До річниці ОУН: Винниківчани в УВО і ОУН (І част.)
01.02.2015
3 лютого 1929 р. була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН започаткувала патріотична Українська військова організація (УВО), заснована у Львові у вересні 1920 р. УВО — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала стараннями старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент) для боротьби проти польської окупаційної влади на Західній Україні.

Винниківчанин Семен Магаляс був одним із засновників УВО і ОУН.

Провідним діячем УВО і ОУН був винниківчанин Євген Врецьона. У 1942 р. брав активну участь у створенні УПА.

Видатними діячами ОУН були винниківчани Володимир Врецьона, Ярослав Рак, Домазар Зенон, Винників Наталя.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27 січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник — Євген Коновалець). Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20 000 осіб (1939 р.).

Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського окупаційного режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях (КЕ ЗУЗ) ОУН здійснила в Східній Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи.

Відповіддю польської влади на посилення визвольного руху стала пацифікація, проведена у вересні 1930 р. У ході якої було задіяно близько 2 000 поліції та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського. Ці каральні загони оточували села та маючи наперед готові списки найактивніших українців арештовували їх, руйнували українські сільські «Просвіти». Часто займалися побиттям українських громадських діячів, внаслідок чого спостерігалися й смертні випадки.

Петро Мірчук у своєму «Нарисі історії ОУН» називає лише три випадки смерті в результаті пацифікації: на смерть закатовано: у Чижкові біля Львова 17-річного Матвія Паранку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах повіт Бібрка 30-річного Дмитра Підгірного. Ще одним способом пацифікації було накладання контрибуцій на села: селяни зобов’язували за певний час надати польській поліції чи війську визначену кількість продуктів, худоби або домашньої птиці. Часто вимагали голову сільської громади від імені мешканців села підписати документ, що підтверджував купівлю у селян продуктів. У випадку відмови селянам погрожували репресіями.

Пацифікація, натомість, спричинилася до збільшення впливів ОУН, зокрема серед молоді Галичини. У 1931 р. відбувалися судові процеси, що частково стосувалися саботажних акцій 1930 р. 4 лютого 1931 р. у Львові засуджено двох членів ОУН до 5 років ув’язнення за підпали майна польського колоніста та ще двох – на 3 роки позбавлення волі. 13 лютого того ж року – ще двох членів ОУН на 5 років. 14 лютого 1931 р., у зв'язку з нападом боївки ОУН на станицю польської поліції в Гаях біля Винник, арештовано: в Гаях Володимира і Марійку Романів та Анастасію Гнатишин, у Львові Андрія і Катерину Гнатишин, Романа Романова, Петра Михалічку та Осташевського, а у Винниках Ольгу і Стефу Банах.

Після слідства Андрія Гнатишина і Володимира Романова відправлено до тюрми у Львові, інших звільнено.

За Петром Мірчуком: «У другій половині 1938 року кількість ув'язнених за приналежність до ОУН на всьому просторі західноукраїнських земель досягла кілька тисяч осіб. Кількість арештованих у 1939 році, головно в останні місяці до вибуху війни, досягла приблизно 20 тисяч осіб... За оборону стрілецьких могил у Підберізцях, пов. Львів, перед польською поліцією, львівський суд 21 липня 1939 р. засудив: П. Царя на 10 місяців, П. Дмитерка на 8 місяців, В. Дмитерка на 7 місяців безоглядного тюремного ув'язнення, а І. Чинила, П. Ґуля, М. Коваля по 7 місяців, М. Чорного, І. Дзюбика й І. Гарапу по 6 місяців ув'язнення з тимчасовим припиненням виконання кари».

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (Р) — революційна, або ОУН (Б) — бандерівська, та ОУН (М) — мельниківська.

17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула р. Збруч, чим ознаменувала початок окупації західноукраїнських земель. До кінця вересня 1939 р. ці землі були вже були окуповані.

Один із провідних діячів ОУН винниківчанин Євген Верцьона підкреслював: «Прийшла німецько-польська війна. Вона закінчилася для нас цілком несподівано, бо західньоукраїнські землі зайняли большевики, які формально участи в війні не брали... Всі західні етнографічні терени України (за виключенням Закарпаття) ввійшли в склад Радянської України. Створило це для нашої боротьби цілком нове положення. Ліквідувалося два фронти боротьби і практично вся увага могла бути звернена на одного окупанта України – большевицьку Москву... Так нову Україну, з новим духовним обличчям, щойно в цих роках ми відкрили. Була вона іншою, ніж малювала її большевицька пропаганада. Але була вона теж інша, ніж ми хотіли її бачити... І коли ми не находили в ній склонності до зриву, то все ж вона була тією розгойданою масою, що була в часах Хмельницького чи опісля Коліївщини».

Андрій Байцар, доцент ЛНУ ім. І. Франка

І частина  ІІ частина


Читайте також:
Коментарі
avatar