«Мій прадід 25 років був війтом у Винниках», – Ігор Маркевич
15.05.2017

Ігор Маркевич

Нещодавно відсвяткував 90-річний ювілей винниківчанин Ігор Маркевич. Журналісти сайту Винники Plus вирішили зустрітися з поважним старожилом і розпитати його про минувшину міста. Адже пан Ігор тут народився й виріс, проживши у Винниках усе своє довге й прекрасне життя (за винятком років війни та післявоєнний період). І він пам‘ятає Винники ще в період польського панування на Західній Україні. Пан Ігор також дуже добре пам‘ятає події у Винниках під час Другої світової війни, а також довгий і важкий радянський час. І, звісно ж, 25-річний період відродження нашої України. Про все це й наша сьогоднішня розмова з паном Ігорем.

-​ Якими Вам, пане Ігорю, запам‘яталися Винники першої половини минулого століття, коли Ви були дитиною й підлітком?

-​ Мені видається, що великих змін не відбулося. Адже я ходив і далі ходжу цими ж вуличками й стежинами. Ці ж самі гори оточують наше місто, ці ж чудові краєвиди. Зросла кількість населення з 5 до 20 тисяч. Я вважаю, що це одна з найсуттєвіших змін. І, звичайно, стало більше будинків. У передвоєнний період у Винниках було все тихо й мирно. Місцеві українці займалися, переважно, сільським господарством.

-​ Розкажіть, будь ласка, про свою сім‘ю й родину.

-​ Мій батько Теодор мав 12 гектарів землі й разом із моєю матір‘ю Павлиною працював у полі. Окрім мене в нашій сім‘ї було ще двоє дітей – мої сестри Іванка (1921 р.н.) і Галина (1922 р.н.). Галина ще й зараз жива та здорова, вона мешкає в Америці. Наша хата ще й зараз стоїть, але зі середини 40-их років там мешкають інші люди – депортовані з Польщі. Зараз її вже розбудували, бо там проживають три родини. Я намагався відсудити свою батьківщину, але марно. А стоїть наша хата на вулиці Піддіброва. Там було й наше поле. А ще далі, біля теперішньої крамниці «Гетьман», була велика садиба мого дідуся Михайла, який також мав велику господарку. Його поле простяглося тоді аж до німецького кладовища. Там були хата, стайня, інші споруди. А на початку 20-их років минулого століття в їхньому будинку мешкав Іван Огієнко. Мій дідусь Михайло гостинно прийняв майбутнього митрополита Іларіона, бо розумів, що це дуже велика людина. І коли я чую розмови про те, що Іван Огієнко винаймав помешкання у Винниках, то завжди наголошую: «За проживання мій дідусь з цієї людини грошей не брав. Він просто допомагав йому тим, що надав своє житло, бо був доброю людиною й патріотом України».

До речі, в цьому будинку жив і мій прадід Михайло, який був війтом у Винниках протягом 25-ти років. Але він помер ще перед моїм народженням. А дідусь Михайло відійшов у вічність у 1943 році. На жаль, їхня хата у 1941 згоріла від німецької бомби. Коли «червоні» панічно втікали, то теперішня вулиця Галицька була заповнена їхніми військами. А німці з літаків кидали на них бомби. І одна бомба потрапила в хату мого дідуся. А перед цим дуже багато винниківських людей сталінська влада вислала в Сибір.

-​ Яку освіту Ви здобули?

-​ За часів панування тут Польщі я вчився в польській школі, але в нас були й уроки української мови.

-​ Як Ваша сім‘я пережила Другу світову війну?

-​ Ця війна назавжди розлучила мою сім‘ю. Живими своїх дорогих батьків я бачив ще під час цієї жахливої війни. А далі лиха доля розкидала нашу сім‘ю світами. Як пережив війну? Було страшно, жили в голоді. Поблизу нашої хати була в‘язниця для євреїв, яких розстрілювали біля діброви. Неподалік нашої хатини, в низині, завжди було джерело. Пригадую, що в роки німецької окупації в ньому втопилася єврейська дівчина з цієї в‘язниці. А як вона туди потрапила й чому загинула в ньому, я не знаю. Тільки бачив, як її тіло дістали з води.

-​ А як трапилося, що доля розкидала Вашу сім‘ю під час війни? Що тоді відбулося?

-​ Мене забрали в молодіжний табір дивізії «Галичина», бо я з 1927 року народження. І під час вишколу я з друзями опинився аж у німецькому місті Ганновері, це поблизу кордону з Францією. Нам там було також дуже важко. Місто зазнавало бомбардувань, гинули люди. Й так тривало допоки до нас не прийшли американці. Протягом декількох тижнів американці нас утримували, дуже добре годували. Але я хвилювався за долю своїх батьків і сестер. Не міг залишитися в американській зоні окупації, бо просто не міг жити, не знаючи, що з ними відбувається. Чи вони живі й здорові? Чи вони вдома? Тому одного дня покинув американську зону окупації й перебрався до радянської. Й одразу ж відчув різницю в ставленні до людей.

