Винники у складі Другої Речі Посполитої 1919-1939 р.р. (Частина III)
05.03.2015
1907 р. свідоме українське робітництво з ініціативи В. Нагірного заснувало у Львові (вул. Краківська, 17) товариство українських робітників «Сила» під назвою «Руське товариство приватних слуг і зарубників». Згодом назву товариства було змінено на «Товариство українських робітників «Сила».

Мета організації: «Просвітнє та економічне піднесення членів, розбудження солідарності і товариського життя, надання матеріальної допомоги». Членом «Сили» міг стати робітник української національності за рекомендацією двох членів товариства. Здебільшого це були особи 20–27-річного віку. Значною популярністю серед українського населення користувався робітничий хор «Сили», який на концертах виконував стрілецькі та народні пісні. Робітничий театр «силівців» ставив вистави у читальнях «Просвіти» не тільки у Львові, але й на околицях міста, зокрема, у Винниках.

8 серпня 1938 р. — 1939 р. (осінь) — товариство українських робітників «Сила» у Винниках (налічувало 100 членів; діяли секції: неписьменних, самоосвіти, театральна).

25 липня 1933 р. для координації дій у справі допомоги голодуючим, у Львові було створено Громадський комітет рятунку України, зона дії якого розповсюджувалась на територію Західної України. Завданням комітету було проведення протестаційних та збіркових акцій, політично-міжнародна діяльність.

З аналітичного звіту відділу безпеки Львівського воєводського управління від 9 жовтня 1933 р. про суспільно-політичну ситуацію у вересні 1933 р.: «Дня 10.9. ц.р. місцеві українські діячі влаштували у Винниках збори у залі місцевого Повітового Кооперативу Дрібного Кредиту «Ощадність», протестуючи проти останніх політичних заходів щодо українців в СРСР. Довго промовляв субститут (заступник, помічник) нотаріуса Др. Яросляв Левицький, після чого було ухвалено резолюцію, в якій між іншим зазначено, що «Москва їх ошукала», що вона прагне стерти український народ з лиця землі і позбутися раз і назавжди небезпеки війни України проти «Москви», а також висловлено привітання «потерпілим братам» і оголошено боротьбу Москві та усім її «запроданцям і наймитам».

В умовах жорсткої заборони українцям голосно висловлювати свій протест, у неділю 29 жовтня 1933 р. в усіх церквах Західної України відправлялися богослужіння та панахиди за померлими в Україні.

29 жовтня 1933 р. — святкове Богослужіння у Винниківській церкві Воскресіння Господнього разом з панахидою за померлих українців, внаслідок голодомору в Радянській Україні (церква була переповнена людьми).

Якими ж були Винники за правління Польщі? На це запитання ми дізнаємося з прозового твору Мирослави Сопілки «Про затишне місто Забобонники», що написаний 1930 р. Сама письменниця назвала його «провінційним репортажем». І хоча там ніде немає слова «Винники», але вже з перших рядків зрозуміло, що саме про нього – «не село, не містечко, а місто» – йдеться у творі.

Отож, як виглядали тодішні Винники? Про благоустрій: «Тротуари, щоправда, не з каміння, а з дощок та вузенькі такі, що дві людини в парі ніяк не перейде, тільки треба йти так, як то кажуть, гусаком. А як йдуть люди одні напроти других, то одні тротуаром, а другі — болотом, бо тротуар е лише по однім боці вулиці. А ліхтарень — на кожній вулиці одна. І світять деколи. Отак, приміром, на різдво, на Новий рік, на Великдень і в день третього мая. А так, у будні дні — звичайнісінька собі темнота. Ліхтарень не засвічують, бо шкода грошей на нафту видавати».

Про сакральні споруди: «Крім кільканадцяти реставрацій, коршем і кав’ярень, є в нашім місті церква, костел і божниця. Як у церкві, так і в костелі щонеділі і на свята богослужения відправляються. В церкві піп з дяком, в костелі ксьондз з органістом підправляють, а в божниці, не знаю, мабуть, самі євреї відправляють, бо ні рабина, ні єврейського дяка у нашім місті немає... Біля церкви стоїть нова, щойно побудована дзвіниця з новими дзвонами. Старі дзвони ще небіжечка Австрія на кулі до гармат забрала. Лише один маленький дзвоник зостався... Складали фабричні робітники і незаможні газди великі грошеві складки, влаштовували театральні вистави, вечорниці, фестини тощо — і все на ціль цієї будови, та ще й позику в банку затягнули».

Про школу: «Шестикласна школа повшехна (польська), розкинена у трьох старих брудерах, що лишилися ще з часів панщизняних, коли ще наше місто було собі звичайнісіньким селом з маленькими курними хатками і величавим палацом та будинками для двірських форналів (наймитів). Небіжечка Австрія на місці, де був палац, заложила фабрику тютюну. А будинки, де колись містилися родини форналів, призначила для школи. І так воно й досі зосталося... кожного тижня в суботу відбувається ярмарок, якраз під самісінькими шкільними вікнами квічать свині і поросята, мекають телята… У цей день дітвора має фрай (вихідний). Прийдуть діти до школи, помоляться, відспівають «Сердечна матко», а вчитель каже: «Ідіть, діти, додому. Сьогодні науки не буде, бо ті ординарні свині, хлопи й баби так кричать, що звар’ювати можна».

Про фабрики: «Фабрик у нашім місті є аж три: фабрика цегли, фабрика дощок і фабрика тютюну. Фабрика цегли і фабрика дощок знаходяться на славнім новім передмісті, що Канадою зветься... Канада славиться фабриками, судом повітовим, двірцем залізничим, гарними вілійками. Америка ж славна колись була своїм болотом.. (сучасна вулиця Лесі Українки)... Цегельня (спілка з обмеженою порукою) розташувалася на полі, під лісом, недалеко від міста. Краєвид навкруги дуже гарний, а глина довкола цегельні дуже добра. Розуміються на тім не робітники, а власники цегельні. Працює вона тільки влітку... на фабриці тютюну, де працює кількасот жінок (українки й польки), а чоловіків ледве кількадесят, є організація, і то неодна, а дві: ППС-правиця і «Християнська демократія»... Завдяки тому, що фабрика тютюну державна, то заробітна платня, так звана декада (щодесять днів), тут краща, ніж по інших заводах. Робітниці й робітники фабрики тютюну вважають себе за щось вище від тих, які працюють по інших фабриках. Просто вважають себе за аристократію». Про товариства: «Культурно-освітні товариства у нашім місті досягли високого рівня. У польськім товаристві «Сокіл» влаштовують узимку вечорниці, літом — фестини (майже кожної неділі)... Синьо-жовтим вогником кіптять на ціле місто товариство «Сокіл» і «Аматорський гурток»... В читальні — всіляка розрада. Взимку вечорниці й концерти, влітку — фестини, а поза тим усім ще й вистави театральні щонайменше раз у місяць дають».

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

Фото: Читальня, Просвіта 1938 р. (З експозиції Історико-краєзнавчого музею м.Винники )

Частина І  Частина ІІ  Частина ІІІ


Читайте також:
Коментарі
avatar