Остап Маркевич: Для чого я в Іспанії? Щоб повернутися до України та щось змінити
07.11.2018

Остап Маркевич

Остапом Маркевичем домовилися зустрітися на Оболонь-Арені – саме там відбувається навчання майбутніх українських тренерів. Телефоную – і чую його батька, Мирона Маркевича. Звісно, це була секундна ілюзія, але інтонація і голос Маркевича-молодшого на диво схожі на його батькові. Ми зустрічаємося і сідаємо на тренерську лаву. Під час розмови Остап майже не відводить погляд від поля, либонь, це вже професійна звичка – на стадіоні дивитися тільки на поле, навіть порожнє.

Остап Маркевич вже третій рік працює тренером в академії Вільярреалу. Він отримує задоволення від іспанського футболу та любить свою роботу. Проте, за його ж словами, не буває і дня, коли він не згадує про Україну. В чому особливість іспанської футбольної академії, що не так з підготовкою юних українських футболістів та при яких умовах Остап Маркевич готовий очолити команду з України – такі були основні теми нашої розмови.

- Яка кількість вихованців академії в основі команди є показником її успіху?

- В нашій команді U-19 семеро тренерів, разом з психологом. Починаючи з секції, де грають хлопці шести-семи років, в команді на 12 чоловік є чотири-п’ять тренерів – такого в Іспанії ніде нема. Я впевнений, що опинився в Вільярреалі саме в той час, коли його школа, в яку було вкладено та на даний час інвестуються серйозні фінансові та людські ресурси, починає давати дуже хороший результат. Я це бачу по тому матеріалу, що є в академії. В будь-який грі чи то чемпіонату Іспанії, чи то єврокубків на поле в стартовому складі виходить від п’яти до семи вихідців з академії, і вони грають не тому, що вони є власними вихованцями, а тому що це гравці високого рівня. На мою думку, кількість вихованців академії в основі команди буде тільки збільшуватися, враховуючи скільки в неї вкладається.

Звичайно, є певні помилки. Ми там для того і є, щоб вносити коригування, і саме в цьому й полягає велика перевага, керівництво дослухається до тренерів, тому процес тренувань постійно вдосконалюється. Коли я прийшов до Вільярреалу, і зараз – це просто небо і земля, настільки за два роки все якісно змінилося на краще, в розумінні того, в якому напрямку має рухатися академія. Керівництво, тренери, психологи – всі розуміють свої завдання.

Є розуміння того, що футболісти повинні вчитися. Наші молоді футболісти вчаться не тільки у своїх школах чи університетах, але і в нашому клубі. Якщо хлопець не хоче вчитися, то реакція на це клубу може бути досить жорсткою. Паралельне виховання в школах і в клубі приводять до того, що гравцям прищеплюються як колективні цінності, так і індивідуальні, лідерські. Є баланс. Ти знаєш, коли маєш проявляти лідерські якості, а коли працювати на команду, діяти як одне ціле. Тому іспанські спортсмени є чемпіонами світу в усіх ігрових видах спорту.

На моїх очах академія Вільярреалу дуже сильно виросла, зараз вона на одному рівні з академіями Барселони, Реалу та Атлетика Більбао. Але ще чим славиться Вільярреал, так це вихованням тренерів. Вони цим пишаються. У нас, тренерів, так само є курси підвищення кваліфікації та постійні заняття з психології для кращого розуміння молодих футболістів. Все це відбувається на дуже серйозному рівні.

- Українському футболу бракує такої системності.

- Звичайно, особливо в дитячо-юнацькому спорті. Те, що там відбувається – так не повинно бути. Так ми нічого не доб’ємося. Гонитва за результатами, корупція, приниження людської гідності, моральні травми, крик, мати – все це неправильно.

- Справа у відсутності хороших кадрів?

- Ця робота не ціниться взагалі. Робота дитячого тренера – найважча, вона потребує величезних зусиль, мені це відомо, знаю, що таке провести півторагодинне тренування з дітьми. Треба, щоб люди, які здатні виховувати дітей приходили самі й хотіли працювати. Нормальні, адекватні люди, які мають професійні знання, як в психології, так й в спорті. Потрібна система, підтримка як від держави, так і на клубному рівні. Треба, щоб тренери могли й утримувати свої сім’ї й отримувати задоволення від роботи. Вони повинні достойно жити й не відчувати злиднів.

- А як в Іспанії реалізовується державна підтримка?

- Вона полягає в тому, що в кожному мікрорайоні чи селищі є просто неймовірні умови для занять з будь-якого виду спорту, особливу з футболу. Біля кожної школи можна побачити дві-три баскетбольні площадки, два футбольних міні-поля. В кожному місті й селищі є своя футбольна школа і є хороші тренери.

