Орися Чайка: «За Польщі під час уроку ми, маленькі дівчатка, заспівали гімн України»
07.02.2017

Невпинно летять роки за роками, Винники все більше й більше розбудовуються. І все менше стає людей, які пам‘ятають Винники такими, якими вони були в 30 – 50 роки минулого століття. Залишається все менше людей, родина яких жила тут споконвіку й творила його історію. Однією зі старожилок нашого міста є Орися Іванівна Чайка (дівоче прізвище – Скремета), яка тут народилася та мешкає вже дев‘ятий десяток років (пані Орися 1931 року народження). Вона знає безліч історій, які колись відбувалися на території Винник і в навколишніх селах. Пані Орися була знайома з багатьма винниківчанами, які творили історію не лише нашого міста, але й України. Зокрема, вона вчилася в одному класі з відомим істориком і краєзнавцем, професором Володимиром Грабовецьким і з його майбутньою дружиною Іванкою.

-​ Ваше дівоче прізвище – Скремета. Чи цікавилися Ви своєю родинною історією? Адже таке прізвище не характерне для місцевих українців.

-​ Розповідали, що дуже давно у Винниках оселилося двоє братів-греків. Тут вони створили сім‘ї й господарювали. Мабуть, ми і є їхніми нащадками. Тільки не знаю в якому поколінні. Адже я й мої батьки та рідні завжди усвідомлювали себе українцями. Ми всі боролися за Україну.

-​ Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

-​ Я народилася у Винниках, а наша хата була біля стадіону (вона й зараз там є). У моїх батьків було троє дітей. Найстаршим був мій брат Антон, згодом народилася сестра Ольга. А я була наймолодшою. А тут, на вулиці Забава, де я тепер мешкаю, я прийшла за невістку. Це недалечко від моєї батьківської хати. Колись тут не було стільки вулиць і будинків. За нашою садибою на вулиці Забава було наше поле. І ми займалися сільським господарством, з цього й жили.

-​ Яким було життя, як тепер кажуть, «за Польщі»?

-​ Люди були щирими й добрими. Жодних непорозумінь у громаді не виникало. А у Винниках тоді компактно проживали не лише українці, але й поляки, німці, євреї. Мій батько був шевцем, тому шив взуття на продаж. А німець мав свою взуттєву крамницю. Й так вони скооперувалися, що батько виготовляв взуття, а німець його продавав. А проблеми поміж людьми почали виникати вже перед початком Другої світової війни. І найбільше до цього доклалися поляки. Вони сіяли ненависть і ворожнечу, бо хотіли одноосібно панувати. Але ніхто їм терпіти не хотів, а тим паче, українці.

-​ Яку освіту Ви здобули?

-​ Тоді, в далекі тридцяті роки, українці мали свій дитячий садочок у Винниках. І ми з радістю туди ходили. Вихователькою в нас була пані Філя Йона. Ця добра жінка нас навчала українських звичаїв і традицій, ми вчилися читати, писати, рахувати. Нас, ще зовсім маленьких діточок, навчали бути патріотами України. Пані Філя водила нас на прогулянки, вона нам читала різні книжки. Пішовши в школу, я два роки навчалася в польському закладі. Бо української школи тоді у Винниках не було. Та в нас був урок української мови. А релігію для нас, українців, викладав отець Гірняк. Для польських дітей цей предмет викладав католицький священик.

-​ А що Вам запам‘яталося найбільше з цих років навчання?

-​ На одному з уроків нас учили слова гімну Польщі, бо ж тоді на наших землях владарювала Польща. Але я зі своєю родичкою Зіновією Курчак вирішила зробити невеличку акцію протесту з цього приводу. Й ми, другокласниці, домовилися, що у випадку, коли вчителька нас викличе виконувати польській гімн, продемонструємо їй, що ми – українські патріотки. Тому, коли настала наша черга співати польський гімн, ми гордо заспівали: «Ще не вмерли України, і слава, і воля»! Вчителька здійняла скандал, до школи викликали наших батьків. Але ми завжди стояли на своєму – ми українці! Згодом прийшла нова біда – у 1939 році

Західну Україну окупували сталінські орди. І навчання змінилося. Директором школи у Винниках спочатку призначили Михайла Роя, а згодом – Михайла Чеславського. У ці роки моїм однокласником був Володимир Грабовецький, який згодом став знаним науковцем. У Винники він приїхав зі свого карпатського села до рідної сестри. Та сестра невдовзі померла, тому він залишився сам, йому було дуже важко жити. Але він усе переборов і, як кажуть, вибився у люди. З нами також училася й його майбутня дружина Іванка Мадей. А коли вони одружилися, то я стала хресною мамою їхньої доньки Оксани.

Після закінчення школи я пішла на спеціальні курси, щоб мати змогу працювати в банку. А банк у Винниках тоді знаходився в приміщенні нинішнього Будинку школяра (БДЮТ), що на початку вулиці Івана Франка.

-​ У роки війни та й після 1945 року люди не мали спокою. Тривали репресії московської влади проти українських патріотів. Як Ви пережили цей страшний період?

