«Фінансова і моральна ситуація в «Оселі» стабілізувалася», – Наталя Саноцька
16.02.2017 10:47

Наталя Саноцька – рідна сестра відомої благодійниці, засновниці спільноти «Оселя» Олесі Саноцької, яка пішла з життя після тяжкої хвороби в квітні минулого року. 24 лютого 2017 р. Олесі виповнилося б 47. Наталя поділилася споминами про те, якою була Олеся і як закладалися цеглини до заснування спільноти взаємодопомоги «Оселя».   

«У дитинстві ми були зовсім різними, але нас єднала любов до Винник»

 – У дитинстві  ми конфліктували. Все ж таки п’ять років різниці  в дитячому віці це багато. Олеся була закрита до спілкування, сором’язлива. А я навпаки, бо належу до екстравертів, а вона – інтровертів. Батькам завжди простіше з такою дитиною, яка відкрита, завжди усміхнена, охоче йде на контакт. Коли ми йшли з мамою, то Олеся ховалася за її спідницею, а я розповідала все і про себе, і про сестру. 

Я любила бавитися іграшками, а Олесю ляльки не приваблювали – вона писала вірші. При  чому, не писала, а відразу декламувала.

У дитячий садочок ми не ходили. Хоча жили у Львові, але більшість часу проводили у Винниках. Ми завжди себе ідентифікували з Винниками. Коли згадую дитинство, то в першу чергу згадую всі стежки, луки, ліс...  Жили на вулиці Галицькій – навпроти церкви. Усе літо і вихідні були тут. Коли мама з татом хотіли взяти нас на море, ми відмовлялися, бо нам подобалося проводити час у Винниках.

Із нами залишалася бабуся. Я бавилася, а Олеся начитувала їй вірші. У них нічого не в’язалося, але вона бачила там якусь мелодику. Вона була нетипова, нестандартна, чим завдавала неабияких клопотів батькам.

Мала свій внутрішній світ. Те, що в нас було з нею спільного, – ми любили Винники і природу. В нас був город, а вкінці городу – клен. Для Олесі він був живим. Там у нас була своя хатка. Хоча це було її місцем. А мене вона туди просто впускала. Сестра багато малювала, а я більше спілкувалася з дітьми. Тому в нас були трішки різні світи.

Потім, коли стали дорослими, ми зблизилися. Олеся вступила в художнє училище, мала своїх друзів, почала брати активну участь у діяльності Товариства Лева.  Це була її стихія. Мріяла вступати в театральне. Товариство Лева ставило перший вертеп в Україні. Для Олесі це була можливість реалізувати себе. Вона грала роль смерті.  Вже зараз думаю, може, не варто то було… Батьки дуже переживали, бо це було за радянського часу.

«Олеся в своєму житті йшла від практики до теорії, а я навпаки  – від теорії до практики»

– Олеся відзначалася артистичністю. Вийшла заміж, народила дитину. І почався складний період у її житті. Це було для мене незрозумілим, чому вона так рано вийшла заміж, але Олеся казала: «Я хочу мати своє життя, самостійне». Був тяжкий період і для родини. Захворіла наша мама, була дуже хвора, потребувала опіки. Але з іншого боку, я бачила, що й Олеся потребує опіки. Я активно включилася в допомогу.

Із того часу ми настільки зблизилися, що в мене не було ближчої людини. Ми стали подругами,  однодумцями. 

Олеся в своєму житті йшла від практики до теорії, а я навпаки  – від теорії до практики. На філософському факультеті ЛНУ ім. Івана Франка я начиталася різних концепцій і систем. Але мене завжди цікавило, як вони працюють у реальному житті. А Олеся навпаки – знала життя, а не знала теорії. Ми з нею, коли зустрічалися, то говорили по півночі. Сестра розповідала про різні випадки, чому людина вчинила так чи інакше. А я кажу: «Це вже давно написано». І Олеся просила дати почитати, де саме. Тому ми завжди мали про що говорити.

