Політична географія Криму (1917–1921 р.р.)
22.03.2015
Після Лютневої революції 1917 р. у Криму існували чотири течії: російська – прихильників належності Криму до Росії; кримськотатарська – прагнула автономії, а згодом і незалежності Криму; українська (доволі слабка) – належність Криму до України; більшовицька (після Жовтневого перевороту).

Потужний заряд української духовності, що йшов 1917 р. з тодішньої російської столиці, ініціював процеси національного відродження в усіх куточках імперії, у тім числі й на Чорноморському флоті, де здебільшого служили українці. Після Лютневої революції вийшов з підпілля гурток «Кобзар», до якого входили переважно офіцери-українці. Вже у березні він організував перші збори українських моряків, на яких було створено Севастопольську Українську громаду, а наприкінці березня почала діяти Чорноморська громада, її членами були українські есери.

Перше велелюдне зібрання для обговорення власного статуту Севастопольська Українська Чорноморська громада провела в приміщенні цирку, куди прийшло кілька тисяч осіб. На естраді, під синьо-жовтими прапорами, було виставлено портрет Шевченка. На других зборах українців, що відбулися на початку квітня, обрали Раду Української Чорноморської громади, яку очолив директор Севастопольської жіночої гімназії, провідник «Кобзаря» В. Лащенко. Його заступниками стали вчитель М. Коломієць і матрос М. Пащенко.

На цьому ж зібранні проголосували за оголошення Росії демократичною республікою, за автономію України, українізацію церкви, суду, школи, армії. Усвідомлюючи важливість піднесення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газети. Вже з того часу в Українській Чорноморській громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції. Саме Українська Чорноморська громада, маючи за свою символіку козацький прапор із білим хрестом у центрі, вперше проголосила Українську військову доктрину (за Сергійчук, 2001).

1. Мати флот, у півтора раза сильніший від усіх військових флотів у чорноморському просторі.

2. Приєднати до Севастопольського флоту всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину.

3. Мати в своєму складі на початок три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення.

4. До складу флоту мала теж входити гідроавіація.

Діяльність Української Чорноморської громади Севастополя активно підтримував тодішній командувач Чорноморського флоту адмірал О. Колчак.

Олександр Васильович Колчак (1874–1920) – адмірал, військовий і державний діяч, полярний дослідник і вчений-океанограф. Нащадок сотника козацького бузького війська Лук’яна Колчака і турецького воєначальника Ільяша Колчака-паші. Командувач Чорноморського флоту (1916–1917), після Лютневої революції позитивно ставився до українського національного відродження у Криму.

Зокрема, виступаючи 7 квітня 1917 р. на першій українській маніфестації в Севастополі, він проголосив, що має за честь говорити з українцями, які зібрались заявити про своє існування, адже Чорноморський флот на 90 відсотків складався з синів цієї нації. Адмірал О. Колчак не може не вітати українську націю, яка дала йому найліпших моряків, які тільки існують у світі (за Січинський, 1954).

Очевидно, підтримка командувача вплинула на розгортання українізації на флоті – до кінця квітня 1917 р. на переважній більшості кораблів Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації було створено українські ради і гуртки. У Севастополі ключову роль в українському русі того часу відігравав лідер кримської організації Української партії соціал-революціонерів, член Центральної Ради і виконкому Севастопольської ради депутатів армії, флоту і робітників міста К. Величко, який з червня очолив і Севастопольську Українську раду.

Українська Центральна Рада в III Універсалі не включила Крим до України. У Ханському палаці Бахчисарая 8 грудня 1917 р. розпочав роботу Курултай (головою став Асан Сабір Айвазов). Уже 13 грудня Курултай проголосив незалежну Кримську Народну Республіку, а 18 грудня сформував уряд – Директорію (головою став Номан Челебіджіхан). Державотворчі прагнення кримських татар підтримала УНР.

Але в січні 1918 р. Крим зайняли більшовики. Українізація Чорноморського флоту, з одного боку, та придушення російськими більшовиками кримськотатарської автономії на початку 1918 р., – з іншого, витворили нову політичну ситуацію навколо Криму, внаслідок чого Центральна Рада змінила політику щодо півострова. На засіданні Ради Народних Міністрів УНР 14 лютого 1918 р. було ухвалено погодитися на укладання миру з радянською Росією за умови, що Крим залишиться під впливом України і весь флот (також торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні. І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до Української держави. Однак після того, як російські більшовики показали себе в Криму на початку 1918 р., воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України.

