«Наші люди не вірили, що погрози вигнати українців із рідної землі здійсняться», - Михайло Процик
12.06.2017

Сайт «Винники плюс» продовжує знайомити своїх читачів зі старожилами Винник. Кожен із цих людей прожив довге й важке життя. І кожен із них має про що розповісти людям.

Сьогодні нашими гостями є винниківська родина Михайла та Марії Проциків. Цікаво, що подружжя є переселенцями з Польщі.

Михайло Процик народився в грудні 1931 року в селі Макова, що неподалік від Перемишля. Його батько Іван Процик (1888 року народження) і мама Катерина Процик, окрім наймолодшого сина Івана, виховували ще двох доньок і сина Йосифа (1924 року народження).

«Ще за часів Австро-Угорщини мій батько побував на заробітках а Америці, тому ми мали багато поля, а в ці часи це було найбільше багатство, - згадує своє дитинство винниківчанин Михайло Процик. – Отож, жили ми добре, заможно. З маленьких літ я допомагав рідним у всіх господарських роботах. У нас було 2 цегляних будинки. Село Макова було українським (200 номерів), але жили в нас і німці. Була німецька колонія. Та перед війною, у 1940 році, німців вивезли на їхню Батьківщину. Уявіть собі, що все це майно ми були змушені залишити напризволяще – чужим людям»!

Пан Михайло згадує, що коли почалися розмови про виселення українців із рідних земель так званого Закерзоння, то спочатку ніхто не вірив у це. У їхньому селі не було відчутно українсько-польського протистояння. Хоча, за спогадами пана Михайла, в сусідніх селах траплялися жорстокі сутички поміж українцями та поляками.

«І ось настала глибока осінь 1945 року, в наше село нагрянуло багато військовослужбовців і дали наказ: протягом двох годин усім зібратися з пожитками й вийти зі села, - продовжує свою сумну розповідь про виселення пан Михайло. – А що можна було зібрати за 2 години? Тим паче, що всі люди перебували в шоковому стані. Поспіхом збирали все найнеобхідніше, вантажили реманент, збіжжя, харчі, одяг на вози. І так великою колоною нас погнали в напрямку новоствореного кордону поміж Польщею та Україною. Рухалися ми протягом двох місяців. Кордон перетнули в Новосілках, що майже за 200 кілометрів від мого села. Далі, вже в Україні, нас направили в село Волоснів, що на Жидачівщині. Уже тут я пішов у 3 клас  школи. Тут закінчив 7 класів і поступив у Львові в ремесляне училище, де здобув фах слюсаря та коваля. Жив у Львові, працював  на різних посадах. А на вихідні їздив до рідних, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією, яка також була переселенкою. Марія вже була прописана у Винниках, тут працювала на швейній фабриці. Коли ми побралися, то взяли парцелю під будову. Почали будуватися, згодом народилися діти, дочекалися онуків. Я забрав до себе своїх батьків. Ось так і промайнуло життя. Завжди треба було важко працювати, нічого доброго в житті ми не бачили. І мені прикро, що й зараз нашій Україні не дають спокою. Прикро, що триває війна, гинуть наші солдати. Дивлячись на теперішніх переселенців із Криму та Донбасу, згадую сумні дні, коли й нас зробили вигнанцями з батьківської землі».

У Марії Процик з дитинства залишилося дуже мало спогадів, бо жінка 1938 року народження.

«Я була ще маленькою, тому мало що пам‘ятаю, - каже пані Марія. – Та пригадую, що якісь бандити грюкали до нас у двері. Батько в цей час утік із хати й побіг до наших сусідів - поляків. Сусідка прибігла й, щось поговоривши з нападниками, запевнила, що зранку ми заберемося зі села. Так і трапилося. У нашому селі Святова (біля Перемишля), де я народилася, також великих боїв і сутичок з поляками не було. Але військо й нас вигнало з рідного села. Казали, що в селі Грабівці поляки побили багато українців».

Володимир ГАВРИЛІВ

Читайте також:
Коментарі
avatar