«Мало хто про це знає, але Олеся досягла чималих успіхів у гуртковій роботі з дітьми»

– Ми почали жити разом у Львові. Так склалися обставини, що батьки переїхали у Винники. А ми жили троє: Олеся, її донька Христина і я. Олеся працювала на двох роботах, щоб утримувати дитину. Тоді була криза – розпад СРСР. По вечорах вона працювала в Будинку школярів – вчила дітей малювати. А до обіду – в новому ЦУМі на вулиці Володимира Великого художником-оформлювачем – Олеся розмальовувала вручну вітрини, клеїла написи, рекламу. Приходила увечері о 20.30. Я практично займалася Христиною – вела-забирала зі школи.

Олеся ніколи не відносилася до роботи, дитячих гуртків формально. Вона вчила дітей малювати на склі. Малювала з дітьми по-дорослому, вчила їх, як ліпити з глини. А  ту глину треба було роздобути, привезти. Такі тоді часи були… Зберігала її у великій ванні. Олеся зуміла зацікавити дітей ліпкою і малюванням. Кількість бажаючих займатися в її гуртках зростала. Вона навчила їх різних технік, а потім організувала виставку дитячих робіт у Львові.  Особливо захоплювали копії ікон, які її вихованці створили на склі. Вони проникали в душу, бо дитячими руками намальовані лики святих випромінювали доброту і світло. Олеся в цій сфері багато досягла, хоча дуже мало хто про це знає. Це був непростий період у її житті – була змушена заробляти гроші на двох роботах. А з іншого боку – проявляла себе, при чому – успішно.

«Про те, яка передісторія створення організації для людей, які не такі, як усі»

– У житті нічого не відбувається просто так. Так само ідеї створити організацію для людей, які не можуть собі дати раду у нашому соціумі, з’явилася в Олесі не просто так.

…Вона познайомилася з Романом  Прочком – одним із засновником «Оселі». На той час він був у ГО «Дорога» – громадська організація, що займається узалежненими, довгий період жив у монастирі. Олеся почала як волонтер працювати в «Дорозі», проводити майстер-класи з малювання. Але хотіла чогось іншого.

Сестра завжди прагнула допомогти тітці, яка була хвора на шизофренію, лікувалася в психіатричній лікарні. Доля в неї була трагічна. Хвороба тітки – непристосованість, неможливість адаптуватися до життя. Вона була цікавою людиною, проводила з нами багато часу в дитинстві.  Як розвинулася її хвороба? Вона була гарною, веселою, талановитою, романтичною дівчиною. Вчилася на французькій філології, грала на акордеоні.  Сталося так, що трагічно загинув її двоюрідний брат. На Кільцевій дорозі його розчавило машиною. Вони багато спілкувалися. Тому тітка дуже тяжко пережила цю трагічна смерть. Дівчина готувалася вступати в аспірантуру. А тут така смерть. Вона перестала говорити. У неї почала боліти голова…  Як чинили з такими людьми в СРСР? Спочатку – вердикт лікаря, а потім – скерування на лікування в психіатричну лікарню. А там їй довелося пройти всі кола пекла…

Дідусь і бабуся були вчителями, всі релігійні свята святкували, але до церкви не ходили. Напевно, якби були якісь інші методи лікування, то переживання тітки не вилилися б у хворобу. У 30 років їй поставили діагноз шизофренія. Але вона завжди була доброю, любила нас, і ми відчували особливу любов до неї. Нам було дуже шкода тітки. І в Олесі постійно була ідея –  забрати тітку Надю з лікарні, допомогти їй. Це одна із причин того, чому Оселя хотіла створити спільноту – об’єднати людей, які є іншими, по-іншому відчувають світ, не можуть себе знайти, реалізуватися в нашому суспільстві, бо в цьому суспільстві треба ліктями розштовхувати інших. Таких людей треба об’єднувати, щоб вони також могли відчути радість і цінність свого життя, підтримуючи один одного.

«Олеся завжди говорила, що спільнота – це в першу чергу люди»

– …Після відвідин  організації «Барка» в Польщі, Олеся приїхала окрилена. Неповносправні, які там жили, почувалися щасливими, навчилися давати собі раду, допомагають один одному.    

У неї не було мети працювати з узалежненими, а власне з людьми, які є іншими, яких через нерозуміння відкидає суспільство.

