Петро РАДКОВЕЦЬ: «Часто чую від львів’ян: «Усе життя тут живу, і жодного разу такого не бачив»
12.03.2010

Людмила Пуляєва

З Петром Радковцем (на фото) – екскурсоводом, фахівцем з історії Львова –
ми зустрілися на площі Ринок.

Петро РАДКОВЕЦЬ: «Часто чую від львів’ян: «Усе життя тут живу, і жодного разу такого не бачив»Дорогою до однієї з кав’ярень пан Петро встиг провести міні-екскурсію центром Львова. Про кав’ярню, в якій ми зупинилися, він теж міг би розповідати годинами, але цю екскурсію відклали на потім…

- Пане Петре, вас і вашого брата Івана називають «професійними львів’янами», «візитівками Львова». Що ці слова означають для вас?

- Нас із братом ще називали «батярами». В одному з телевізійних інтерв’ю ми розповіли про львівських батярів, а наступного дня, коли йшли містом, то почули: «Батяри пішли!». Батяри – це певний сантимент Львова. Першого травня уже два роки поспіль у Львові відзначають День батяра, до чого ми з Іваном активно долучилися. І ще щодо «візитівки». Львів називають маленьким Парижем, маленьким Лондоном, а я кажу: це просто великий Львів. А ще порівняв би його з великим Вавилоном, де були переплутані усі мови. Але у Львові уже багато років люди знаходять спільну мову.

- Хто придумав для вас імідж: фрак, капелюх, стек?

- Коли я почав займатися туризмом, вирішив придумати щось оригінальне. Ми з братом розробили туристичні маршрути. Одного ранку, подорожуючи у часі, я опинився у позаминулому столітті, де побачив чоловіків, одягнених у чорне, з мельонеками (капелюхами) на голові. І з вусами, які закручувалися догори. Мої вуса – це гачки, на які я ловлю львівських панянок, а наживка моя – мізки. Вуса – це моя власна ідея. Захотілося доповнити імідж – мельонеком. Камізелька, метелик... Так склався образ. Багато років одягаюся саме так. Коли одягну щось інше, люди запитують: «Що сталося?». Але авторами мого образу є мої батьки, які мене створили.

- Як ви «подорожуєте у часі»?

- Маю механізм (дістає з кишені камізельки годинник на ланцюжку. – Л. П.), вмикаю його, і ми переносимося на 750 років назад, на трапезу короля Данила. За великим столом сидить сам король, його син Лев, дружина Лева - Констанція, бояри. Вони їдять за правилами тодішнього етикету. В якій руці вони тримали виделку, а в якій – ніж? Часто запитую це у туристів. Правильна відповідь: тоді користувалися тільки ножами, виделки винайшли пізніше. Ножами розрізали м’ясо, їли руками, які бояри витирали об свої бороди, а кістки кидали під стіл, де їх підбирали собаки. Ми з вами щойно подорожували у часі…

- Кажете, батьки є авторами вашого образу…

- Те, що батьки закладають у дитину, применшити неможливо, цей фундамент дуже важливий. Кожне слово, сказане при дитині, залишає слід у її душі. Якось спостерігав, як мої донька і син (між ними рік різниці) бавилися у чоловіка і дружину. Вони мавпували нас один в один, ми з дружиною побачили себе збоку.

...Мою маму переселили у 1946 році внаслідок операції «Вісла» з тодішньої території Польщі – Надсяння. Мама не любить про це говорити. Ми завжди святкували Великдень і Різдво, шанували українську мову і традиції. Хоча мої батьки народилися на території різних держав, які розділили у 1939 році. Мама – у Польщі, а батько – під Пінськом, який тепер належить Білорусії. 1958 року батько у Львові служив в армії, а мама жила тут як переселенка. Тут вони й познайомилися. Нас троє братів: я, Іван і Василь.

- Коли зацікавилися історією Львова?