-​ Було важке життя, над усіма панував страх. Радянська влада тоді накоїла чимало лиха. Багато винниківчан було вбито або заслано на Сибір. Люди важко страждали, бо хотіли мати вільну Україну. Моя родичка Рома Курчак за це каралася в сибірських тюрмах і таборах 25 років! І повернулася навіть не у Винники, а дозволили їй оселитися в Бориславі. Нашого священика Антіна Поточняка ворожа московська влада замордувала в тюрмі у Львові у 1984 році. А до цього його багато років катували в радянських концтаборах. А скільки було таких славних патріотів? Але не тільки радянська влада знущалася над українцями. У воєнний і післявоєнний період винниківчан тероризували і різні польські банди, які засіли в багатьох лісах на Західній Україні. Себе вони називали Армією крайовою, але переважно грабували й вбивали українців. Була така жорстока польська банда й у лісах навколо Винник. Люди страждали від їхнього нещадного терору. Українця Лему з Винник і ще одного нашого земляка вони в лісі вбили. Мій батько був чудовим грибником, умів збирати гриби. Але коли в лісі з‘явилася польська банда, то перестав туди ходити. Та одного дня ці бандити прийшли до нас. Батько здалеку помітив непроханих гостей, тому наказав нам, дітям, утікати. Ми мали надію, що жінку вони не вбиватимуть, то мама залишилася. А батько також утік. Коли ці бандити зайшли на наше подвір‘я, то застрелили пса. Вони ображали маму й пограбували нас. Після цього вони пішли до наших сусідів Чепілів, де також застрелили пса й пограбували людей.

-​ У цій банді були й винниківчани?

-​ Так. Вони згодом виїхали в Польщу. Наші сусіди-поляки мали двох синів і доньку. У цей період їхні хлопці десь зникли. Інші сусіди завжди питали батьків, куди ж ділися їхні діти? Та у відповідь чули, що хлопці поїхали до родичів. А я знала, що вони в лісі. Та мовчала, бо так мені наказав мій батько. А звідки знала? Їхня донька була моєю подругою. І ми часто бували в них удома. Одного разу в пивниці я побачила ящики зі зброєю й іншою військовою амуніцією. Та батько, дізнавшись від мене про це, наказав мовчати, бо знати про такі речі тоді було небезпечно.

-​ Згадуючи про тодішніх винниківських поляків, можемо твердити, що всі вони люто ненавиділи українців і хотіли їхньої смерті? Чи були й серед них лояльні до українства люди?

-​ Звісно, що серед них були й добрі люди. У час терору мого брата цілий тиждень переховував інший винниківчанин із польським корінням - Щегельський. Він запевнив, що до нього бандити не прийдуть, тому мій брат і переховувався в нього. А одного разу біля церкви у Винниках поляки стріляли в мого брата, хотіли його вбити. Та йому пощастило, що бандит не влучив. Так що були люди різні, було багато страшних подій. Цікаво, що через багато років після згаданих мною випадків, до нас завітав молодий поляк – уродженець Винник. Він уже тоді жив у Польщі. А приїхав у Винники до своєї родини. І зайшов до нас, щоб вибачитися за грабунок і спробу вбивства. Він нас переконував у тому, що нічого поганого з нами робити не хотів, ніякої ненависті до нас не мав. Але, з його слів, отримав від свого керівництва такий наказ. Тому, мовляв, був змушений коритися й робити те, що йому наказували. А з моїм братом вони були давно знайомі. Обидва були вправними футболістами. Тільки мій брат виступав за український клуб, а цей молодий чоловік – за польський.

-​ А які веселі події з життя Вам зараз згадуються найбільше?

-​ Я любила подорожувати. Неодноразово мандрувала Україною, була в Києві, Каневі. Побачила Білорусію, Москву. А ще я неодноразово разом із іншими винниківчанами їздила на мітинги в Київ, коли боротьба за українську незалежність тільки розпочиналася. З нами тоді постійно їздили родина Йосифів, Левко Яремко, Богдан Догляд, пан Матвійків. Також з нами завжди були брати Горині, В‘ячеслав Чорновіл, Іван Гель та інші політв‘язні. Тому я їх дуже добре знала. Не забуваймо, що це було в роки правління Горбачова, тобто ще існував СРСР. Але ми твердо стояли на тому, що Україна має бути самостійною!

-​ Чи траплялися під час таких політичних акцій якісь нестандартні ситуації?

-​ У Києві до мене підійшов якийсь молодик і, дивлячись на мій синьо-жовтий значок, заявив, що мене треба втопити в Дніпрі. Говорив він із ненавистю й російською мовою. Але страху в мене тоді вже не було. І нас було багато.

-​ Чи слідкуєте зараз за політичними подіями?

-​ Аякже. Цікавлюся всім, що відбувається в Україні. Хвилююся через це. Мій онук також уже відслужив в АТО. Хвилююся за всіх наших воїнів, за Україну.

Розмовляв Володимир ГАВРИЛІВ


Читайте також:
Коментарі
avatar