За кошти з-за кордону  купили у Винниках маленьку хатину – дві кімнатки з пічкою на дрова. Я не знаю, що сталося, але Олеся залишилася сама. В неї розпочалася криза – не знала, що робити. Був один мешканець. Олеся зателефонувала за порадою до знайомого з Польщі, який мав подібну спільноту. А він відповів: «Олесю, вирішуй, або ти берешся за це, або треба повернути кошти і відмовитися від ідеї створення спільноти». Олеся була в розпачі, адже не мала досвіду, нічого не знала. Але взялася і поступово її ідея переросла в потужну організацію.

Коли Олеся захворіла, то дуже переживала, як буде з організацією. Хвороба була несподіванкою. Ми робили все для того, щоб спільнота функціонувала. Хоч це було важко. Був лідер. І його не стало. Олеся завжди говорила, що спільнота – це в першу чергу люди, певні цінності. Вона декілька разів розпускала спільноту. Сталося так, що люди, які тут жили, почали вести здоровий спосіб життя, а потім всі запили. Було навіть таке, що били їй вікна вдома вночі. Родина вся переживала, бо це було небезпечно, а Олесю не було кому захистити. Але з часом все змінилося. І Олеся докладала чимало праці для того, щоб налагодити життя в «Оселі», працюючи в різних напрямах.

Сестра  ініціювала встановлення палаток для обігріву. Била на сполох у люті морози, щоб люди на вулиці не замерзали. В неї завжди був один пріоритет – це люди. Вона ніколи не давала оцінок, а говорила так: «Ми не знаємо, що сталося. Ми не обираємо, в якій ми сім’ї народимося  – чи нас віддадуть в інтернат, чи будуть любити й оберігати. А от все решту в житті ми обираємо. Те, що ми обираємо, дає нам вибір для життя».

«Люди, які відчули відповідальність за «Оселю», просто впряглися в роботу»

– Після смерті Олесі всі очікували нового лідера, але іншої такої як Олеся ніколи не буде. Всі озиралися і шукали того, хто візьме все на себе. Були такі, які говорили негативні речі про «Оселю» замість того, щоб простягнути руку допомоги у тяжкий для організації період.  Це характеризує дух і моральний стан суспільства.

Але я відчуваю, що «Оселя» вже пройшла кризовий етап. Від січня Олеся лікувалася в Польщі. Вона постійно говорила: «Що буде з «Оселею»?» Поки Олеся хворіла отець Жаровський погодився її замінити. Але він відчував, що не дає собі ради. Ми дуже переживали, але згодом відчули, що ідеї Олесі нікуди не пропали. Це духовний вимір буття. Тому зруйнувати те, що вона вибудовувала протягом багатьох років, неможливо. Так, в «Оселі» була сильна криза. Поки Олесі не було, почалися фінансові проблеми, бо все на ній було зав’язано. Вона все координувала – всі проекти, заробляння… Олесиного керівництва дуже бракувало. Це привело до фінансового упадку.

Усе літо ми – ті, хто відчув відповідальність за «Оселю», – дуже тяжко працювали. Ми просто впряглися в роботу. Напевно, ми робимо помилки, але не помиляється той, хто нічого не робить. Коли завал, ми стаємо і, не зважаючи на зайнятість, цілий день перебираємо одяг…

Кризовий період минув. Ми вийшли з фінансового дефіциту і стабілізували ситуацію. І це позначилося на моральному стані мешканців, бо вони відчували страх, втрату, перебували в невідомості, переживали, що опиняться на вулиці.

Тішить, що хоча не маємо одного лідера, нам вдалося розподілити роботу й обов’язки. Мешканці «Оселі» тепер беруть більше відповідальності на себе. Вважаю, що це нова стадія розвитку спільноти.

Довідка. 

Олеся Саноцька народилася в 1970 році у Львові. Закінчила Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. Працювала художником-декоратором, вела дитячий гурток малювання у Будинку школяра Личаківського району м.Львова, була волонтером громадської організації «Дорога». Після стажування у польських і французьких організаціях, що займаються проблемами залежності і бездомності, почала вивчати соціальну роботу. У  2001 році заснувала спільноту «Оселя». Померла у квітні 2016 року. Похоронена у Винниках.

Лариса КУБСЬКА

Теги: Наталя Саноцька, спільнота взаємодопомоги Оселя, Олеся Саноцька
Останні новини:

Коментарі
avatar