У ті дні з Центральною Радою намагалися порозумітися щодо розв’язання кримськотатарської проблеми і керівники Всеросійського мусульманського військового шуро, котрі просили не роззброювати мусульманських частин, які перебували на території України, а взяти їх на утримання, щоб згодом вони могли перейти до Криму, звідки частина мала повернутися до Казані. Забувши про останню умову (чи не тому, що Центральна Рада не збиралася обговорювати питання Криму з Росією, а лише з органа¬ми кримськотатарського народу),

Раднарком РРФСР у переговорах з Німеччиною наполягав, щоб до уваги брали території, названі лише в III Універсалі. У квітні 1918 р., коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили «про готовність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно-культурні права». До Сімферополя, щоб зустріти українське військо, приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, «що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія». Делегація Севастополя у складі 64 осіб підтвердила: Севастополь здасться без бою, коли його братимуть українські війська. А представники Керчі розповіли, що в них «приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправлять в Україну, якщо українці займуть це місто».

У ті дні українські політики так обґрунтували необхідність приєднання Кримського півострова до України: «Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою. Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний як найтісніше територіяльно і географично. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне само-визначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний організм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію. До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна – країна хлібна із великими промисловими мож-ливостями в майбутності, кримський південь – це Рів’єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни – до вигідного для українців і себе порозуміння» (Сергійчук, 2001).

У квітні більшовиків розбили українські війська під командуванням П. Болбочана. А 25 квітня 1918 р. вони здобули Сімферополь і Бахчисарай, проте під тиском німецького командування змушені були відступити. Це спричинило втрату зосередженого у Севастополі Чорноморського флоту, який вже вивісив українські прапори.

Німці сформували 6 червня 1918 р. Кримський крайовий уряд на чолі з Сулейманом (Матвієм) Сулькевичем, який мав залагодити міжнаціональні конфлікти (5 липня було ліквідовано Курултай). Це призвело до проголошення Україною митної війни з Кримом і примусило Крим у вересні 1918 р. вести переговори. За домовленістю Крим мав увійти до складу України, отримавши внутрішню автономію. Ця умова не була виконана.

В листопаді 1918 р. німці покинули півострів у зв’язку з революцією в Німеччині. Уже 14 листопада уряд С. Сулькевича подав у відставку. У грудні 1918 р. англійські, французькі і грецькі війська висадилися в Севастополі.

Тоді ж у Крим з Кубані переправили частини денікінської Добровольчої армії, на яку спирався новий Кримський крайовий уряд на чолі з С. Кримом.

У квітні 1919 р. Червона армія знову ввійшла у Крим. Денікінським військам вдалося зайняти позицію на Акмонайському перешийку. У Криму, за винятком Керченського півострова, знову була встановлена Радянська влада, проголошено Кримську Радянську Соціалістичну Республіку.

У липні (1919) почали наступ денікінські війська, червоні знову покинули Крим. Встановилась влада генерала Денікіна. Проти білих у горах діяли більшовицькі партизанські загони. Після поразки денікінських військ на Північному Кавказі й під Одесою їхні рештки прийшли до Криму.

В березні 1920 р. генерала Денікіна на посту головного командувача збройних сил Півдня Росії змінив барон Врангель, який налагоджував оборону Криму, проте невдало.

У листопаді 1920 р. частини Червоної армії під керівництвом М. В. Фрунзе знову заволоділи Кримом, уже остаточно. Рештки військ Врангеля і ті, кого не влаштовувала влада більшовиків, виїхали за кордон (всього близько 150 тис. осіб, хоча багато не встигло).

У жовтні 1921 р. створили Кримську АРСР у складі РРФСР. Кожен прихід чергової влади супроводжувався хвилями контрибуції і реквізиції продовольства, націоналізації та денаціоналізації, масовим терором і репресіями. Кількість населення півострова до кінця війни значно зменшилася, квітучий край було розорено. Згодом почалося повільне відродження Криму, проте уже в умовах соціалізму з усіма його успіхами і невдачами, вірою в світле майбутнє і жорстокими переслідуваннями, голодною радянською реальністю.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка


Читайте також:
Коментарі
avatar