Американці нас шанували, дуже добре годували. А в сталіністів одразу ж став невільником. Ми опинилися під вартою. Зібравши тисяч із 20 таких як і я невільників, нас погнали величезною колоною через Німеччину та Польщу в Білорусію. При чому, гнали під посиленою охороною. Так ми йшли, мабуть, із місяць часу. І в Німеччині, і в Білорусії енкаведисти проводили перевірки громадян. Та мені пощастило вирватися з їхньої пастки. І нас, українців, уже потягом відправили на Батьківщину.

Так я опинився у Львові й з вокзалу, пішки через гору Лисівку, дійшов до Винник. І тільки тут дізнався, що моя сім‘я покинула рідний край і разом із іншими біженцями опинилася у Відні в Австрії. І лише наприкінці 50-их років минулого століття я дізнався, що мої рідні живі й здорові, що після війни вони переселилися в Америку – в місто Клівленд. На жаль, батьків живими я вже ніколи не зустрів, хоча вони 4 рази надсилали мені запрошення, але тодішня влада завжди відмовляла в моєму проханні побувати в Америці. І лише за правління Горбачова мені таки дозволили поїхати в гості до моєї родини. Це було в 1988 році, на жаль, моїх батьків уже не було на цьому світі – вони вже померли.

-​ А як Ви адаптувалися до життя при радянській владі, коли повернулися з Німеччини до Винник?

-​ Протягом трьох тижнів я мешкав у своєї родички. Та тривати довго це не могло, бо мені треба було щось їсти, одягатися. Тому був змушений звернутися до нової влади як тоді говорили, замельдуватися (зареєструватися). І знову мені пощастило. Кажу, що пощастило, бо могло б бути й гірше. А трапилося так, що я був саме призовного віку й мене негайно мобілізували до радянської армії. І так я прослужив у війську аж 6,5 років! Тоді, після війни, хлопці служили довго, бо не було ким замінити. Адже десятки мільйонів чоловіків винищила ця страшна війна.

-​ Знаємо, що й після завершення бойових дій в СРСР і його країнах-сателітах надалі тривали жахливі репресії. Людей мордували, вбивали, вивозили на Сибір. Не оминула ця лиха доля й багатьох наших винниківчан. Що Ви знаєте про цей період життя Винник?

-​ На щастя, всі ці події й репресії мене оминули, бо я перебував у лавах радянської армії. Але й там я спокою не мав. Бо мене постійно допитували і в армії, і після неї про моїх рідних. Адже радянська влада дуже підозріло ставилася до людей, рідні яких перебували в інших країнах. На жаль, довелося мені в 1953 році на власні очі бачити на теперішній вулиці Крушельницької, 5 тіла наших патріотів, які загинули в боротьбі за Україну. На цій вулиці тоді розташовувався Винниківський районний відділ НКВС і туди доправляли арештантів і тіла загиблих. І ще в 50-ті роки люди зі зброєю в руках протистояли червоним окупантам. І загиблі, яких я бачив, були одними з останніх героїв. Я гадаю, що їхні тіла виставляли, щоб їхні рідні впізнавали їх. Та ніхто не признавався, бо тоді й їх також чекала б лиха доля.

-​ Як складалася Ваша доля після армії?

-​ Я одружився, отримав спеціальністб майстра з ремонту холодильників. Багато років працював, виховав із дружиною дітей, дочекався внуків і правнуків.

-​ Відомий футбольний фахівець, Заслужений тренер України Мирон Маркевич є Вашим родичем?

-​ Так.

-​ Знаю, що Ви активно долучилися до спорудження у Винниках храму святих рівноапостольних Володимира та Ольги.

-​ Я був головою церковного комітету зі спорудження нашого храму. Згодом 8 років був паламарем у ньому. А починали ми будівництво ще зі світлої пам‘яті отцем Михайлом Романишиним. Дуже багато нам допоміг тодішній директор ЛТФ Євген Хомик. Навіть не знаю, чи нам би пощастило збудувати наш храм без допомоги Євгена Йосиповича. Та після стількох років праці я змушений був усе полишити, бо важко захворів й довго лікувався. А зараз вже сили й здоров‘я не маю, щоб займатися громадською роботою.

-​ Дуже дякую Вам за таку цікаву розповідь. Щиро бажаю Вам щасливо дочекатися до столітнього ювілею.

Розмовляв Володимир ГАВРИЛІВ


Читайте також:
Коментарі
avatar