Блог пана Марциняка: Винники. На відстані згадки
25.10.2015

Нарешті осінь вбралася у барвисті шати і прийшов час вибратись в мандрівку, аби очі потішились різнобарв’ям листу, а ноги успішно нагуляли апетит та допомогли організму відновитися після робочого тижня. А куди піти, щоб і не дуже далеко і щоб цікаво було? Чого вигадувати – є ж Винники!

Це містечко адміністративно належить Львову, але має свій маґістрат і свого голову. Себто винниківці є водночас і львів’янами, і хто як захоче. Таке нічогеньке містечко – понад 16 тисяч мешканців, а буде ще більше, бо тут активно будуються. І є на то причина. Місто – запліччя Львова, ховається у затінку порослих лісом гір, хоч до міста Лева – 10 хвилин маршруткою.

Колись Винники були курортною місциною. Тут панство відпочивало і розважалось. Щоб легше було дістатись містечка, з Личакова австрійці протягнули через всі гори колію аж до Бережан. Але комуні вона чомусь не сподобалась і вона її знищила. Кажуть, що тою залізницею любили користати повстанці, що маскувались під пересічних селян і міщухів. У страху очі великі. Особливо в окупантів. Від колії залишились насипи в лісі і кам’яні опори моста.

Тепер до міста провадить гостинець, що в’ється вздовж гір і стрімко влітає у містечко, що розлого розкинулось під горою. Тут гарно. Із узвишшя видко широчезну долину, обрамлену горами, поля, переліски, ставки, хатки і хатища… Дух захоплює! А щоб краще це все роздивитись, варто вийти кількадесят метрів з міста і піднятись хресною дорогою нагору. Вона доста крута, але краєвиди тут неймовірні! І дихається легко та бадьоро. Якщо ви не палите і не маєте пересторог для фізичних навантажень.

Повернувшись у місто, варто пірнути у вир переплетених винниківських вуличок, подалі від головної домінанти – тютюнової фабрики. Її жовта будівля так схожа на в’язницю, що мимоволі хочеться додати ходи під її високими стінами. А ще запах тютюну… Ну, не люблю я його. Бо не палю. Значить, винниківчани на мені не заробили. Пам’ятаю, як в радянські часи на всіх торговицях міста продавали з-під поли винесені з «тютюнки» цигарки. А самі мешканці міста могли почастувати довжелезними, на кілька метрів, цигарками. Їх продавали цілими пакетами. Купив, нарізав собі і куриш… Кажуть, що мало не половина особняків Винник побудовані за «тютюнові» гроші.

Та хай собі. Я чимчикую охайними вуличками, що вивели мене до барокового костелу під лісом. Він в риштуванні. За комуни тут був скад. А за незалежності знову під високим склепінням чутно неспішні молитви та співи. Бог повернувся. А от чимала громада поляків, що мешкала у Винниках до війни, суттєво змаліла. Вони «добровільно-примусово» виїхали на Закерзоння (Польща), а сюди приїхали українці, яких з рідних місць зігнала сумнозвісна операція «Вісла». Диктатори люблять бавитись долями людей, як фігурками на шахівниці – міняти місцями, перетасовувати, нищити…

Трохи нижче – колишня кірха, а нині греко-католицька церква. Німців у Винниках завжди було багацько. Варто нагадати, що власником Винників у далекому 14-му столітті був Матеус Штехер – син першого львівського війта Бертольда Штехера. У містечку був і старовинний німецький цвинтар. Чи варто казати, що нині це все лише спогади, історія? Не пожаліла війна й єврейську громаду.

… Але не буду про сумне. Зрештою, історія Винник є типовою для сотень і тисяч галицьких сіл і міст. Ліпше розпущу ноги і знову тішитимусь ошатними хатками містян. Кожен в міру своїх матеріальних можливостей плекає садибу і садок-квітник біля неї. Є дуже вдалі приклади, але й чимало кітчу та несмаку. Як-от у старій, але чудово збереженій австрійській кам’яниці, власники замурували вікна, що виходили на вулицю, бо автівки бризкали водою з калюж. Ну, і такі «інженерні» рішення бувають. Зрештою – це приватна власність.

А от що направду не є приватною власністю у Винниках – це краєвиди. І лісове запашне повітря. Тому й засмакувало селитись тут небідним львів’янам. Під лісом за високими мурованими парканами можна обсервувати усі новочесні стилі приватного будівництва – від вікторіанського до хайтеківського з сонячними батареями і хромо-нікелем в облицюванні.

Мандруючи затишними вуличками Винник, я раптово відчув напад голоду і спраги. Це, певно, діяло цілюще повітря. Знайти, де в місті поїсти, не проблема. У Винниках є і ресторації, і кафе, і старі мордовні – кнайпи-наливайки, що пережили всі влади, але не вимерли, бо ціна і якість тут завжди на одному рівні. Я люблю останні. Тут завжди можна дешево поїсти, перехилити чарку кави і послухати неквапну балачку місцевих.

– Пане Іване, а за когосте будете голосували? – питає знайомця робітний чолов’яга у капелюсі.

– А холєра його знає, Петре, – втер писка звивний пан Іван в сандалях і білих тенісних шкарпетках. – Колись всьо було просто – всі знали, хто наш, а хто не наш. А нині ніби всі наші, а кров п’ють гірше за комуняків…

Рипнули двері. Я люблю, як риплять старі стерті від тисяч доторків двері кнайпи. Вони віщують нові знайомства, нових людей, нові зустрічі. Але час повертатись.

Підживившись, я простую у ліс – поміж старезних буків дорога в’ється до Чортівських (Чатових) скель. Тут тисячі літ тому жили люди, полювали, відбивались від зайд. Нині скелі – полігон для юних альпіністів. І доста небезпечний, бо не один альпініст тут загинув. Але місце притягує красою і таємничістю. У вихідні тут завжди чимало люду. Ще б сміття за собою всі прибирали…

Ще якісь півгодини – і з лісу потрапляєш просто на львівську околицю. Тепер Винники уже за спиною. Здається так далеко – за лісом, за горою. І так близько. На відстані погляду. На відстані згадки...

Богдан Волошин, IA ZIK

фото: Винники Plus


Читайте також:
Коментарі
avatar