До річниці ОУН: Винниківчани в УВО і ОУН (част. II)
06.02.2015
Магаляс Семен ( 17 травня 1885 р., м. Винники — 1978 р., м. Нью-Йорк.) – культурно-освітній і військовий діяч, співорганізатор Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР, сотник Армії УНР, начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР, начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, діяч «Просвіти», один із засновників УВО, політичний в’язень. Батьки Семена – заможні хлібороби, віддали сина на навчання у Львівську академічну гімназію, яку він закінчив у 1906 р.

22.11.1918 р., вступив до Української Галицької Армії в Тернополі, обіймав посаду муніційного (тобто — патронного) референта Державного секретаріату Військових справ ЗУНР. Тут перебував Військовий Секретаріат, і товариш секретаря військових справ сотник Петро Бубела (колишні студентський товариш С.Магаляса) призначив його на цю посаду. В Галичині не було боєприпасів, тому С. Магаляс, за згодою Головного Отамана С. Петлюри, постачав 100-тисячну Галицьку армію амуніцією і зброєю з Великої України. 01.10.1919 р. перейшов на службу до Дієвої армії УНР на посаду помічника начальника закордонного відділу Головного управління Генерального штабу. З 01.01.1920 р. — начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 03.05.1920 р. — начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. У Львові, він став одним із засновників Української військової організації.

На честь Семена Магаляса названа одна з вулиць Винник.

Голіян Володимир (13 грудня 1903 р., м. Винники — 30 травня 1996 р., Австралія) — воїн УГА, діяч ОУН. У часи «Листопадового чину», у складі УГА, як стрілець 4-ої Золочівської бригади, Володимир Голіян брав участь 8 червня 1919 р. у Чортківській офензиві. Під час другого відступу разом з бригадою переправився через річку Збруч. Воював на Центральній Україні.

У 1938 р., на заклик проводу ОУН, Володимир Голіян перейшов кордон. На Закарпатті продовжив збройну боротьбу за Карпатську Україну проти угорських загарбників. Під час боїв його важко поранили (дві мадярські кулі пробили йому груди). Та вилікувавшись, Володимир Голіян зумів перебратися до Німеччини. Лише в 1941 р. повернувся до Винник, одружився, виховував дітей.

Врецьона Євген (1 жовтня 1905 р., м. Винники , вул. Піддіброва 5, — 4 лютого 1975 р., Швейцарія; псевдонім – Беран, Волянський, Ганді, Турчишин) – видатний політичний і військовий діяч, один із найближчих сподвижників Є. Коновальця. У Винниках він був один із засновників української спортивної організації «Дніпро».

Член УВО, пізніше ОУН (з 1929 р.). Євген Врецьона довгий час, як чесна і порядна людина завідував партійною касою в ОУН. У липні 1927 р. познайомився з Є. Коновальцем. У лютому 1930 р. на скликаній у Львові Першій краєвій конференції ОУН на західноукраїнських землях обраний керівником військово-вишкільної референтури крайової Екзекутиви ОУН. Влітку 1931 р. Є.Врецьона підсудний у процесі над членами ОУН М.Ласійчуком і В.Саляком, разом з якими готував напад на радянське консульство у Львові. Засуджений 18.06. – 03.07. 1931 р. Його звільнили за відсутністю доказів. В першій половині 1930-их рр. Євген Врецьона стає одним із найближчих (із числа активістів Пласту) дорадників полковника Є. Коновальця, який одночасно був керівником УВО та ОУН.

Брав участь у Конференції Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, яка відбулася у період з 3 по 6 червня 1933 р. у Берліні як співпрацівник Проводу. Певний період був заступником М.Лебедя (шефа служби-безпеки ОУН) по службі безпеки ОУН. У 1942 р. став одним з активних організаторів УПА. Член реферантури зовнішніх зв’язків ОУН (1943-1944 рр.).

Покликаний до участі у Великому Зборі УГВР (який проходив 11-15 липня 1944 р. біля с. Сприня Самбірського повіту на Львівщині) стає членом УГВР, однак участі в роботі Великого Збору УГРВ з технічних причин взяти не міг.

На честь Євгена Врецьони названа одна з вулиць Винник.

Врецьона Володимир (11 червня 1907 р., м. Винники – 4 вересня 1967 р., Бей-Шор, США) — активний член ОУН, керівник санітарної служби Повстанського штабу ОУН у Кракові від березня 1940 р., учасник українського національно-визвольного руху. Член куреня Лісові Чорти від 1928 до 1960 року, комендант пластової округи Львів-місто 1928—1930 рр.

Вихованець «Пласту», де дійшов до посту головного пластуна, протягом певного часу займав становище кошового великого львівського коша.

Рак Ярослав Антонович — псевдо «Мортик» (син Антіна і Софії Раків; 29 липня 1908 р., м. Винники – 10 вересня 1989 р., м. Нью-Йорк) — пластовий і політичний діяч, правник. Він був одним з перших членів ОУН, яка була покликана до життя і дії в 1929 р. і ставила своє завдання в такий спосіб: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї».

Вже в 1931 р. був він на дуже відповідальному пості зв'язкового між крайовим і закордонним проводом ОУН. Ярослав Рак відповідав за доставу нeлeґальної літератури і зброї з-за кордону до зайнятої в той час Польщeю Галичини. Всі Карпати від Говeрли по Криницю, кордону Польщі з Данцигом і Литвою, куди переправляли літературу, зброю, амуніцію і проходили в одну і другу сторону кур'єри ОУН і ті, що мусили втікати за кордон, щоб не попасти в руки поліції — все це він мав у своїx рукаx і за всe відповідав. Він закінчив успішно студії права у Львівському університеті.

