— Не повірите, але страшенно мріяв стати агрономом. Ця мрія і досі в мені жевріє. Дуже заздрю людям, які живуть у селі, працюють на землі. На жаль, у мене зараз стільки обов’язків, що не можу все кинути і переїхати в село, тому тілом я тут, а душею там. Маю надію, що на старості реалізую ту свою давню мрію, хочеться все-таки пожити спокійним, гармонійним життям серед природи.

— Чи згадуєте своїх шкільних друзів, учителів?

— Новий Розділ на той час — це було не найкраще місце для життя. Вижити в ньому було надзвичайно важко. На вулицю було страшно виходити — постійно якісь бійки, поножовщина. Туди ж відправляли досиджувати тюремний строк ув’язнених, вони жили в 9-поверхових гуртожитках і працювали на хімії, через що їх у народі називали «хіміками». Дуже «весела» публіка була. Якщо підняти статистику тих років, то Новий Розділ був у нас найбільш криміногенним містом. Зате в нас була дуже хороша школа. Це — СШ №4, математична з англійським ухилом. Рівень учителів був дуже високий, вони були вимогливі, тому закінчити школу лише з двома четвірками — це було досягнення. Можливо, саме це поєднання — жорсткої вулиці і сильної школи — допомогло мені в житті, зробило мене борцем.

Я вдячний своїм учителям за ту їхню науку. Згадую про них часто. Буває, приїжджаю в гості. Класна керівничка під час кожної зустрічі ласкаво називає мене Грицуньо, хоча в школі цього тепла я від неї не відчував. Це дуже приємно.

З нашої школи вийшли класні люди. Згадати хоча б Кузьму. Він був старший за мене на три роки.

— Ви з ним товаришували?

— Кузьма в школі практично ні з ким не товаришував. Він був інакшим, і через те в нього з ровесниками були проблеми у спілкуванні. Ми почали з ним близько спілкуватися в 2002 чи то 2003 році. Останні роки часто бачилися, спілкувалися. Могли собі й на приватні теми поговорити. Було дуже боляче, коли його не стало.

— Що вплинуло на Ваш вибір професії? Де Ви здобували вищу освіту?

— Зрозумівши, що агрономом бути тяжко, я активно готувався вступати в університет, навіть пробні екзамени здав. Але все змінило моє велике захоплення — футбол. У мене були хороші успіхи у футболі, тому мені порадили спробувати вступити в Торгово-економічний інститут, бо там була сильна футбольна команда і їм саме був потрібен воротар. Синові електрика і прачки потрапити туди було неможливо, але я вступив.

— Звідки у Вас таке захоплення футболом?

— Знаєте, людей, які захоплюються футболом, можна розділити на тихосхиблених і буйносхиблених. То брати моєї матері належали до другої категорії. Вони жили футболом, грали в сільській команді. Видно, ця схибленість на футболі передалася й мені. Ми часто їздили разом на футбол. А колись же в селах їздили на футбол у такій відкритій вантажівці, з будою. Але щоб колгосп дав машину, треба було всією футбольною командою йти в суботу на поле працювати. Вуйки ж мої не завжди мали таку можливість, тому замість них на сіно йшов я. Ще доводилося чистити їм бутси, інакше мене на футбол не брали.

— Чому Ви не пішли у професійний футбол?

— Мене запрошували у вищу лігу. У 18 років отримав пропозицію від Мирона Маркевича, з яким на той момент ми ще не були знайомі, грати за «Волинь». Не пішов. Відверто кажучи, дуже хотів піти, але батьки мені не дозволили, бо вони мріяли, щоб хоч хтось у родині закінчив хороший інститут. Особливо мати була проти.

— Як, до речі, називалась та інститутська футбольна команда, за яку Ви грали?

— Так і називалася — «Торгово-економічний інститут». Потім я ще трохи грав у стрийській «Скалі».

— Підтримуєте зв’язок із товаришами з інститутських років, однокурсниками?

— У нас був цікавий випуск. Тоді вчилася ціла плеяда відомих на сьогодні людей, які зараз стали різного рівня керівниками. Зі мною навчався Ваня Балога, який згодом був головою Закарпатської облдержадміністрації. Трохи раніше інститут закінчив і Віктор Балога. Усіх не пам’ятаю, але мене всі впізнають, бо футболісти в інституті — це були «зірки». Буває, зустрічаюся з кимсь, а людина до мене: «Ой, Гриша, привіт!». Починаю згадувати, звідки знайомі, і виявляється, що ми разом вчилися.

— Як Ви заробили свої перші гроші?

— Це було в 6 класі. У Новому Роздолі ми жили біля лікарні, там була досить велика територія, багато зелені навколо, кущів. І там місцеві жителі любили проводити своє дозвілля, після чого залишалося багато пляшок. Я збирав їх і здавав, так заробив собі на перший велосипед. Ще допомагав двоюрідній сестрі бабці збирати яблука, грушки, які вона потім складала у кошик, накривала його хустиною і возила до Львова продавати. З кожного проданого кошика я отримував свої 50%. За літо назбирувались великі гроші.

— А свою першу серйозну роботу пригадуєте?

— Так, це було в 1994 році, мені був 21 рік і в мене тоді саме народився син. Мене закликав Хомик Євген Йосипович до себе на Львівську тютюнову фабрику, якою тоді володіла американська R.J. Reynolds Tobacco. Пам’ятаю, він сидів у прокуреному кабінеті, курив цигарки одна за одною. Тоді в американців були великі проблеми з розмитненням продукції. Союз розвалився, і ніхто до кінця не розумів, як мають відбуватися ті всі митні процедури. Вантаж простоював. Євген Йосипович сказав мені: «Якщо хочеш залишитися на роботі, бери руки в ноги і працюй. У тебе місяць часу. Якщо розгребеш це все — залишишся». Щоб ви розуміли, фабриці тоді «світили» штрафи на 4 млрд. у купонах. Дуже велика сума. Мені за місяць вдалося зекономити більш ніж 2 млрд. За свою роботу отримав 100 доларів преміальних і посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності. Відтоді моє життя пов’язане з цією фабрикою.

— Ви — батько трьох дітей. Які бачите в них таланти?

— Діти — це окремий розділ в моєму житті. Це моя Ахіллесова п’ята, можна сказати. Навіть мої недруги і вороги визнають, що я хороший батько. Дуже пишаюся своїми дітьми. Увесь свій вільний час присвячую їхньому вихованню. Вони у мене виросли хорошими людьми: скромні, душевні. Син Святослав — футболіст, зараз грає у «Металісті» (Харків). Донька Софійка закінчила школу з медаллю, вступила на факультет міжнародних відносин. Думаю, вона буде сильною жінкою і власне вона допомагатиме мені займатися справами. Найменша, Юліана, пішла в школу.

— Яка Ваша найбільша мрія?

— Хотів би дочекатись онуків.


Читайте також:
Коментарі
avatar