- У вісімнадцять років… Із сорому. На трамвайній зупинці біля Порохової вежі якась дівчина запитала мене, як пройти до Домініканського собору. Я поняття не мав, про що вона говорить, я знав, що у Львові є Музей релігії і атеїзму, розташований через дорогу від місця, де ми стояли. Я знітився, але ми розбалакалися. Виявилося, вона – студентка Московського державного університету, приїхала стажуватися до Львівського архіву. Вона почала розповідати мені історію Львова. Мені не все подобалося в її словах, але заперечити нічого не міг. Зрозумів, що нічого не знаю про рідне місто. Стало соромно. Я занурився у книги з історії Львова. Хоча тоді і книг багато не було, які б правдиво описували нашу історію. Я добре знав польську і німецьку мови, без яких історію Львова вивчати неможливо. «Підсадив» брата до цієї справи...

Через багато років йшов до архіву з Іриною Царьовою – працівницею архіву – і розповів їй про ту студентку. А пані Ірина й каже: «Хочете, я дам вам номер її телефону?». Тоді я відмовився, але, гадаю, напевно, треба таки той телефон записати. Колишня студентка й гадки не має, яку роль зіграла в моєму житті. Люди часто не замислюються, як впливають на інших людей, тому потрібно відповідати за кожне своє слово, кожен крок. Велике значення має позитивне мислення. Якщо хтось каже, що на його шляху зустрічаються лише покидьки, відповідаю: «Подивись у дзеркало. Може, ти притягуєш таких, як ти сам?». Людей треба любити.

- Ваші діти і дружина також цікавляться історією Львова?

- Дружина пішла на курси екскурсоводів. Діти брали участь в акції «Я знаю Львів – запитай мене», коли у 2001 році до Львова приїжджав Папа Римський Іван Павло ІІ. Доня Катерина закінчує Львівську академію друкарства, вона майбутній редактор. Син Іван закінчив Ставропігійський ліцей, зараз навчається в Поліграфічному коледжі, теж буде редактором. Працює у бібліотеці ім. В. Стефаника і є підлеглим мого брата Івана Радковця. А ще він працює інструктором з катання на ковзанці біля ратуші. Мої діти добре знають історію Львова. Не можна любити те, чого не знаєш.

- Що б ви побажали львів’янам?

- Стати львів’янами! Бо жити у Львові - ще не означає бути львів’янином. Не кожен асоціює себе з містом, де живе. Пам’ятаєте, була така пісня: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз». Тобто людині байдуже, де вона живе. Якщо людині байдуже, де жити, вона відірвана від коріння, вона – як перекоти-поле, не має ґрунту під ногами. А людина, яка має міцне коріння, знає свій родовід, історію місцевості, де живе, розуміє, що відбувається навколо, тоді її будуть поважати. Найважливіше, аби жителі Львова стали львів’янами. Тоді вони не допустять, щоб автомобілі роз’їжджали площею Ринок, не дозволять поставити пластикове вікно в історичну кам’яницю, змінити історичний колір будинку на якийсь ядучий колір, розібрати бруківку... Це буде повагою до того місця, де живемо. Люблю проводити екскурсії для львів’ян, бо часто чую: «Усе життя тут живу, і жодного разу такого не бачив!».

З досьє «Леополіса»

Петро Радковець – знавець історії Львова, екскурсовод. Народився у Львові у 1964 році. Навчався у СШ №8. Закінчив училище й отримав спе-
ціальність майстра з індивідуального пошиття взуття. Проходив строкову службу в армії, 15 років працював на взуттєвій фірмі «Прогрес». Закінчив Львівський поліграфічний інститут. На першому курсі одружився з однокурсницею. Інститут закінчували вчотирьох – разом із дружиною та двома дітьми. Два роки був директором друкарні на Волині. Десять років працював у бібліотеці
ім. В. Стефаника. Працював у видавництві «Центр Європи». Четвертий рік займається виключно екскурсійною діяльністю. За участі братів Радковців вийшло багато книг, телепередач і публікацій з історії Львова. З 1988 року Петро Радковець є членом історичної секції «Товариства Лева». Працює над темою «Загадки міста Лева».

Високий замок




Читайте також:
Коментарі
avatar