Один із підсудних у Варшавському процесі за вбивство польського міністра Б. Пєрацького (1934 р.). У 1934 р. був арештований і в 1935 р. на процесі Степана Бандери в Варшаві сидів між 12-ма оскарженими за участь у вбивстві польського міністра. Після двомісячного процесу у Варшаві, суд виніс обвинуваченому Ярославу Ракові сім років ув'язнення за те, що він нібито з Катериною Зарицькою допомагали Грицю Мацeйку, що вбив міністра Пєрацкого, після атентату нелегально перетнути польсько-чехословацький кордон. Але щастя йому сприяло й на основі амністії присуд був зменшений до половини. На тому процесі було виявлено, що з-за кордону приходили щомісяця тонни нeлe¬ґаль¬ної літератури ОУН.

У 1960-иx рр. був головою Головної Ради ОУН за часів Стецька. Він, як правник, дбав про правопорядок в Організації, усе мало відбуватися згідно з законом, переживав щоб не прийшла ніяка ухвала, що шкодила б Організації чи визвольній справі. З 1970 р. голова Координаційної Виховно-Освітньої ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки. В останніх роках життя був членом Теренового Проводу ОУН.

Домазар Зенон (Зиновій) (псевдо «Діброва», «Аркадій»; 13 липня 1913 р., м. Винники — 1943 р. (вересень), м. Київ, Бабин Яр) — крайовий провідник ОУН на Українських Землях. У 1940—1941 рр. — Військовий Референт Окружної Екзекутиви ОУН(М) Ярославського округу.

Влітку 1943 р. Зиновій Домазар потрапляє до гестапо. Ймовірно його арештували на початку липня 1943 р. й утримували у тюрмі гестапо на Короленка, 33, до початку вересня, після чого ростріляли. На стіні тюремної камери №30, органами НКВС після вступу до Києва, було виявлено і зафіксовано короткий напис: «Дом Зен 5.7.43 р. – 5.9.43 р. Бог і Україна». Скорочення з великою ймовірністю можна розшифрувати як «Домазар Зеновій».

Винників Наталя Сидорівна (2 лютого 1920 р., м. Винники – 9 лютого 1944 р., м. Київ, Бабин Яр) — провідний діяч ОУН. Навчалася в гімназії ім. Кокорудзів «Рідної Школи» (в радянський період це – школа №5). Там очолювала шкільну організацію ОУН, мала псевдо «Ада».

Після закінчення гімназії — заарештована 6 вересня 1940 р. «совєтами». НКВД користувалося архівами польської поліції, звідки черпало інформацію про українських націоналістів, неблагонадійних для польської влади, і зразу ж визнавали їх і своїми ворогами. У результаті органи НКВД у 1940 р. провели у Львові тотальні арешти української інтелігенції, переважно студентів львівських навчальних закладів, та ініціювали показовий політичний процес, що дістав назву «Процесу – 59» (п’ятдесяти дев’ятьох ) за кількістю підсудних. Слідство тривало понад чотири місяці.

Наталі Винників смертну кару замінили на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. Із Бригіток частину засуджених перевезли в бердичівську тюрму. З наближенням фронту, у липні 1941 р., коли німці бомбардували місто, Наталя разом з групою в’язнів вибралася на волю. Енкаведисти, відступаючи, підпалили тюрму і закидали її гранатами. Небагатьом вдалося врятуватися. Після визволення Наталя Винників продовжує боротьбу в лавах ОУН, тепер уже проти німецьких окупантів. Із похідними групами ОУН українську патріотку направили на Східну Україну. Завдання похідних груп — організовувати населення східних регіонів на боротьбу з фашистами, за самостійну Україну.

9 лютого 1942 р. у Києві гестапо заарештувало Наталю Винників. Разом з іншими патріотами її розстріляли у Бабиному Яру.

Кипріян Богдан (1922 р., м. Прага, Чехія — 1943 р., м. Винники) — член ОУН, редактор і видавець самописного журналу для молоді «Дитячий шлях». Журнал видавався у Винниках протягом 1934—1935 рр. Вражає те, що журнал редагував 12-ий хлопчик (Богдан Кипріян). Видання мало просвітянський напрямок. Поряд з казками і пригодами в журналі публікувалася цікава інформація для молоді.

Красівський Зеновій Михайлович (12 листопада 1929 р., с. Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська обл. — 20 вересня 1991 р., Моршин) — український поет, літератор, член Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи (УГГ), останній Крайовий провідник ОУНР у Радянській Україні.

З кінця 1947 р. до березня 1949 р. З. Красівський проживав у Винниках в родині Марії Петрівни Гуль. Помешкання знаходилося поблизу Винниківського озера. Майбутній відомий поет і дисидент перебував тоді на нелегальному становищі, проживав під чужими документами. Родина Гулів була патріотичною. Син Марії Петрівни – Василь (1923 р. н.) воював в УПА, загинув в Карпатах. Другий син Андрій був воїном дивізії «Галичина». У будинку, в якому переховувався відважний патріот, донині проживають члени родини, яка надала йому притулок. Їхня садиба розташована поблизу лісу, поміж Винниківським озером і дріжджзаводом що, безперечно, було зручно для підпільної роботи.

26 років тюрем, таборів, психушок та заслань, а також, трагічна смерть дружини призвели до інсульту. 20 вересня 1991 р. Зеновій Красівський помер. Похований у Моршині. Багатотисячне випровадження Зеновія на вічний спокій у Моршині засвідчило всеукраїнську шану й любов до нього за його життєвий подвиг.

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

І частина  ІІ частина


Читайте також:
Коментарі
avatar