- Припустимо, ви отримали цікаву пропозицію з України. Чи ви будете готові залишити Іспанію з її майже досконалою системою підготовки молодих футболістів і поринути в українські реалії?

- Не буває дня, не те що дня, навіть три години не проходить, щоб я не дивився в інтернеті, що відбувається в Україні. З іншої сторони, в мене є контракт з клубом Вільярреал. Але звичайно колись я хотів би повернутися до України. Для чого я там? Для того, щоб приїхати в Україну, і все те, що я там здобув, передати сюди, і навіть трошки щось змінити.

- Чи ви дивитесь матчі української Прем’єр-ліги?

- Так, звичайно. Це моя рідна держава, моя країна. Так сталося, що я потрапив до Іспанії, і ви знаєте, там нелегко затриматися. Там дуже великі вимоги до тренерів. Я радію, що мені там довіряють і я ціную їх ставлення до мене. Якщо я колись приїду до України, хотів би, щоб і в нас було таке професійне ставлення до людей й повага до людської праці. В Іспанії, якщо ти працюєш, вони це бачать. Хотів би, щоб і у нас, футбольні функціонери й всі, хто керують футболом, так само цінували працю. Якби мені поступила пропозиція від клубу, в якому були люди, які дійсно захоплюються футболом і мають справжнє бажання щось створити, я б з радістю відгукнувся на запрошення.

- В Україні є президенти, які люблять футбол, але часто вони приймають надто емоційні рішення. От наприклад в Іспанії виділяється Флорентіно Перес.

- Реал Мадрид – це топ клуб, з великою історією та традиціями. Там існує і відчувається надзвичайний тиск з усіх сторін – вболівальники, журналісти. В результаті цього тиску, на мій погляд, приймаються ті чи інші рішення. Але саме в цьому і полягає потужна перевага в процесі життєдіяльності іспанських та українських клубів. Вболівальники є рівноправними учасниками клубу, та мають великий вплив на розвиток і напрямок в якому рухається клуб. Плюс в команді є зірки світового масштабу, кожен з яких є лідером по своїй природі, вони так само мають свою думку, яку не можливо не враховувати.

- Ви сказали про лідерів Реалу, а ось на тому рівні, де працюєте, чи проявляються вже в деяких футболістах лідерські якості?

- Так. Є такі хлопці, які могли б зі мною сідати поруч на лавку зі свистком. У вісімнадцять років вони добре підготовлені вже як в індивідуальному, так і в спортивному плані. Вони чітко бачать свою ціль. В цьому нам потрібно підтягуватися. Таких хлопців треба виховувати, саме в психологічному плані. Вони мають розуміти, для чого вони в футболі. Не для першого контракту, дорогої машини, айфону і гарної дівчини. Це все другорядні речі, вони й так будуть. Перша ціль – не контракт з великою зарплатнею, а виконання процесу з максимальним старанням і повною самовіддачею, тяжка праця на футбольному полі та за його межами.

- Ви не приховуєте того, що хочете почати сольну тренерську кар’єру. Які кроки ви робите для цього?

- Є книжки та різноманітна література. До того ж, я намагаюся не пропускати жодного матчу, на якій можу піти в Іспанії. Там, де я живу, є Валенсія, Леванте та Вільярреал, інколи можу вискочити в Мадрид або Барселону. До того намагаюся переглядати УПЛ, буває одночасно дивлюся українські та іспанські матчі. Ще є спілкування, стажування. Звісно, важко вирватися з тренерського процесу, але я хотів би ще побувати в Латинській Америці, Японії. Ми грали з японцями, їх самовідданість на полі просто вражає.

- Одним із найцікавіших сучасних тренерів є Мауріціо Саррі, наставник Челсі, який спочатку працював в банку, тренував аматорські клуби, і вперше опинився в команді Серії А тільки в 55 років. Чи готові ви до того, що визнання прийде до вас не відразу і працювати спочатку з командами Першої, Другої ліги?

- Потрібно бути готовим до всього. Футбол – це моє життя. Мені не відразу вдалося піти тренерським шляхом, спочатку був інший напрямок, який також багато чого мені дав. Мені подобається процес, я ним насолоджуюсь. Стати головним тренером – це вже результат, не потрібно зациклюватись на результаті, віддаю перевагу процесу. Необхідно отримувати від нього насолоду. Якщо від процесу акумулюються і генеруються ідеї, мені цікаво все. Треба покращувати свій рівень, а тоді побачимо. Розумію, що буває все відразу приходить, а інколи треба і зачекати. Мені важливий процес.

- Не так багато є тренерських династій: Луческу, Клафи, Кройфи, Лемпарди, Маркевичі…

- Ви не забувайте про мого діда Богдана Маркевича. У нас в сім’ї три покоління футбольних тренерів.

Борис Сорокін, ua-football.com


Читайте також:
Коментарі
avatar